«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
A. Прийнятність
55. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Період, який має бути взято до уваги
56. Уряд стверджував, що період, який має бути взято до уваги, почався з 12 лютого 1999 року, коли щодо заявника було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у вчиненні шахрайства з фінансовими ресурсами, та закінчився 8 липня 2008 року, коли апеляційний суд Львівської області залишив апеляційну скаргу заявника без розгляду (див. пункти 11 і 38 вище).
57. На думку заявника, період, про який ідеться, почався 18 березня 1997 року, коли щодо нього було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у привласненні майна (див. пункт 10 вище).
58. Суд повторює, що період, який має братися до уваги при визначенні тривалості кримінального провадження, починається з дня, коли відповідній особі «пред'явлено обвинувачення» в автономному та матеріально-правовому значенні цього терміна (див., наприклад, рішення від 12 червня 2008 року у справі «Федько проти України» (Fedko v. Ukraine), заява № 17277/03, п. 22). Термін «обвинувачення» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції можна визначити як «офіційне повідомлення, вручене особі компетентним органом, про стверджуваний факт вчинення нею кримінального правопорушення» - таке визначення також узгоджується з критерієм, за яким визначається, чи «суттєво це позначилося на становищі [підозрюваного]» (див. рішення від 15 липня 1982 року у справі «Екле проти Німеччини» (Eckle v. Germany), Series A, № 51, с. 33, п. 73). Відповідний період закінчується того дня, коли остаточно визначено обґрунтованість висунутого обвинувачення або провадження у справі припинено (див. рішення від 7 квітня 2005 року у справі «Рохліна проти Росії» (Rokhlina v. Russia), заява № 54071/00, п. 81).
59. Суд передусім зазначає, що кримінальне розслідування щодо заявника, розпочате 18 березня 1997 року, становило окреме провадження, яке було закрите 9 травня 1997 року. Тому Суд не вбачає підстав включати його тривалість у період, який має братися до уваги для цілей цієї справи.
60. Застосовуючи вищезазначені принципи зі своєї практики для визначення у цій справі dies a quo, Суд зауважує, що слідчі органи вочевидь не повідомили негайно заявника про порушення 12 лютого 1999 року кримінальної справи щодо нього. Причини цього неповідомлення є предметом спору між сторонами (Уряд стверджував, що заявник переховувався від слідства, а заявник наполягав на своєму ненавмисному ігноруванні). Заявник стверджував - і Уряд цього не заперечував,- що на початку травня 2000 року він дізнався з опосередкованого джерела про розслідування в рамках кримінальної справи, порушеної щодо нього, хоча йому повідомили іншу дату порушення справи, як і те, що на той момент розслідування вже було закрито.
61. Беручи до уваги всі обставини цієї справи, включно з численними скаргами заявника до органів прокуратури у 2000 році (див. пункт 14 вище), що, безсумнівно, свідчило про його занепокоєність у зв'язку з підставами та станом висунутого щодо нього обвинувачення, Суд вважатиме, що період, який має братися до уваги, тривав з початку травня 2000 року (див., mutatis mutandis, рішення від 30 листопада 2006 року у справі «Тотчев проти Болгарії» (Totchev v. Bulgaria), заява № 58925/00, пп. 75-76).
62. Отже, період, що має розглядатись, тривав з травня 2000 року до 26 лютого 2009 року, та, таким чином, становив вісім років і десять місяців, протягом яких проводилося досудове розслідування та розгляд справи судами двох інстанцій.
2. Розумність тривалості провадження у справі
63. Суд повторює, що розумність тривалості провадження у цій справі слід оцінювати у світлі обставин справи та з урахуванням критеріїв, які Суд визначив у своїй практиці, зокрема з урахуванням складності справи, поведінки заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Пелісьє і Сассі проти Франції» (<…>), [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II, та «Луговий проти України» (Lugovoy v. Ukraine), заява № 25821/02, п. 33, від 12 червня 2008 року).
64. Уряд вважав, що це кримінальне провадження стосувалось складних фінансових питань, та до нього були залучені численні учасники. Уряд також доводив, що низка затримок мала місце з вини заявника - при цьому Уряд посилався на його переховування і хворобу. Точніше, Уряд стверджував, що заявник переховувався від слідства протягом трьох з половиною років і що перерва у слідстві через його хворобу загалом тривала дев'ять місяців.
65. Заявник з цим не погодився. Він заперечував твердження Уряду як про переховування від слідства, так і про хворобу, вважаючи їх безпідставними.
66. Беручи до уваги свій висновок, викладений у пункті 62 вище, Суд зазначає, що загальна тривалість кримінального провадження становить вісім років і десять місяців, з яких приблизно чотири роки та чотири місяці становить тривалість досудового слідства, включаючи тривалість додаткового розслідування за постановою суду; два роки та одинадцять місяців - розгляд справи по суті судом першої інстанції; приблизно вісім місяців - розгляд скарг сторін щодо повернення справи на додаткове розслідування судами апеляційної та касаційної інстанцій і десять місяців - розгляд касаційної скарги заявника Верховним Судом.
67. Суд вважає, що пред'явлені заявникові обвинувачення певною мірою зумовлювали складність справи через свій економічний характер (див. рішення від 22 листопада 2005 року у справі «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and Others v. Ukraine), заява № 14183/02, п. 42). Зокрема Суд зазначає, що розслідування стосувалося діяльності двох підприємств, які належали заявникові, та потребувало вивчення низки фінансових документів. Однак Суд не вважає, що ці чинники могли служити виправданням більш ніж восьмирічної тривалості провадження у справі.
68. Щодо поведінки заявника та відповідних органів влади, Суд зауважує, що Уряд стверджував - переховування заявника від слідства було, на його думку, основною причиною затримок у провадженні, тоді як заявник заперечував це твердження Уряду та пояснював затримки незадовільністю слідчих заходів. Національні суди, які безперечно мають кращі, ніж Європейський суд, можливості оцінки фактів, розглянули аргумент прокуратури про стверджуване переховування заявника під час досудового слідства та у вироку від 22 квітня 2008 року визнали його безпідставним (див. пункт 37 вище). На думку Суду, ніщо в матеріалах справи не дає підстав для іншого висновку. Водночас Суд зазначає, що 20 травня 2005 року Сихівський суд визнав поверховим і незадовільним досудове слідство, тривалість якого на той час становила три роки та сім місяців, що дорівнює майже половині загальної тривалості провадження у кримінальній справі.
69. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які підіймають питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див., наприклад, згадані вище рішення у справах «Луговий проти України» (Lugovoy v. Ukraine), пп. 36-37, та «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and Others v. Ukraine), п. 47).
70. Розглянувши усі надані йому документи, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Беручи до уваги свою практику з цього питання, Суд вважає, що тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
71. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
72. За цих обставин Суд не вважає за необхідне розглядати за статтею 13 Конвенції ту саму скаргу, яку вже було розглянуто за пунктом 1 статті 6 (див. рішення від 26 липня 2007 року у справі «Інковцова проти України» (Inkovtsova v. Ukraine), заява № 39946/03, п. 34).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З НЕСПРАВЕДЛИВІСТЮ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
73. Заявник скаржився на безпідставність засудження його судом за шахрайство та на упередженість і корумпованість суддів, які розглядали його справу.
74. Суд зазначає, що заявник не оскаржив вирок до суду апеляційної інстанції. Тому Суд вважає, що у зв'язку з цим не було вичерпано національних засобів юридичного захисту.
75. Отже, Суд відхиляє цю частину заяви як неприйнятну відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
76. Заявник також скаржився, що органи влади України порушили статтю 1 Конвенції, що провадження у справі стосовно спадщини було надмірно тривалим і що його та його дружину незаконно позбавили їхнього майна.
77. Враховуючи всі наявні у нього матеріали та у тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд доходить висновку, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав та свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.
78. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
79. Посилаючись на Європейську угоду про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, заявник стверджував, що зазнав переслідування і тиску з боку державних органів, які намагалися примусити його відкликати заяву з Суду.
80. Суд зазначає, що ця скарга також підлягає розгляду по суті за статтею 34 Конвенції, яка передбачає:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, ..., яка вважає себе [потерпілою] від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».
81. Суд повторює, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування механізму подання індивідуальних заяв, передбаченого статтею 34 Конвенції, є забезпечення для заявників можливості вільно спілкуватися з конвенційними органами, не зазнаючи тиску в будь-якій формі з боку органів влади, спрямованого на те, щоб змусити їх відкликати або змінити свої скарги. Словосполучення «в будь-якій формі» слід розуміти як таке, що означає не лише акти прямого примусу та відвертого залякування заявників чи їхніх представників, а й будь-які інші неправомірні опосередковані акти або контакти, вчинені з метою позбавлення їх наміру чи бажання скористатися конвенційним засобом юридичного захисту (див. рішення у справах «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, п. 160, Reports of Judgments and Decisions 1998-III, та «Танрікулу проти Туреччини» (Tannkulu v. Turkey), [ВП], заява № 23763/94, п. 130, ECHR 1999-IV).
82. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що твердження заявника про тиск на нього з боку державних органів у зв'язку з поданням ним заяви до Суду є цілком безпідставним: заявник не надав доказів ані існування такого тиску, ані того, що він пов'язаний з його заявою до Суду.
83. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
84. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
85. Заявник вимагав 24470065 євро відшкодування матеріальної шкоди і 154059 євро відшкодування моральної шкоди.
86. Уряд заперечував ці вимоги як надмірні та необґрунтовані.
87. Суд не вбачає будь-якого причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою. Він відхиляє цю вимогу.
Однак Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1600 євро за цим пунктом.
B. Судові та інші витрати
88. Заявник також вимагав 8053 євро компенсації судових та інших витрат, понесених ним під час провадження в національних судах та в Суді. Він підтвердив свої витрати на переписку з Судом на суму 327,85 грн - 1 відповідними рахунками.
___________
- 1 Приблизно 41 євро.
89. Уряд стверджував, що заявник не довів, що витрати, понесені ним у зв'язку зі стверджуваним порушенням, були розумними або необхідними.
90. Згідно з практикою Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд, беручи до уваги наявну в нього інформацію та зазначені вище критерії, вважає за належне присудити заявникові 41 євро компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
91. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу заявника щодо тривалості провадження у кримінальній справі прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю провадження у кримінальній справі.
3. Постановляє , що немає необхідності окремо розглядати скаргу заявника за статтею 13 Конвенції.
4. Постановляє , що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові 1600 (тисячу шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та 41 (сорок один) євро компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2009 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН