"1. Якщо громадянин Сторони, який підлягає покаранню, призначеному на території іншої Сторони як частина остаточного вироку, намагається уникнути виконання або подальшого виконання покарання в державі винесення вироку шляхом втечі на територію першої Сторони до відбування покарання, то держава винесення вироку, може запитати від іншої Сторони, щоб та взяла на себе виконання покарання.
2. На запит Держави винесення вироку держава виконання вироку до прибуття документів, що підтримують запит, а також до прийняття рішення за цим запитом може заарештувати засуджену особу або вжити будь-яких інших заходів для забезпечення того, щоб засуджена особа залишалася на її території до рішення за запитом. Запит про запобіжні заходи має містити в собі інформацію, вказану в пункті 3 статті 4 Конвенції. Розмір покарання для засудженої особи не збільшується в результаті періоду, проведеного під арештом з причини, вказаної в цьому пункті.
3. Для передачі виконання покарання згода засудженої особи не вимагається".
47. У Пояснювальній записці до Додаткового протоколу ( 994_335 ) зазначається, що стаття 2 "передбачає ситуації, у яких громадянин Держави А засуджується у Державі Б і в подальшому добровільно прибуває в Державу А". Крім того, передбачається, що ця стаття не поширюється на випадки розгляду справи і засудження in absentia громадянина Держави А у Державі Б.
ЩОДО ПРАВА
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
48. У відповідь на зауваження Уряду заявник повторив свої скарги за статтею 6 Конвенції ( 995_004 ) щодо розгляду його справи in absentia у Чеській Республіці, які були визнані неприйнятними ухвалою від 17 лютого 2009 року, і надав нові скарги які надійшли із запізненням, за статтею 6 Конвенції стосовно судового провадження в Україні. Суд вважає, що межі розгляду справи зводяться до скарг, які були направлені сторонам для надання зауважень.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 ( 995_004 )
49. Заявник скаржився, що його тримання під вартою в Україні було незаконним. Суд як контролююча інстанція з юридичної характеристики фактів у справі вирішив розглядати питання, порушені заявником за статтею 5 Конвенції ( 995_004 ), відповідні положення якої передбачають таке:
Пункт 1 статті 5 ( 995_004 )
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції".
A. Щодо прийнятності
50. Уряд вважав, що заявник не вичерпав усіх національних засобів захисту, оскільки він не оскаржував рішення від 14 квітня 2006 року до апеляційного суду м. Києва.
51. Заявник стверджував, що він вичерпав усі національні засоби захисту і не знав про рішення від 14 квітня 2006 року.
52. Суд зазначає, що Уряд не надав Суду копії оспорюваного рішення і не надав своїх зауважень щодо того, що заявник не був поінформований про вказане рішення. Уряд, надаючи такі заперечення повинен був довести, що заявник міг вичерпати усі національні засоби захисту, але не зробив цього. Крім того, Суд зазначає, що, як вбачається із матеріалів справи, заявник порушував питання законності його тримання під вартою на кожному етапі провадження та оскаржував кожне відповідне рішення, яке підлягало оскарженню. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду.
53. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших причин. Таким чином, подана скарга є прийнятною.
B. Щодо суті
1. Зауваження сторін
(a) Заявник
54. Заявник стверджував, що його арешт працівниками Київського УБОЗу відбувся на підставі ордера на арешт, виданого правоохоронними органами Чехії, однак Кримінально-процесуальний кодекс ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) не містить положень щодо затримання особи на підставі ордера на арешт, виданого в іншій країні.
55. Він також стверджував, що очевидним є те, що працівники Голосіївського районного відділу міліції не арештовували його, а також що він не вчиняв адміністративного проступку, за який його було покарано. Він вважав, що його адміністративний арешт був підготовлений органами державної влади з метою виграти час до отримання матеріалів справи. Він також зазначив, що у будь-якому випадку строк його адміністративного арешту сплив 2 лютого 2006 року і пояснення його тримання під вартою наступного дня немає.
56. Заявник стверджував також, що його тримання під вартою з метою екстрадиції було незаконним відповідно до положень національного законодавства і міжнародно-правових актів, оскільки Конституція України ( 254к/96-ВР ) і Кримінальний кодекс України ( 2341-14 ) чітко встановлюють неможливість видачі громадян України.
57. Тримання заявника під вартою з 14 березня 2006 року ґрунтувалося на підставі статей 32 і 33 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків ( 994_341 ) і відповідно до статті 165-2 Кримінально-процесуального кодексу ( 1002-05 ). Однак вказана Конвенція не може застосовуватися у відносинах України і Чеської Республіки, оскільки остання не є її учасницею.
58. Заявник вважав, що весь строк тримання заявника під вартою - з 28 січня по 16 червня 2006 року - фактично мав на меті виконання вироку, винесеного in absentia, а тому суперечив пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
59. Крім того, він зазначив, що приведення національним судом вироку Міського суду м. Праги у відповідність до законодавства України не мало належних правових підстав і не відповідало міжнародним договорам, на які посилався суд. Крім того, на жодній зі стадії провадження заявник не мав можливості реалізувати своє право на захист і на справедливий суд. Відповідно він вважав, що його тримання під вартою з 16 червня 2006 року порушувало вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
(b) Уряд
60. Посилаючись на факти, Уряд стверджував, що у період між 28 і 30 січня 2006 року заявник тримався під вартою за підозрою у скоєнні адміністративного проступку і що його затримання таким чином підпадало під дію підпункту (c) пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ). З 30 січня по 3 лютого 2006 року заявник тримався під вартою з метою екстрадиції, і його затримання підпадає під дію підпункту (f) пункту 1 статті 5 Конвенції. Тримання заявника під вартою у період з 14 березня по 16 червня 2006 року підпадає під дію підпункту (a) пункту 1 статті 5 Конвенції. Таким чином, Уряд дійшов висновку, що увесь період тримання заявника під вартою з 28 січня підпадає під один з дозволених винятків пункту 1 статті 5 Конвенції.
61. Що стосується юридичних підстав тримання заявника під вартою, Уряд посилався на статтю 106 Кримінально-процесуального кодексу ( 1002-05 ), на Конвенцію про передачу засуджених осіб ( 994_025 ) і на Додатковий протокол до неї ( 994_335 ).
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи
62. Стаття 5 Конвенції ( 995_004 ) гарантує основоположне право на свободу та недоторканність. Це право є найважливішим у "демократичному суспільстві" у розумінні Конвенції (див. рішення у справах "де Вілде, Оомс і Версип проти Бельгії" (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium), 18 червня 1971 року, п. 65, Series A no. 12, та "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), 24 жовтня 1979 року, п. 37, Series A no. 33).
63. Кожен має право на захист цього права, що означає, що особа не може бути позбавлена або не може позбавлятися свободи (див. рішення у справі "Вікс проти Сполученого Королівства" (Weeks v. the United Kingdom), 2 березня 1987 року, п. 40, Series A no. 114), крім випадків, встановлених у пункті 1 статті 5 ( 995_004 ). Цей перелік винятків є вичерпним (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" ( 980_009 ) (Labita v. Italy) [GC], N 26772/95, п. 170, ECHR 2000-IV, і "Куінн проти Франції" (Quinn v. France), 22 березня 1995, п. 42, Series A no. 311), і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. рішення у справах "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands), 8 червня 1976 року, п. 58, Series A no. 22, і "Амур проти Франції" (Amuur v. France), 25 червня 1996 року, п. 42 Reports 1996-III).
64. Суд нагадує що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінна вимога полягає в тому, що умови, за яких має здійснюватися позбавлення свободи, мають бути чітко сформульовані в національному законі і що застосування самого цього закону має бути передбачуваним і відповідати в цьому відношенні нормі "законності", яку встановлює Конвенція ( 995_004 ) і згідно з якою всі закони мають бути сформульовані з достатньою чіткістю, що дозволяє громадянину - при потребі за допомогою одержання відповідної консультації - передбачити достатньою за даними обставинами мірою наслідки, до яких може призвести дана дія (див. "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), N 28358/95, пп. 50-52, ECHR 2000-III).
65. Суд також зазначає, що органи державної влади повинні дотримуватися вимог, встановлених національним законодавством щодо тримання під вартою (див. рішення у справах "Ван дер Леер проти Нідерландів" (Van der Leer v. the Netherlands), 21 лютого 1990 року, пп. 23-24, Series A no. 170-A; "Вассінк проти Нідерландів" (Wassink v. the Netherlands), 27 вересня 1990 року, п. 27, Series A no. 185-A; і "Еркало проти Нідерландів" (Erkalo v. the Netherlands), 2 вересня 1998 року, п. 57, 1998-VI).
66. Для органів державної влади, зокрема судів, першочерговим завданням є тлумачення та застосування національного права. Однак, оскільки згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) недотримання вимог національного законодавства становить порушення Конвенції, Суд, таким чином, може і повинен користуватися повноваженнями розглядати таку скаргу (див. рішення у справі "Бенхам проти Сполученого Королівства" (Benham v. the United Kingdom), 10 червня 1996 року, п. 41, Reports 1996-III).
(b) Застосування загальних принципів у цій справі
(i) Період з 28 січня до 3 лютого 2006 року
67. Суд зазначає, що сторони не погодилися щодо обставин першого затримання і тримання заявника під вартою у період з 28 січня по 3 лютого 2006 року. Однак твердження заявника про те, що він був заарештований працівниками Київського УБОЗу на підставі міжнародного ордера на арешт, підтверджуються офіційними документами. Незважаючи на той факт, що адміністративний арешт на підставі судового рішення підпадає під дію пункту 1 (a) статті 5 Конвенції ( 995_004 ), Суд у своїй практиці визнав, що іноді необхідно за зовнішніми ознаками та використаними формулюваннями побачити реальну ситуацію (див. справу "Кафкаріс проти Кіпру" (Kafkaris v. Cyprus) [GC], no. 21906/04, п. 116, ECHR 2008-..., з додатковими посиланнями). Суд уже розглядав ситуації, в яких адміністративний арешт, який формально підпадає під дію пункту 1 (a) статті 5, використовувався для забезпечення перебування особи під вартою для інших цілей (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), N 16505/02, пп. 54-56, 19 лютого 2009 року). Суд вважає, що обставини справи свідчать про те, що у цій справі заявник перебував у такій самій ситуації. На думку Суду, такі дії органів державної влади не сумісні з принципом юридичної визначеності, вони є свавільними і суперечать принципу верховенства права.
68. Крім того, за інформацією заявника, Уряд не надав жодних пояснень щодо підстав його затримання після спливу строку адміністративного арешту о першій годині ночі 2 лютого 2006 року, допоки його не було заарештовано працівниками Київського УБОЗу 3 лютого 2006 року о 19 годині 30 хвилин.
69. Отже, Суд доходить висновку, що в зазначений період мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
(ii) Період з 3 лютого 2006 року до 16 червня 2006 року
70. Суд також зазначає, що тримання заявника під вартою у період з 3 лютого 2006 року було здійснено з метою його екстрадиції. 7 лютого 2006 року строк тримання заявника під вартою було продовжено до 40 днів українським судом відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників ( 995_033 ), незважаючи на те, що він як громадянин України не міг бути виданий, оскільки національне законодавство чітко і однозначно встановлює заборону на видачу громадян України (див. для порівняння рішення у справі проти Росії, де існує подібна заборона на видачу громадян: "Гарабаєв проти Росії" (Garabayev v. Russia), N 38411/02, пп. 88-91, 7 червня 2007 року, ECHR 2007-... (витяги)); більше того, Україна зробила відповідне застереження до вищезгаданої Конвенції.
71. 14 березня 2006 року той самий суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 30 днів відповідно до Конвенції про міжнародну чинність кримінальних вироків ( 994_341 ), незважаючи на те, що у той самий час Міністерство юстиції Чеської Республіки формально подало запит до Міністерства юстиції України щодо розгляду справи заявника за Європейською конвенцією про передачу проваджень у кримінальних справах ( 994_008 ). Крім того, Європейська конвенція про міжнародну чинність кримінальних вироків дозволяє затримання строком виключно на 18 днів і не може застосовуватися у відносинах двох цих країн, оскільки Чеська Республіка не є учасницею цієї Конвенції.
72. Суд також зазначає, що Уряд не надав жодних документів на підтвердження своїх тверджень про наявність судового рішення, яким санкціонується затримання заявника у період з 14 квітня 2006 і до 16 червня 2006 року - дати винесення рішення апеляційним судом м. Києва.
73. Крім того, Суд зазначає, що Уряд не навів жодних законодавчих положень, чи то Кримінально-процесуального кодексу ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), чи то інших нормативно-правових актів які б передбачали, навіть шляхом посилання, процедуру щодо тримання особи під вартою з метою екстрадиції або застосування інших міжнародно-правових заходів правової допомоги у кримінальних справах.
74. Суд вважає, що обставини справи свідчать про те, що затримання заявника протягом зазначеного періоду не було належним чином законодавчо обґрунтовано.
75. Таким чином, Суд доходить висновку, що в зазначений період також мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
(iii) Період з 16 червня 2006 року
76. Суд зазначає, що 16 червня 2006 року апеляційний суд м. Києва, розглянувши справу, перекваліфікував запит органів державної влади Чехії щодо передачі кримінального провадження у справі заявника за Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах ( 994_008 ) на запит щодо виконання вироку Міського суду м. Праги від 30 березня 2004 року за Конвенцією про передачу засуджених осіб ( 994_025 ) та Протоколом до неї ( 994_335 ), хоча жодних клопотань про це не надходило і положення цієї Конвенції і Протоколу не могли бути застосовані до осіб, рішення у справах яких було винесене in absentia. Верховний Суд України залишив вказане рішення без змін.
77. Суд не вважає, що таке рішення, прийняте національними судами, відповідає вимогам передбачуваності і законності. Відповідно Суд встановлює, що тримання під вартою заявника з 16 червня 2006 року порушує пункт 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
78. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) зазначає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
79. Заявник вимагав 10 000 євро відшкодування моральної шкоди.
80. Уряд вважав, що сума, яку вимагає заявник, є надмірною і не має жодного причинно-наслідкового зв'язку зі стверджуваним порушенням.
81. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди у зв'язку з незаконним триманням під вартою, і ця шкода не може бути компенсована шляхом встановлення порушення конвенційних прав. Враховуючи обставини справи та здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості відповідно до статті 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд присуджує заявникові суму, яку він вимагав, у повному розмірі.
B. Судові витрати
82. У своїх скаргах заявник не вимагав присудження йому відшкодування судових витрат. Відповідно Суд вирішує не присуджувати жодних виплат.
C. Пеня
83. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує решту заяви прийнятною.
2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має виплатити заявнику 10 000 (десять тисяч) євро з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 18 лютого 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова Пеер ЛОРЕНЦЕН