завданої джерелом підвищеної небезпеки
...5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
D. Цивільно-процесуальний кодекс України
45. Стаття 221 Цивільно-процесуального кодексу передбачає:
«Суд зобов'язаний зупинити провадження в справі у випадку ... неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, що розглядається у цивільному, кримінальному чи адміністративному порядку».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
46. Заявниця скаржилась, що органи державної влади не захистили життя її сина та були відповідальними за його смерть. Вона також скаржилась, що розслідування смерті її сина не було адекватним та ефективним, як цього вимагає процесуальний обов'язок, передбачений статтею 2 Конвенції. Це положення у відповідній частині передбачає таке:
«Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання....»
А. Щодо матеріального аспекту статті 2 Конвенції
47. Уряд, усвідомлюючи свій позитивний обов'язок за статтею 2 Конвенції щодо вжиття належних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під його юрисдикцією, стверджував, що, оскільки лінії радіо- та електропередач є джерелом підвищеної небезпеки, такі конструкції регулюються спеціальними інструкціями, правилами та положеннями з метою забезпечення адекватних стандартів безпеки. Перевірки та обслуговування конструкції, про яку йдеться в цій справі, були проведені в межах встановлених інтервалів, так як і необхідні ремонтні роботи. Напередодні нещасного випадку, що стався 19 липня 2001 року, жоден з користувачів не скаржився на відсутність електропостачання. Однак, винятковість ситуації полягала в тому, що за декілька днів до події сильна буря пошкодила у регіоні численні лінії радіо- та електропередач. У зв'язку з цим Уряд стверджував, посилаючись на свідчення кількох мешканців села Айвове, надані ними у національному провадженні, що радіодріт обірвався 18 липня 2001 року, а не 5 липня 2001 року, як стверджувала заявниця. Оскільки ніхто не повідомляв органи державної влади про пошкоджений дріт та не клопотав про його полагодження, на момент подій РЕМ залишалась непоінформованою про проблему.
48. Уряд також стверджував, посилаючись на свідчення, надані Д. під час національного провадження, що син заявниці та Д. бачили обірваний радіодріт, що звисав у річку, та що вони відчували пощипування у воді. Замість того, щоб повідомити про цю небезпечну ситуацію відповідним державним органам, син заявниці вирішив самостійно витягнути дріт з води. Уряд вважав, що за таких обставин, коли доросла, психічно здорова людина вирішила проігнорувати небезпеку, яку вона усвідомлювала, держава не може нести відповідальність за фатальні наслідки цього рішення та не може вважатися такою, що не виконує свій позитивний обов'язок за статтею 2 Конвенції.
49. Заявниця стверджувала, що, якби відповідні правила безпеки були дотримані, її син не помер би.
50. Суд зауважує, що причиною смерті сина заявниці, як це було встановлено актом судово-медичного дослідження трупа, складеним на підставі постанови прокуратури у серпні 2001 року, було ураження електричним струмом. Обставини смерті не були піддані сумніву: дорослий син заявниці підняв дріт під напругою, що лежав у воді.
51. Суд повторює, що в першу чергу перше речення пункту 1 статті 2 Конвенції зобов'язує державу не тільки утримуватись від умисного або незаконного позбавлення особи життя, але також вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією (див. рішення у справі «L.С.В. проти Сполученого Королівства» (L.C.B. v. the United Kingdom), від 9 червня 1998 року, пункт 36, Reports of Judgments and Decisions 1998-III).
52. Позитивний обов'язок вживати всіх необхідних заходів для захисту життя особи відповідно до статті 2 Конвенції, перш за все, покладає на державу основоположний обов'язок запровадити законодавчі та адміністративні процедури, покликані забезпечити ефективні механізми стримування від порушення права на життя. Цей обов'язок безперечно застосовується в конкретному контексті небезпечних видів діяльності, де, крім того, особливий акцент має робитись на спеціальних нормах, спрямованих на особливості такої діяльності, особливо щодо рівня потенційного ризику для життя людей (див. рішення у справі «Онер'їльдиз проти Туреччини» (<...>) [ВП], заява № 48939/99, пункти 89-90, ЄСПЛ 2004-ХІІ).
53. Межі дії позитивного обов'язку повинні тлумачитися таким чином, щоб не накладати нереальний або непропорційний тягар на органи державної влади. Відповідно, не кожен стверджуваний ризик для життя може передбачати для державних органів конвенційний обов'язок вживати оперативних заходів для запобігання реалізації цієї загрози. Позитивний обов'язок матиме місце у випадках, коли буде встановлено, що державні органи знали або повинні були знати - в момент його існування - про реальний і прямий ризик для життя невизначеної особи, спричинений злочинними діяннями третіх осіб, та те, що вони не вжили заходів, яких, справедливо судячи, можна було б вжити аби уникнути цього ризику (див. рішення у справах «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan v. the United Kingdom), заява № 27229/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001-III, та «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), наведене вище, пункт 116). У справі, що розглядається, так само як і у справі «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan v. the United Kingdom), суд повинен розглянути, в якій мірі цей підхід застосовується, коли ризик для людини випливав з шкоди, яка, тим чи іншим чином, була завдана самою особою.
54. На цьому етапі питання щодо того, чи потребує установка та експлуатація електричних мереж регулювання з боку відповідних державних органів, не обговорювалось. Заявниця не заперечувала існування на той час в Україні норм та правил, що регулювали установку та безпечну експлуатацію електричних мереж. Крім того, твердження заявниці про халатність під час ремонту дротів після негоди були неодноразово перевірені національними органами. У зв'язку з відсутністю будь-яких ознак того, що державні органи знали про пошкоджений дріт до того, як син заявниці витягнув його з річки та був уражений електрострумом (та незалежно від того, чи лінія обірвалась під час негоди, чи в результаті порушення відповідних правил техніки безпеки), Суд вважає, що в цій справі не можна встановити, чи були правила техніки безпеки неадекватними, або не були дотримані, призвівши до загибелі сина заявниці, чи те, що держава не виконала свого позитивного обов'язку за статтею 2 Конвенції щодо захисту життя особи.
55. У світлі вищенаведеного Суд вважає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та відхиляє її відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
В. Щодо процесуального аспекту статті 2 Конвенції
1. Невичерпання національних засобів юридичного захисту
56. Уряд зазначив, що заявниця не вичерпала всіх національних засобів юридичного захисту, оскільки вона не оскаржувала постанову прокуратури від 23 березня 2005 року як це передбачає стаття 236 - 1 Кримінально-процесуального кодексу.
57. Заявниця заперечила твердження Уряду, зазначивши, що цей засіб юридичного захисту в її справі був би неефективним. Вона стверджувала, що кримінальне провадження у справі тривало надто довго та державні органи продемонстрували небажання проводити належне та безстороннє розслідування обставин смерті її сина.
58. Суд зауважує, що, як вбачається з подальшого розвитку подій у справі, постанова від 23 березня 2005 року була успішно оскаржена заявницею та перевірка тривала до 2 лютого 2007 року. Крім того, за клопотанням заявниці прокуратура провела попередню перевірку обставин смерті пана Федіна, її подальші постанови від 23 листопада 2001 року, 17 червня 2002 року, 3 лютого та 16 квітня 2003 року, та від 27 серпня та 6 грудня 2004 року про відмову в порушенні кримінальної справи були скасовані на підставі скарг заявниці прокуратурою АРК або Бахчисарайським судом у зв'язку з процесуальними недоліками. На думку Суду той факт, що у 2007 році заявниця припинила вимагати на національному рівні притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у смерті її сина, не перешкоджає розгляду питання ефективності розслідування, яке тривало більше ніж п'ять років. Таким чином, Суд відхиляє це заперечення Уряду.
2. Щодо інших питань, не пов'язаних з прийнятністю заяви
59. Уряд стверджував, що за заявою заявниці районна прокуратура провела перевірку, в ході якої було зібрано усі можливі докази - звіти та інші документи, а також показання осіб - які мали відношення до смерті сина заявниці. За твердженнями Уряду, ця перевірка відповідала вимогам ефективного розслідування за статтею 2 Конвенції.
60. Заявниця стверджувала, що перевірка, проведена районною прокуратурою, не може вважатися ефективною, оскільки вона була проведена поверхово та із затримками.
61. Суд повторює, що для того, щоб розслідування вважалось ефективним, необхідно, щоб особи, відповідальні за його проведення, були незалежними від осіб, причетних до смерті. Вони не повинні бути ієрархічно чи інституційно підлеглі їм, але мають бути незалежні на практиці. Органи державної влади повинні вжити всіх можливих розумних заходів для того, щоб забезпечити докази, які стосуються події, включаючи, серед іншого, показання свідків, речові докази і, за необхідності, судово-медичне дослідження трупа (див. рішення у справі «Слімані проти Франції» (Slimani v. France), заява № 57671/00, пункт 88, ECHR 2004-ІХ), особливо, коли родичі померлого самі не мають доступу до відповідної інформації (див. рішення у справі «Перейра Енрікес проти Люксембурга» (Pereira Henriques v. Luxemburg), зазначене вище, пункти 57 і 62). Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають його здатність встановити причину смерті або відповідальну особу, створюють ризик недодержання такого стандарту (див. рішення від 28 травня 2002 року у справі «Макшейн проти Сполученого Королівства» (McShane v. the United Kingdom), заява № 43290/98, пункт 96).
62. Суд також повторює, що, хоча право вимагати притягнення третіх осіб до кримінальної відповідальності або їх засудження за вчинення злочину не може оцінюватися окремо (див. рішення у справі «Перес проти Франції» (Perez v. France) [ВП], № 47287/99, пункт 70, ЄСПЛ 2004-І), Суд у низці випадків встановлював, що, як цього вимагає стаття 2 Конвенції, ефективна судова система може, а за певних обставин повинна, включати в себе звернення до кримінального права. Однак, якщо порушення права на життя або фізичну недоторканність спричинено неумисно, передбачений статтею 2 Конвенції позитивний обов'язок встановити ефективну судову систему не обов'язково вимагає надання кримінально-правового засобу захисту у кожному випадку. У деяких сферах, таких, наприклад, як медицина, «обов'язок може бути також виконаний, наприклад, якщо правова система надає потерпілому можливість отримати відшкодування в рамках цивільного провадження окремо або у поєднанні із засобом юридичного захисту в кримінальному провадженні, надаючи можливість встановити будь-яку відповідальність лікарів та отримати належну цивільно-правову компенсацію, таку як зобов'язання відшкодувати шкоду та опублікування рішення. Також можуть бути передбачені дисциплінарні заходи» (див. рішення у справах «Калвеллі та Сігліо проти Італії» (Calvelli and Ciglio v. Italy), пункт 51 ; «Лаццаріні та Гіаччі проти Італії» (Lazzarini and Ghiacci v. Italy)», заява № 53749/00, від 7 листопада 2002 року;. «Мастроматтео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy) [ВП], заява № 37703/97, пункт 90, ЄСПЛ 2002-VIII).
63. Суд також підкреслює, що у цій справі спроба самостійно встановити факти була б недоречною та суперечила б його субсидіарній ролі за Конвенцією, адже тим самим Суд продублював би дії національних органів, які знаходяться у більш вигідному становищі (див., наприклад, рішення у справі «Мак-Шейн проти Сполученого Королівства» (McShane v. the United Kingdom), пункт 103). Відповідно до своєї усталеної практики при розгляді цієї заяви Суд обмежиться оцінкою національного розслідування справи у контексті його загальної відповідності вищезгаданим стандартам.
64. Суд зазначає, що, як вже вказувалось вище, слідчі органи оперативно відреагували на твердження заявниці про те, що не було полагоджено пошкоджений дріт, встановивши, що відповідні органи не були поінформовані про це, та що обрив стався майже напередодні смерті сина заявниці.
65. Крім того, не можна з впевненістю стверджувати, що у цій справі взагалі мало місце будь-яке кримінально каране діяння: районна прокуратура неодноразово встановлювала, що жодного злочину вчинено не було, та навіть якби було встановлено, що відповідні правила безпеки були порушені, таке порушення не обов'язково передбачало б кримінальну відповідальність. Суд також бере до уваги той факт, що покійний син заявниці ніс певну ступінь відповідальності за подію, піддавши себе невиправданій небезпеці (див., для порівняння, рішення від 1 березня 2005 року у справі «Бон проти Франції» (Bone v. France), заява № 69869/01).
66. З іншого боку, заявниця могла мати та мала можливість скористатись цивільним засобом юридичного захисту, який не залежав від результату кримінального розслідування. Хоча будь-які відповідні висновки кримінального провадження могли вплинути на результат цивільного провадження, в ході останнього могло б бути та було встановлено відповідальність навіть за відсутності будь-якого злочину та присуджено відповідне відшкодування (див. пункти 40, 43, 44). Хоча можна було б заперечити, що перевірка в межах кримінального провадження затримала хід цивільного провадження, рішенням було присуджено 80000 грн відшкодування за загибель сина заявниці. Відповідно заявниця більше не може стверджувати, що вона є жертвою стверджуваного порушення.
67. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
68. Заявниця скаржилася на те, що затримки в ході проведеної прокуратурою перевірки та загальне ставлення державних органів до розслідування смерті її сина завдали їй тяжких моральних страждань. У зв'язку з цим вона посилалась на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
69. Суд зазначає, що, на відміну від обставин інших справ (див., наприклад, рішення у справах «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, пункт 133, Reports of Judgments and Decisions 1998-III; «Орхан проти Туреччини» (Orhan v. Turkey), заява № 25656/94, пункт 359, від 18 червня 2002 року, та «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, пункт 185, ЄСПЛ 2005-...) справа, яка розглядається, не стосується зниклого родича або будь-якого періоду невизначеності щодо обставин, за яких син заявниці помер.
70. Хоча Суд визнає, що неадекватність та неефективність розслідування смерті сина заявниці могли завдати їй страждань, Суд вважає, що з огляду на те, як заявниця обґрунтувала цю вимогу, встановити ознаки порушення статті 3 Конвенції неможливо (див. рішення від 16 липня 2002 року у справі «Ульку Екінчі проти Туреччини» (<…>), заява № 27602/95, пункт 151).
71. Таким чином, Суд вважає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
72. Заявниця скаржилася, що затримки, які мали місце при проведенні перевірки, вплинули на тривалість ініційованих нею цивільних проваджень. За словами заявниці, тривалість цих цивільних проваджень перевищила «розумний строк» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...»
73. Уряд заперечив проти цього твердження, вказавши, що за клопотаннями самої заявниці ці провадження були двічі зупинені до отримання від прокуратури результату перевірки.
74. Період, який має бути взято до уваги, розпочався 6 вересня 2001 року, коли заявниця подала свою позовну заяву, та закінчився 21 березня 2009 року з прийняттям рішення Верховного Суду України. Таким чином, він тривав сім років та майже три місяці в судах трьох інстанцій.
A. Прийнятність
75. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть
76. Заявниця скаржилась, що, хоча цивільне провадження зупинялося за її клопотаннями, вона не може нести відповідальність за затримки, які мали місце в ході здійснення перевірки обставин смерті її сина в рамках кримінального провадження.
77. Уряд вважає, що він не може бути відповідальним за період між 28 серпня 2002 року та 6 квітня 2005 року тому, що розгляд справи зупинявся за клопотанням заявниці.
78. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів (див., серед інших джерел, рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, пункт 67, ЕСПЛ 1999-II).
79. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які підіймають питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France), зазначене вище).
80. Дослідивши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатного переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. Зокрема, Суд зазначає, що таку саму відповідальність за тривалість перевірки несуть національні державні органи, які не здійснили її з належною ретельністю. З урахуванням своєї практики з цього питання, Суд вважає, що в цій справі тривалість провадження була надмірною та несумісною з вимогою «розумного строку», навіть якщо виключити із загальної тривалості провадження період затримки, спричинений заявницею.
81. Відповідно в цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
82. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
83. Заявниця вимагала 200000 грн (еквівалент 18573 євро) відшкодування моральної шкоди.
84. Уряд вважав цю суму надмірною.
85. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості та враховуючи суми, які присуджуються в подібних справах, і характер встановленого порушення у справі, що розглядається, Суд присуджує заявниці 1200 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
86. Заявниця також вимагала 10101,66 грн (еквівалент 938 євро) компенсації судових витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді.
87. Уряд стверджував, що заявниця не надала документів на підтвердження заявлених нею витрат, окрім як на суму 101 грн щодо поштових витрат.
88. Суд нагадує, що для включення витрат у суму, присуджену відповідно до статті 41 Конвенції, має бути встановлено, що ці витрати були необхідними і фактично понесеними з метою запобігти порушенню або отримати відшкодування за встановлене порушення Конвенції, а також, що сума витрат була розумною (див. рішення у справі «Нільсен та Йонсен проти Норвегії» (Nilsen and Johnsen v. Norway), [ВП], № 23118/93, пункт 62, ЄСПЛ 1999-VIII). Заявниця дійсно надала квитанції лише за меншу частину понесених витрат. Вона надала договір, укладений з адвокатом, за яким вона мала сплатити 10000 грн, хоча договір з огляду на її фінансове становище передбачав можливість оплати в розстрочку.
89. Беручи до уваги наявну в нього інформацію, Суд вважає за належне присудити 500 євро компенсації судових витрат.
С. Пеня
90. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості цивільного провадження за прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявниці 1200 (одну тисячу двісті) євро відшкодування моральної шкоди та 500 (п'ятсот) євро компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 2 вересня 2010 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН