«...
Забороняється розміщення, будівництво, введення в дію, експлуатація та реконструкція підприємств, споруд та інших об’єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі дотримання всіх вимог і виконання заходів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проектах на будівництво та реконструкцію, інших проектах
…
У межах другого поясу зони санітарної охорони забороняється:
розміщення кладовищ ... та інших сільськогосподарських об’єктів, що створюють загрозу мікробного забруднення води ...».
Е. Державні санітарні правила та норми «Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України» (ДСанПіН) від 1 липня 1999 року
70. Відповідними витягами передбачено таке:
1. Загальні положення
«...
1.2. ДСанПіН є нормативним документом, обов’язковим для виконання посадовими особами та громадянами. ...».
3. Гігієнічні вимоги до облаштування кладовищ
«3.2. Місцезнаходження кладовищної ділянки та її розміри передбачаються генеральним планом розвитку населеного пункту; відведення земельної ділянки під кладовище, проекти улаштування нових кладовищ, розширення і реконструкції діючих підлягають погодженню з місцевими установами державної санітарно-епідеміологічної служби.
…
3.5. ... Санітарно-захисна зона від території кладовища традиційного поховання і крематорію до житлових і громадських будівель, зон відпочинку, а також колективних садів та городів повинна бути не меншою 300 м. ...
У санітарно-захисних зонах не можна допускати розміщення:
- житлових будинків з придомовими територіями, гуртожитків, готелів, будинків для приїжджих.».
F. Відповідні національні стандарти, пов’язані з питною водою, облаштуванням кладовищ та водоохоронними зонами
71. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів» у межах другого поясу зони санітарної охорони водних об’єктів заборонено розміщення кладовищ та інших об’єктів, що створюють загрозу забруднення води мікроорганізмами.
72. Згідно з Додатком 1 до Державних санітарних норм та правил «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною», затверджених Міністерством охорони здоров’я України (ДСанПіН 2.2.4.-171-10) 12 травня 2010 року, питна вода, щоб вважатися безпечною для споживання людиною, не повинна містити слідів E. coli. Ці норми замінили Державні санітарні правила і норми «Влаштування та утримання колодязів і каптажів джерел, що використовуються для децентралізованого господарсько-питного водопостачання», затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України № 384 від 23 грудня 1996 року. Державні санітарні правила і норми 1996 року встановлювали, що вміст бактерій групи кишкової палички (Е. coli) в 1 куб. дм або «Індекс ВГКП» не повинен перевищувати 10. Згідно з цим стандартом вміст коліфагів, тобто бактеріофагів, що заражає E. coli, має дорівнювати «нулю».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
73. Заявник скаржився на порушення статті 8 Конвенції. Зокрема, він стверджував, що облаштування кладовища біля його будинку призвело до забруднення джерел постачання його питною водою та водою, що використовувалася для цілей приватного садівництва, що перешкоджало йому користуватися у звичайному порядку своїм житлом та благами, зокрема ґрунтом власної земельної ділянки, та негативно вплинуло на фізичний та психологічний стан його та його родини.
У тексті статті 8 зазначено таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла. ...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
A. Прийнятність
74. Уряд не заперечував проти прийнятності цієї скарги. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Застосовність статті 8 Конвенції
1. Доводи сторін провадження
75. Уряд стверджував, що не було доказів якого-небудь негативного впливу облаштування та використання відповідного кладовища на стан здоров’я заявника. Проте Уряд погоджувався з тим, що заявник міг зазнати певних страждань у результаті облаштування кладовища на прилеглій до його будинку земельній ділянці.
76. Заявник наполягав на своїх скаргах, стверджуючи, що тривале використання кладовища зробило його житло фактично непридатним для проживання, а його земельну ділянку - непридатною для використання. Заявник доводив, що він не міг використовувати ані свою земельну ділянку для садівництва, ані криницю на своїй ділянці - для питної води через побоювання отруїтися. Заявник також доводив, що спокій його та його родини постійно порушувався похоронами, які проводилися біля його будинку.
2. Оцінка Суду
77. Як Суд зазначав у низці своїх рішень, скарги за статтею 8 Конвенції подавалися у різних випадках, коли висловлювалося занепокоєння щодо довкілля (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), заява № 55723/00, п. 68, ECHR 2005-IV). Проте для того, щоб порушити питання за статтею 8 Конвенції, втручання, щодо якого скаржиться заявник, має безпосередньо впливати на його житло, приватне або сімейне життя та має досягти певного мінімального рівня, щоб скарги підпадали під дію статті 8 Конвенції (див. рішення від 9 грудня 1994 року У справі «Лопес Остра проти Іспанії» (Lopez Ostra v. Spain), п. 51, Series А № 303-С, та вищенаведене рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), пп. 69-70). Тому для рішення першочерговим є те, чи може забруднення довкілля, на яке скаржиться заявник, вважатися таким, що достатньо негативно впливає на користування зручностями його житла та якість його приватного і родинного життя (див. рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Іван Атанасов проти Болгарії» (Ivan Atanasov v. Bulgaria), заява № 12853/03, п. 66). У зв’язку з цим Суд у рішенні від 10 лютого 2011 року у справі «Дубецька та інші проти України» ((Dubetska and Others v. Ukraine), заява № 30499/03, пп. 110 та 113) встановив, що забруднення води є одним з чинників, які впливають на стан здоров’я заявників, а отже - на їх можливість користуватися своїм житлом, вести приватне та сімейне життя.
78. Оцінка такого мінімального рівня є відносною та залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність і тривалість шкідливого впливу та його фізичні чи психологічні наслідки. Також має братися до уваги загальний контекст довкілля. Суд нещодавно нагадував, що не може бути небезпідставної скарги за статтею 8 Конвенції, якщо шкода, стосовно якої подаються скарги, е незначною у порівнянні з екологічними ризиками, притаманними життю в кожному сучасному місті (див. рішення від 14 лютого 2012 року у справі «Харді та Мейл проти Сполученого Королівства» (Hardy and Maile v. the United Kingdom), заява № 31965/07, п. 188).
79. Що стосується погіршення стану здоров’я, то важко відрізнити вплив екологічних ризиків від впливу інших відповідних факторів, таких як вік, професія або особистий спосіб життя. Також що стосується загального контексту довкілля, то немає сумнівів в тому, що сильне забруднення води та ґрунту може негативно вплинути на громадське здоров’я загалом та погіршити якість життя особи, але його фактичний вплив у кожному окремому випадку неможливо визначити у кількісному вираженні; «якість життя», власне, є суб’єктивною характеристикою, яка не піддається точному визначенню (див., mutatis mutandis, рішення від 26 жовтня 2006 року у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v. Russia), заяви №№ 53157/99, 53247/99, 53695/00 та 56850/00, п. 90).
80. Беручи до уваги труднощі доведення, Суд головним чином розглядатиме висновки національних судів та інших компетентних органів щодо встановлення фактичних обставин справи. В якості бази для аналізу Суд може використовувати, наприклад, положення національного законодавства, що визначають небезпечні рівні забруднення, та екологічні дослідження, здійснені компетентними органами. Особливу увагу Суд приділятиме індивідуальним рішенням органів влади щодо конкретної ситуації заявника, таким як зобов’язання позбавити підприємство-забруднювача дозволу на виробничу діяльність або відселити мешканця із забрудненої території. Однак Суд не може сліпо покладатися на рішення національних органів влади, особливо коли вони явно непослідовні або суперечать одне одному. У такій ситуації Суд повинен оцінювати докази в їх сукупності. Іншими джерелами доказів, окрім викладеного заявником перебігу подій, будуть, наприклад, його медичні довідки, а також відповідні звіти, заяви або дослідження, здійснені приватними установами (див. вищенаведене рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine), п. 107, із подальшими посиланнями),
81. Суд повторює, що статтю 8 Конвенції було визнано застосовною, якщо небезпечний вплив, якому ймовірно піддавалися відповідні особи, був достатньо пов’язаним з приватним та сімейним життям у розумінні статті 8 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Харді та Мейл проти Сполученого Королівства» (Hardy and Maile v. the United Kingdom), п. 189). У цій справі Суд визнав, що потенційні загрози для довкілля, спричинені облаштуванням та роботою двох терміналів для скрапленого природного газу (далі - СПГ термінали) були достатньо тісно пов’язані з приватним життям та житлом заявника у розумінні статті 8 Конвенції, а тому стали підставою для застосування цього положення (див. вищенаведене рішення у справі «Харді та Мейл проти Сполученого Королівства» (Hardy and Maile v. the United Kingdom), п. 192).
82. Щодо цієї справи Суд погоджується з тим, що заявник та його родина могли зазнати негативного впливу відповідного забруднення води. Проте за відсутності прямих доказів фактичної шкоди здоров’ю заявника Суд повинен встановити, чи потенційні загрози довкіллю, спричинені місцем розташування кладовища, були пов’язані з приватним життям та житлом заявника такою мірою, щоб негативно вплинути на «якість його життя» та привести у дію застосування вимог статті 8 Конвенції (див. пункти 78-81).
83. Суд зазначає, що національне законодавство з охорони здоров’я чітко забороняє розміщення кладовища занадто близько до житлових будинків та джерел води (див. пункти 67-72). Як видається, найближча межа кладовища розташована за 38 метрів від будинку заявника (див. пункт 33). Це не можна вважати незначною невідповідністю, а радше - серйозним порушенням національних норм, зважаючи на те, що фактична відстань є трохи більшою за одну десяту мінімальної відстані, дозволеної такими нормами. Більше того, кладовище є безперервним джерелом можливої небезпеки, а завдана цим потенційна шкода не є такою, яку можна легко виправити або попередити. Такі загрози довкіллю неодноразово визнавалися органами влади, зокрема, шляхом заборони використання незаконного кладовища для поховання та пропозиції щодо переселення заявника (див. пункти 20-25 та 49). Суд також зазначає, що національні органи влади встановили, що облаштування кладовища у вищезазначеному місці поставило заявника під загрозу забруднення ґрунту та джерел питної води і води для поливу через виділення з трупів, які розкладаються, такої речовини як трупна отрута (див. пункт 10). Суд звертає особливу увагу на той факт, що у селі Татарів немає централізованого водопостачання і мешканці села використовують власні криниці (див. пункт 9). Також видається, що високий рівень Е. coli, виявлений у питній воді з криниці заявника, був набагато вищим за допустимий рівень і міг бути спричинений кладовищем (див. пункти 12, 18 та 30), хоча технічні звіти не дійшли остаточного або одностайного висновку щодо дійсного джерела забруднення Е. coli (див. пункт 31). У будь-якому разі, високий рівень Е. coli, незалежно від джерела походження, разом з явним та чітким порушенням норм санітарної безпеки, підтвердили наявність загроз для довкілля, зокрема, серйозного забруднення води, на які наражався заявник.
84. За таких обставин-Суд доходить висновку, що облаштування та використання кладовища так близько від будинку заявника разом з наступним впливом на довкілля та «якість життя» заявника досягло мінімального рівня, що вимагається статтею 8 Конвенції, та становило втручання у право заявника на повагу до його житла та приватного і сімейного життя. Суд також вважає, що потенційно шкідливе втручання досягло достатнього рівня серйозності для застосування статті 8 Конвенції.
С. Дотримання статті 8 Конвенції
1. Доводи сторін провадження
85. Уряд стверджував, що кладовище було побудовано в інтересах мешканців села Татарів, оскільки у гірському районі біля села абсолютно не було жодного іншого місця, яке могло використовуватися як кладовище. Уряд також стверджував, що хоча кладовище було побудовано з порушенням санітарного законодавства, тобто без відповідної санітарно-захисної зони, що вимагалася законодавством, органи влади доклали усіх можливих зусиль для заборони поховання та забезпечення заявника можливістю переселитися - навіть незважаючи на те, що зобов’язання щодо переселення законодавством передбачено не було. За твердженнями Уряду, заявник постійно відмовлявся від таких пропозицій. Для підтвердження цього Уряд надав листи Татарівської ради та Івано-Франківської обласної державної адміністрації від 10, 15 та 16 грудня 2009 року, в яких муніципальні органи стверджували, що заявника не цікавило переселення (див. пункт 34). Уряд погодився з тим, що облаштування кладовища на ділянці ВЛ покладало на державу позитивний обов’язок за статтею 8 Конвенції.
86. Заявник підтримав свої скарги та стверджував, що рішення про облаштування кладовища по сусідству з його будинком було ухвалене з порушенням національних норм, а заходи, вжиті органами влади України для виправлення ситуації, були недостатніми та неадекватними. Зокрема, він стверджував, що органи влади нічого не зробили для закриття незаконно облаштованого кладовища, не забезпечили припинення поховань та не виправили ситуацію, запропонувавши йому будь-яку альтернативу. Заявник стверджував, що він не мав куди переїжджати і не мав достатньо грошей для будівництва нового будинку. Він зазначав, що, незважаючи на відповідний запит, органи влади не зробили йому жодної детальної та конкретної пропозиції щодо переселення.
2. Оцінка Суду
87. Хоча мета статті 8 Конвенції головним чином полягає у захисті особи від свавільного втручання державних органів, вона може включати в себе вжиття органами заходів для забезпечення поваги до приватного життя та житла (див., з подальшими посиланнями, рішення у справі «Морено Гомес проти Іспанії» (Moreno Gomez v. Spain), заява № 4143/02, п. 55, ECHR 2004-Х).
88. Забруднення довкілля може вплинути на добробут осіб та такою мірою перешкоджати їм користуватися своїм житлом, що негативно вплине на їхнє приватне та сімейне життя, при цьому серйозно не загрожуючи їхньому здоров’ю. Суд зазначає, що скарги на екологічну шкоду у цій справі власне не пов’язані з причетністю держави до промислового забруднення (див., у контексті серйозного промислового забруднення, вищенаведене рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine), п 73). Проте ці скарги стосуються тверджень про небезпеку для здоров’я, спричинену рішенням органу влади про розміщення кладовища лише за 38 метрів від житла заявника у порушення національних норм, а також незабезпеченням державою дотримання національних екологічних стандартів. Скарги також стосуються неврегулювання державою діяльності муніципалітетів відповідно до таких стандартів. У такій ситуації завдання Суду полягає в оцінці того, чи вжила держава усіх необхідних заходів для забезпечення захисту прав заявника за статтею 8 Конвенції. При здійсненні такої оцінки у контексті конкретної справи повинні аналізуватися всі чинники, включно з дотриманням національних екологічних норм та виконанням судових рішень (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine), п. 141). Зокрема, якщо існують національні екологічні норми, їх недотримання може становити порушення статті 8 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Морено Гомес проти Іспанії» (Moreno Gomez v. Spain), пп. 56 та 61).
89. Більше того, принципи, які застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах, загалом схожі незалежно від того, чи має справа розглядатися з точки зору позитивного обов’язку держави щодо вжиття належних та відповідних заходів для гарантування прав заявника за пунктом 1 статті 8 Конвенції або у контексті виправданого відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції «втручання органів державної влади». Більше того, процесуальні гарантії, доступні заявникові згідно зі статтею 8 Конвенції, можуть стати недієвими, а державу може бути визнано відповідальною за Конвенцією, якщо судове рішення, яким органи влади зобов’язано діяти певним чином в екологічних питаннях, ігнорується органами влади або залишається невиконаним протягом значного періоду часу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ташкін та інші проти Туреччини» (<…>), заява № 46117/99, пп. 124-125, ECHR 2004-X).
90. З огляду на твердження заявника щодо прямої відповідальності Уряду за розміщення кладовища безпосередньо біля його будинку та забруднення внаслідок цього, Суд розглядатиме цей випадок в якості прямого втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції (див. пункт 84).
91. Що стосується оцінки дотримання вимоги щодо законності за статтею 8 Конвенції у поєднанні з вимогами щодо дотримання положень національного законодавства, Суд зазначає таке:
(i) рішення Татарівської ради про розміщення кладовища на земельній ділянці ВЛ було прийнято з порушенням Державних санітарних правил та норм, зокрема вимоги щодо 300-метрової «санітарно-захисної зони» (див. пункти 71 та 72). У порушення Законів України «Про поховання та похоронну справу» (див. пункт 68) та «Про питну воду та питне водопостачання» не було законно затвердженого генерального плану забудови села. Зокрема статтями 27-30 останнього Закону встановлено обов’язкові санітарно-гігієнічні стандарти питної води та питного водопостачання, якими передбачена відсутність у питній воді вмісту E. coli (див. пункт 72);
(ii) про незаконність розміщення кладовища та недотримання вимог щодо санітарно-захисної та водоохоронної зони неодноразово повідомляли санітарно-епідеміологічні органи, і це принаймні шість разів визнавали у своїх рішеннях національні суди (див. пункти 12-14, 18, 35, 37, 42, 46 та 49-51);
(iii) національні органи влади, які несуть відповідальність за управління та обслуговування кладовища згідно з національним законодавством, не забезпечили належним чином виконання рішення, ухваленого 26 грудня 2003 року Верховинським районним судом Івано-Франківської області, яке було залишене без змін апеляційним судом та Верховним Судом України, та згідно з яким Татарівську раду було зобов’язано закрити кладовище (див. пункт 49). Це рішення й досі залишається невиконаним (див. пункт 61), а депутати Татарівської ради неодноразово відмовлялися ухвалити рішення на виконання цього рішення суду;
(iv) національні органи влади продовжували порушувати національні екологічні норми, не виконувати судові рішення, що набрали законної сили та були обов’язковими для виконання і якими підтверджувалося, що органи влади діяли незаконно, а також рішення від 26 грудня 2003 року, яке підтверджувало, що кладовище має бути закрито.
92. Суд зазначає, що Уряд не оскаржував того, що кладовище було побудовано та використовувалося з порушенням національних норм (пункт 85). Суд також добре розуміє труднощі та можливі витрати при врегулюванні екологічних питань, пов’язаних із забрудненням води у гірських районах. Водночас Суд зазначає, що розміщення та використання кладовища були незаконними у багатьох аспектах: екологічні норми було порушено; висновки органів влади у сфері охорони довкілля було проігноровано; рішення суду, які набрали законної сили і підлягали виконанню, не виконувалися, і не було вжито заходів у зв’язку із зумовленими забрудненням води загрозами здоров’ю та довкіллю (див. пункт 91). Суд вважає, що втручання у право заявника на повагу до його житла та приватного і сімейного життя не було здійснено «згідно із законом» у розумінні статті 8 Конвенції. Отже, у цій справі було порушення цього положення. З огляду на свої висновки щодо незаконності дій органів влади Суд вважає, що немає необхідності розглядати питання щодо решти аспектів стверджуваного порушення статті 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
93. Заявник скаржився, що невиконання національними органами та приватними особами судового рішення, що набрало законної сили і яким заборонялося використовувати для проведення поховань розташовану біля його будинку ділянку ВЛ, становило порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
94. Уряд заперечив проти цього аргументу.
95. Суд вважає, що ця скарга пов’язана з вищерозглянутими скаргами, а тому також має бути визнана прийнятною. Зважаючи на висновок щодо статті 8 Конвенції (див. пункт 92), Суд не вбачає необхідності окремо розглядати це питання за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., mufatis mutandis, рішення у справах «В. проти Сполученого Королівства» (W. v. the United Kingdom), від 8 липня 1987 року, п. 84, Series А № 121, та «Михайлова проти Болгарії» (Mihailova v. Bulgaria), заява № 35978/02, п. 107, від 12 січня 2006 року).
III. ІНШІ СКАРГИ
96. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що провадження з приводу його спору з Татарівською сільською радою було несправедливим та надмірно тривалим.
97. З огляду на наявні у нього документи Суд вважає, що скарги заявника не виявляють жодних порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.
98. Із цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
99. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
100. Заявник вимагав 1000000 грн (163125 євро) відшкодування моральної шкоди.
101. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
102. Суд зазначає, що внаслідок встановленого порушення заявник зазнав моральної шкоди. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові 6000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
103. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Відповідно Суд не присуджує у зв’язку з цим нічого.
C. Пеня
104. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням судового рішення від 26 грудня 2003 року та на порушення статті 8 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення статті 8 Конвенції.
3. Постановляє , що немає необхідності окремо розглядати скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додаткову суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену вище суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 4 вересня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Марк ВІЛЛІГЕР