"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
44. Суд зауважує, що ці скарги стосуються двох періодів, протягом яких заявник перебував під вартою. Перший почався 19 липня 1999 року і закінчився 9 лютого 2000 року, в той час як другий тривав з 23 березня по 1 грудня 2000 року. Таким чином, скарги стосовно вищевказаних періодів перебування під вартою мають розглядатися окремо.
А. Перебування заявника під вартою з 19 червня 1999 року по 9 лютого 2000 року
45. Уряд стверджував, що скарга заявника стосовно першого періоду його перебування під вартою була подана надто пізно і тому ця частина його заяви має бути визнана неприйнятною.
46. Суд нагадує, що у справах стосовно триваючої ситуації і де з самого початку є зрозумілим, що для заявника не існує ефективного засобу юридичного захисту, шестимісячний строк починає перебіг з моменту припинення існування цієї ситуації (див. "Антоненков та інші проти України" ( 980_424 ), заява N 14183/02, п. 32, 22 листопада 2005 року, та "Коваль проти України" ( 974_143 ), ухвала щодо прийнятності від 30 березня 2004 року, заява N 65550/01). Суд зауважує, що перший період перебування заявника під вартою закінчився 9 лютого 2000 року, тобто більше ніж за шість місяців до того, як заявник звернувся до Суду (25 січня 2001 року). Суд також зауважує, що сторони не зазначали про наявність ефективного засобу юридичного захисту для заявника стосовно цієї частини його заяви. Відповідно вона була подана надто пізно і має бути відхилена згідно з пунктами 1 та 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
Б. Перебування заявника під вартою з 23 березня по 1 грудня 2000 року, його стан здоров'я та медичне лікування
47. Суд зазначає, що ця частина заяви містить три окремі аспекти, прийнятність яких має розглядатися окремо. Перший аспект стосується умов тримання заявника під вартою та стверджуваної відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту, другий стосується скарг на неналежний медичний догляд, а третій - умов його праці під час перебування під вартою.
(а) Умови тримання-заявника під вартою
48. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, запропоновані йому національним законодавством, перед тим як звернутися з заявою до Суду. Зокрема, Уряд зазначав, що заявник не звертався до національних судів задля оскарження умов його тримання під вартою та отримання компенсації за матеріальну та нематеріальну шкоду.
49. Заявник не погодився.
50. Суд вважає, що, з огляду на його висновки в подібних справах, скарга заявника за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ) на неналежні умови тримання не може бути відхилена через невичерпання національних засобів юридичного захисту (див., напр., "Мельник проти України" ( 974_049 ), заява N 72286/01, пп. 70-71, 28 березня 2006 року). Жодної іншої підстави для визнання цієї скарги неприйнятною не було виявлено. Отже, вона порушує серйозні питання фактів та права за Конвенцією, вирішення яких потребує її розгляду по суті.
51. За цих обставин скарги заявника за статтею 13 Конвенції ( 995_004 ) на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту мають також розглядатися по суті.
(б) Медичне лікування та допомога заявнику та умови його праці під час перебування під вартою
52. Стосовно скарги заявника про те, що йому не було надано адекватної медичної допомоги під час перебування під вартою, Уряд зазначив, що ця скарга є необґрунтованою. Уряд зауважив, що стан здоров'я заявника був задовільним. Після прибуття до СІЗО його в той же день було оглянуто лікарями, в результаті чого було встановлено діагноз ішемічної хвороби серця та рекомендовано заявнику при погіршенні стану здоров'я пройти профілактичний курс лікування. Заявник звертався по медичну допомогу лише один раз. Його негайно оглянув лікар та призначив відповідне лікування, в результаті якого заявник одужав (див. п. 15 вище). Ніяких інших звернень чи скарг заявника на стан здоров'я під час перебування його під вартою не надходило.
53. Уряд також заявив, що заявника не залучали до 12-годинної примусової праці; його не залучали до праці до зарахування його за його ж бажанням на відповідну посаду.
54. Заявник спростовував твердження Уряду. Він, зокрема, заявив, що медична документація, яку надав Уряд, підроблена. Він також зазначив, що не страждав на ішемічну хворобу серця, коли прибув до СІЗО м. Сімферополя.
55. Суд також зауважує, що заявник не оскаржує той факт, що в день прибуття до СІЗО м. Сімферополя його оглянули двоє лікарів та фельдшер. Шість місяців потому його оглянули терапевт та дерматовенеролог. Заявник не скаржився лікарям, що його оглядали, на свій стан здоров'я; лікарі ж не дійшли висновку, що заявник потребував якогось лікування. Суд також зазначає, що лікарі вилікували заявника, коли він захворів на гостре респіраторне вірусне захворювання.
56. Більше того, Суд зауважує, що заявник не вимагав жодної медичної допомоги після свого звільнення в грудні 2000 року. Той факт, що його було прооперовано на черевній порожнині більше ніж через рік після звільнення, не може привести до висновку, що заявник страждав на виразку шлунка чи потребував з цього приводу медичного лікування під час перебування під вартою. За відсутності доказів протилежного Суд робить припущення, що заявник отримував адекватну та вчасну медичну допомогу та лікування в СІЗО м. Сімферополя і що немає ознак порушення статті 3.
57. Суд далі зазначає, що заявник надав недостатнє підтвердження своїм скаргам про те, що він був примушений під час перебування під вартою працювати без оплати протягом 12 годин на добу.
58. Суд, таким чином, доходить висновку, що скарги заявника на неадекватну медичну допомогу та на умови його праці під час перебування під вартою мають бути відхилені через явну необґрунтованість відповідно до пп. З та 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
II. СУТЬ
А. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 )
59. Уряд зауважив, що після того, як вирок щодо заявника набув чинності (див. п. 24 вище), заявника мали перевести до виправно-трудової колонії посиленого режиму для відбування покарання. Однак начальник СІЗО м. Сімферополя задовольнив заяву заявника про залишення його в СІЗО м. Сімферополя і зарахування до складу господарського обслуговування установи. На цій підставі Уряд стверджував, що умови відбування заявником покарання в СІЗО м. Сімферополя не були такими, що принижували, оскільки заявник сам виявив бажання залишитися в СІЗО.
60. Заявник не погодився. Він, зокрема, стверджував, що він просив начальника СІЗО м. Сімферополя не переводити його до місця, де він мав відбувати покарання, оскільки боявся, що опиниться у вищезгаданих умовах етапування засуджених. Заявник, більше того, вирішив залишитися у своєму рідному місті, поближче до своїх родичів.
61. Заявник скаржився, що через умови тримання його під вартою він страждав на виразку шлунка, аденому простати, геморой, судинні захворювання, погіршення зору та безсоння. Він також стверджував, що через це у 2002 році йому було зроблено операцію на черевній порожнині.
62. Суд нагадує, що відповідно до його практики погане поводження має відповідати мінімальному рівню суворості, для того щоб потрапити під сферу дії статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від всіх обставин справи, таких як тривалість лікування, фізичний та психічний вплив та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я жертви (див., серед інших, рішення у справі Ireland v. the United Kingdom, 18 січня 1978 року, Series А N 25, стор. 65, п. 162). Більше того, вирішуючи, чи є поводження "таким, що принижує гідність", у розумінні статті 3 Конвенції ( 995_004 ), Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і чи його наслідки вплинули несприятливо на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. Peers v. Greece, заява N 28524/95, пп. 67-68 і 74, ECHR 2001-III, та Valasinas v. Lithuania, заява N 44558/98, п. 101, ECHR 2001 VIII).
63. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження мають у будь-якому випадку виходити за межі неминучого елементу страждання і приниження, пов'язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції ( 995_004 ) держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципові поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які перевищували б неминучий рівень страждання, властивого триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув'язнення її здоров'я і добробут були належним чином забезпечені (див. Kudia v. Poland [GC], N 30210/96, пп. 92-94, ECHR 2000-XI).
64. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що деякі твердження заявника щодо умов його перебування під вартою, зокрема про перенаселеність камер, санітарно-гігієнічні умови, постільні речі, вентиляцію, щоденні прогулянки та доступ до природного світла та повітря, підтверджуються висновками ЄКПТ, що були зроблені після візиту до СІЗО м. Сімферополя у вересні 2000 року - коли заявник відбував там покарання. Суд зазначає, що зауваження Уряду, окрім тих, що стосуються розміру камер та щоденних прогулянок заявника, викладені в узагальненій формі та не підкріплені жодним доказом. За цих обставин Суд вважає, що висновки ЄКПТ дають, принаймні деякою мірою, підставу для оцінки умов тримання заявника під вартою в період між березнем та груднем 2000 року (див. Lovchev v. Bulgaria, N 41211/98, п. 130, 2 лютого 2006 року).
65. Суд далі зазначає, що Уряд надав фотографії деяких камер СІЗО м. Сімферополя, зроблені приблизно через чотири роки після звільнення заявника. Суд відповідно вважає, що ці фотографії жодним чином не пов'язані з цією справою, а отже, немає необхідності їх розглядати.
66. Хоча Уряд не погодився з твердженнями заявника щодо розміру камер, дані, які були надані Урядом, свідчать про те, що площа камер, в яких тримався заявник, складала 1,3-2,25 кв.м на одну особу. На думку Суду, ці камери були постійно перенаселені. Такий стан речей сам по собі порушує питання статті 3 Конвенції ( 995_004 ) (див. Kalashnikov v. Russia ( 980_057 ), N 47095/99, п. 97, ECHR 2002-VI).
67. Ця ситуація була погіршена тим фактом, що заявник перебував у переповнених камерах впродовж 23 годин на добу за відсутності належної вентиляції та природного світла. Суд також зауважує, що заявнику доводилося спати по черзі і він не мав належної кількості предметів особистої гігієни та мийних засобів. Беручи до уваги вищезазначені фактори, Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою протягом більше ніж восьми місяців завдавали йому значних фізичних та моральних страждань, що ображали його гідність та викликали в нього почуття приниження та зневаги.
68. Суд не поділяє точку зору Уряду, що рішення заявника залишитися в СІЗО м. Сімферополя може розцінюватися як доказ того, що він тримався в задовільних умовах. Суд вважає, що, з огляду на висновки ЄКПТ щодо умов етапування осіб, які перебувають під вартою, з однієї установи до іншої, заява заявника про залишення в СІЗО м. Сімферополя може пояснюватися його страхом потрапити до гірших умов під час етапування до іншої установи. Більше того, СІЗО знаходиться в тому ж місті, де мешкають родичі заявника.
69. Таким чином, беручи до уваги висновки Суду щодо перенаселення, незадовільних санітарно-гігієнічних умов та недостатність природного світла та повітря (див. пп. 66-67 вище), Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою в СІЗО м. Сімферополя є поводженням, що принижує гідність. Відповідно мало місце порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
Б. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 )
70. Уряд стверджував, що заявник мав ефективні механізми оскарження на тих же підставах, що викладені у запереченнях про невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту щодо його скарг про порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
71. Заявник заперечив проти цього.
72. Суд посилається на свої висновки (п. 50 вище) у цій справі щодо доводів Уряду про національні засоби юридичного захисту. На цих підставах Суд робить висновок, що заявник не мав ефективного національного засобу юридичного захисту, як це вимагається статтею 13 Конвенції ( 995_004 ), для того щоб відшкодувати шкоду, завдану умовами його тримання. Відповідно мало місце порушення цієї статті.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
73. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
74. Заявник вимагав 109 000 євро для відшкодування матеріальної шкоди, яка полягала у медичних витратах та втраті заробітної платні. Він також вимагав 75 000 євро для відшкодування нематеріальної шкоди.
75. Уряд не погодився, стверджуючи, що вимоги є необґрунтованими та надмірними. Уряд також просив Суд визначити розмір відшкодування нематеріальної шкоди на засадах справедливості.
76. Суд, беручи до уваги його висновки щодо скарг заявника на порушення статей 3 та 13 Конвенції ( 995_004 ), вважає, що жодного причинно-наслідкового зв'язку між стверджуваною шкодою та констатованими порушеннями (див. рішення у справі Kalashnikov, цитоване вище, п. 139). Суд відповідно відхиляє вимогу заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди.
77. Стосовно ж нематеріальної шкоди Суд, беручи до уваги його практику у подібних справах та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику у цьому зв'язку 2000 євро.
Б. Судові витрати
78. Заявник також вимагав 1000 євро, що включало поштові витрати, витрати на переклади та на юридичну допомогу.
79. Уряд заперечив проти цього.
80. Відповідно до практики Суду заявнику відшкодовуються тільки ті судові витрати, які були доведені, що вони були необхідними та фактично понесеними, а також обґрунтованими щодо розміру. У цій справі, з огляду на наявну інформацію та вищенаведені критерії, Суд вважає розумним присудити 100 євро за судові витрати, понесені під час провадження в Суді.
В. Відсотки у разі несвоєчасної сплати
81. Суд вважає, що відсотки, які нараховуватимуться у разі несвоєчасної сплати, мають дорівнювати річній відсотковій ставці у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги заявника щодо умов його тримання під вартою в період між 23 березня та 1 грудня 2000 року та щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту прийнятними, а решту заяви - неприйнятною;
2. Постановляє, що у цій справі було порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 );
3. Постановляє, що у цій справі було порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 );
4. Вирішує, що:
а) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач повинна виплатити заявникові наступні суми, що мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача на день виплати:
(i) 2000 (дві тисячі) євро відшкодування нематеріальної шкоди;
(ii) 100 (сто) євро відшкодування судових витрат;
(iii) будь-які податки, що можуть бути нараховані на зазначені вище суми;
б) після закінчення вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказану суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме протягом періоду несплати, плюс три відсотки;
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 12 жовтня 2006 року згідно з пунктами 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК (Claudia Westerdiek)
Голова Пеер ЛОРЕНЦЕН (Peer Lorenzen)