«У разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов’язані роз’яснити особі порядок] поновлення її порушених прав чи свобод та [порядок] відшкодування завданої шкоди.».
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
49. Беручи до уваги спільну фактологічну та правову основу десяти розглянутих заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні (пункт 1 Правила 42 Регламенту Суду).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
50. Посилаючись на пункт 1 статті 5 Конвенції, заявники скаржились, що тримання їх під вартою було свавільним і незаконним.
51. Відповідні частини пункту 1 статті 5 Конвенції передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...».
А. Прийнятність
1) Доводи сторін
52. Уряд стверджував, що одинадцять із чотирнадцяти заявників - п. С. Хмельовський, п. Е. Шевченко, п. В. Шевченко, п. В. Дубовцев, п. Л. Бабін, п. Ю. Безотосний, п. К. Пегарьков, п. Є. Балабай, п. В. Лапін, п. О. Береза та п. В. Хлусов (заяви № 21424/14, № 21429/14, № 32024/14, № 32161/14, № 33729/14, № 42200/14, № 42204/14 та № 51084/14) - більше не могли вважатися потерпілими від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції з таких підстав: Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року та національні суди визнали притягнення їх до кримінальної відповідальності та тримання під вартою незаконними; кримінальні провадження щодо них були закриті з «реабілітуючих» підстав; і національні суди присудили їм розумне та достатнє відшкодування шкоди (див. пункти 21-25). У своїх подальших зауваженнях від вересня та жовтня 2016 року Уряд зазначив, що вісьмом відповідним заявникам були сплачені присуджені суми (див. пункт 30).
53. Щодо трьох інших із чотирнадцяти заявників - п. К. Орбеладзе, п. О. Циганова та п. В. Шебанова (заяви № 21429/14, № 32778/14 та № 33719/14) - Уряд стверджував, що вони мали звернутися до цивільних судів із позовами про відшкодування шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закону України «Про відшкодування шкоди» 1994 року. Уряд посилався на рішення національних судів про присудження одинадцятьом іншим заявникам у цій справі відшкодування шкоди на підставі цих положень (див. пункти 23 та 52). Уряд також стверджував, що скарги цих трьох заявників були передчасними, оскільки розслідування незаконного притягнення до відповідальності та тримання під вартою протестувальників 26 січня 2014 року та пов’язані судові провадження ще тривали (див. пункти 34-38).
54. У своїх зауваженнях від липня 2016 року одинадцять заявників, яким рішеннями Бабушкінського районного суду було присуджено відшкодування шкоди (див. пункт 23), стверджували, що національні органи влади чітко не визнали порушення їхніх прав за статтею 5 Конвенції, не провели ретельного розгляду обраних їм оскаржуваних запобіжних заходів, а виплата відшкодування шкоди здійснювалася із затримками (див. пункти 23 та 30-32).
55. Решта троє заявників - п. К. Орбеладзе, п. О. Циганов і п. В. Шебанов (заяви № 21429/14, № 32778/14 та № 33719/14) - стверджували, по суті, що подання цивільного позову на підставі Закону України «Про відшкодування шкоди» 1994 року або Цивільного кодексу України 2003 року, як запропонував Уряд, не було ефективним засобом юридичного захисту, зокрема у зв’язку з тим, що у рішеннях національних судів, на які посилався Уряд (див. пункт 23), не було визнано порушення статті 5 Конвенції або проведено ретельної перевірки дій органів державної влади. Крім того, виконання цих рішень відбувалося з тривалою затримкою.
2) Оцінка Суду
56. Беручи до уваги заперечення Уряду щодо прийнятності, Суд повинен розглянути по суті, (i) чи втратили заявники, яким рішеннями Бабушкінського районного суду було присуджено відшкодування шкоди, статус потерпілого, та окреме, хоча і пов’язане з цим питання, яке має бути розглянуте за конкретних обставин цієї низки справ, (ii) чи можна вважати заявників, які не вимагали відшкодування шкоди, такими, які не вичерпали національні засоби юридичного захисту.
(а) Статус потерпілого
57. Суд зазначає, що у Законі України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року немає жодного положення, яким прямо визнається незаконність тримання заявників під вартою (див. згадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 213).
58. Стосовно аргументу Уряду, що таке визнання містилося у рішеннях суду, якими одинадцятьом заявникам, переліченим у пункті 52, було присуджено відшкодування шкоди, Суд зазначає, що деякі з цих рішень не містили чіткого висновку про незаконність тримання їх під вартою (див. пункт 25). Щодо інших заявників, хоча рішення про відшкодування шкоди дійсно містили такий висновок (див. пункти 23 та 24), цей висновок не ґрунтувався на конкретних порушеннях порядку обрання їм запобіжного заходу у виді тримання під вартою, наприклад, відсутності обґрунтованої підозри або наведення недостатнього обґрунтування в рішеннях суду щодо обрання їм запобіжного заходу, а на тому, що відповідне кримінальне провадження було закрито з «реабілітуючих» підстав, а саме: за відсутності події кримінального правопорушення (там само, див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, рішення у справах «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункти 52-61, від 02 квітня 2015 року, та «Тихонов проти України» (Tikhonov v. Ukraine), заява № 17969/09, пункти 22, 36-39, від 10 грудня 2015 року, в яких суди прямо встановили, що тримання заявників під вартою було незаконним у зв’язку з певними порушеннями у порядку обрання цього запобіжного заходу).
59. Оскільки кримінальне провадження щодо одинадцяти відповідних заявників були закриті з «реабілітуючих» підстав, вбачається, що Бабушкінський районний суд по суті припустив, що притягнення їх до кримінальної відповідальності та тримання під вартою було незаконним і присудив їм відшкодування шкоди у зв’язку з цим (див. певним чином подібну ситуацію в рішенні у справі «Лопушанський проти України» [Комітет] (Lopushanskyy v. Ukraine) [Committee], заява № 27793/08, пункт 36, від 02 лютого 2017 року). Таким чином, зрозуміло, що у цій справі зазначений суд міг не вважати за необхідне розглядати більш конкретні питання, як-от стверджувана відсутність обґрунтованої підозри або достатніх підстав в рішеннях суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Однак питання полягає у тому, чи можна вважати, що ці висновки містили необхідне визнання стверджуваного порушення статті 5 Конвенції у справах відповідних заявників (див., серед інших джерел, рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункти 143-144, ЄСПЛ 2000-IV, та подальші посилання у пункті 68).
60. Однак Суд також зазначає, що під час дисциплінарних проваджень стосовно суддів, які санкціонували тримання заявників під вартою, було встановлено, що вони діяли незаконно та свавільно (див. пункти 42, 43, 45 та 46). Оскільки деякі відповідні заявники самі ініціювали такі провадження, під час яких зрештою було ухвалено рішення, що одна із протиправних дій суддів призвела до необґрунтованого тримання під вартою деяких відповідних заявників (див. пункти 41 та 46), і вказані рішення були оприлюднені, заявники мали бути ознайомлені з цими висновками.
61. Отже, Суд готовий визнати, що у справах одинадцятьох заявників, перелічених у пункті 52, у частині стосовно оцінки Судом їхнього статусу потерпілого за Конвенцією, загалом вони скористалися достатнім визнанням за цих обставин наявності елементів незаконності та свавілля в обранні їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
62. Суд також зазначає, що відповідні заявники не оскаржували ні під час провадження на національному рівні, ні у Суді розумність розміру присудженого їм відшкодування шкоди (див. пункт 26).
63. Стосовно восьми з них, яким сплатили відшкодування шкоди, Суд вважає, що затримки (від чотирнадцяти до вісімнадцяти місяців) і факт здійснення виплати лише після повідомлення Уряду про їхні заяви (див. пункт 30), хоча і є доречними, не мають вирішального значення за конкретних обставин стосовно питання, чи продовжували вони вважатися потерпілими у розумінні статті 34 Конвенції.
64. Суд зазначає, що п. К. Пегарьков (заява № 32161/14) не довів, що не мав можливості отримати присуджену йому суму або що за неподання виконавчого листа у зв’язку з цим могли нести відповідальність органи державної влади (див. пункт 32).
65. З цього випливає, що за конкретних обставин цієї справи дев’ятьох із чотирнадцяти заявників - п. С. Хмельовського, п. Е. Шевченка, п. В. Шевченка, п. Є. Безотосного, п. К. Пегарькова, п. Ю. Балабая, п. В. Лапіна та п. В. Хлусова (заяви № 21424/14, № 32024/14, № 32161/14, № 33729/14, № 42200/14 та № 51084/14) та п. Л. Бабіна (заява № 21429/14) - слід вважати такими, що втратили статус потерпілих у зв’язку з їхніми скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції. Отже, ці скарги мають бути відхилені на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.
66. Однак Суд зазначає, що ще двоє заявників, яким було присуджено відшкодування шкоди та у справах яких виконавчі листи були подані до Державної казначейської служби України - п. В. Дубовцев (заява № 21429/14) та п. О. Береза (заява № 42204/14) - досі не отримали присуджені їм суми і Уряд не обґрунтував це (див. пункт 31). Хоча рішення, ухвалені на їхню користь, як вбачається, досі підлягають виконанню, Суд вважає, що затримка у здійсненні виплати, яка на цей момент перевищує п’ять років, а також ненадання жодного пояснення цієї затримки є достатніми для висновку, що ці заявники все ще можуть вважатися «потерпілими» від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у розумінні статті 34 Конвенції. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо них.
(b) Питання вичерпання національних засобів юридичного захисту п. К. Орбеладзе, п. О. Цигановим і п. В. Шебановим (заяви № 21429/14, № 32778/14 та № 33719/14), які не подали цивільний позов про відшкодування шкоди
67. Суд зазначає, що національне законодавство передбачало право на відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою, inter alia, у ситуаціях, коли кримінальне провадження закривалося з «реабілітуючих» підстав, і визначало порядок, якого слід було дотримуватися (див. пункт 48). Як зазначалося раніше, одинадцять заявників у цій справі дотримались цього порядку і їм було присуджено відшкодування шкоди у зв’язку з кримінальними провадженнями щодо них і триманням їх під вартою. На цій підставі Суд встановив, що особи, які фактично отримали виплату, а також п. К. Пегарьков, повинні вважатися такими, які втратили статус потерпілих у зв’язку зі своїми скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції (див. пункти 58-65).
68. Однак, як зазначив Суд, рішення про присудження сум відшкодування шкоди, ухвалені на користь одинадцяти заявників у цій справі, ґрунтувались, по суті, на тому, що відповідне кримінальне провадження було закрито з «реабілітуючих» підстав (див. пункт 58). У низці справ, які стосувались певним чином подібної нормативно-правової бази інших Договірних держав, Суд встановлював, що позов про відшкодування шкоди у зв’язку із закриттям кримінального провадження не міг забезпечити відшкодування шкоди за порушення статті 5 Конвенції, де така дія не могла передбачати або не передбачала оцінки та/або достатнє визнання конкретних скарг заявників за цим положенням (див., серед інших, згадане рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), пункти 143 і 144, рішення у справах «Шкарупа проти Росії» (Shkarupa v. Russia), заява № 36461/05, пункти 16-19, 71 та 75-78, від 15 січня 2015 року, «Любушкін проти Росії» (Lyubushkin v. Russia), заява № 6277/06, пункти 50-53, від 22 жовтня 2015 року, «Шаля проти Росії» [Комітет] (Shalya v. Russia) [Committee], заява № 27335/13, пункти 19-23, від 13 листопада 2014 року, «Мерген та інші проти Туреччини» (Mergen and Others v. Turkey), заява № 44062/09 та 4 інші заяви, пункти 36-38, від 31 травня 2016 року, «Дімо Дімов та інші проти Болгарії» (Dimo Dimov and Others v. Bulgaria), заява № 30044/10, пункти 58 та 62, від 07 липня 2020 року, та «Білал Акїлдіз проти Туреччини» (Bilal Akyildiz v. Turkey), заява № 36897/07, пункт 42, від 15 вересня 2020 року).
69. Як і в цих справах, з огляду на надані Урядом держави-відповідача матеріали, Суд не може припустити, що конкретні скарги за статтею 5 Конвенції п. К. Орбеладзе, п. О. Циганова та п. В. Шебанова щодо стверджуваної відсутності обґрунтованої підозри і ненаведення достатнього обґрунтування у судових рішеннях, якими було санкціоновано тримання їх під вартою, були б належним чином розглянуті та/або порушення визнані цивільними судами в межах порядку надання відшкодування шкоди, на який посилався Уряд. Дійсно, зрештою у період від шістнадцяти місяців до чотирьох років після закриття кримінальних проваджень щодо трьох відповідних заявників, ВРП встановила, що судді, які санкціонували тримання їх під вартою, діяли незаконно та свавільно. Однак ці висновки були зроблені в різному контексті дисциплінарних проваджень щодо цих суддів, і не було роз’яснено або доведено, як ці висновки допомогли б відповідним заявникам отримати відшкодування шкоди у зв’язку з їхніми конкретними скаргами за статтею 5 Конвенції і, таким чином, скористатися ефективним засобом юридичного захисту. Останнє питання не має нічого спільного з питанням статусу потерпілого, яке Суд уже розглянув (див. пункти 43, 45, 46, 60 та 61).
70. Суд також зазначає, що кримінальне провадження щодо трьох заявників було закрито з реабілітуючих підстав протягом двох-трьох місяців після подання їхніх заяв до Суду. У результаті цього на момент подання заявниками своїх заяв можливості для подання ними цивільних позовів про відшкодування шкоди у зв’язку з таким закриттям не було. В рішенні у справі «Котій проти України» (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 38, від 05 березня 2015 року, Суд уже встановив, що заявник не мав дотримуватися відповідної процедури відшкодування шкоди, яка стала доступна йому більш ніж через два з половиною роки після подання його заяви, та яка, як було доведено, не могла врегулювати всі аспекти його скарги за статтею 5 Конвенції. Крім того, Суд зазначає, що рішення Бабушкінського районного суду, на які посилається Уряд держави-відповідача, і які можна розглядати як демонстрацію можливості отримання відшкодування шкоди, були ухвалені в листопаді та грудні 2014 року (див. пункт 23), а саме через декілька місяців після подання до Суду трьох відповідних заяв.
71. На підставі викладеного Суд вважає, що за обставин цієї справи п. К. Орбеладзе, п. О. Циганову та п. В. Шебанову (заяви № 21429/14, № 32778/14 та № 33719/14) не можна дорікати неподанням позовів про відшкодування шкоди до цивільних судів на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закону України «Про відшкодування шкоди» 1994 року з метою вичерпання національних засобів юридичного захисту, як вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду у зв’язку з цим. Крім того, Суд вважає, що винятковий характер заяв, пов’язаних з акціями протесту на Майдані, та доступні Суду в цих справах матеріали не вимагають подальшого розгляду питання ефективності засобів юридичного захисту, на які посилається Уряд держави-відповідача, адже такий розгляд вимагатиме оцінку прикладів справ на національному рівні, в яких вони застосовувались.
72. Суд також відхиляє заперечення Уряду, що їхні скарги є передчасними, зазначивши, що на цей момент розслідування та провадження тривають більше шести років (див. пункти 34-37). Отже, Суду нічого не заважає розглянути скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції трьох відповідних заявників (див. подібний підхід в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 453).
(c) Висновок щодо прийнятності
73. Суд вважає, що скарги п. В. Дубовцева, п. К. Орбеладзе, п. О. Циганова, п. В. Шебанова та п. О. Берези (заяви № 21429/14, № 32778/14, № 33719/14 та № 42204/14) за пунктом 1 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд визнає їх прийнятними.
74. На противагу, як зазначалось раніше, скарги за статтею 5 Конвенції дев’яти із чотирнадцяти заявників - п. С. Хмельовського, п. Е. Шевченка, п. В. Шевченка, п. Є. Безотосного, п. К. Пегарькова, п. Ю. Балабая, п. В. Лапіна та п. В. Хлусова (заяви № 21424/14, № 32024/14, № 32161/14, № 33729/14, № 42200/14 та № 51084/14) та п. Л. Бабіна у заяві № 21429/14 - визнані неприйнятними на підставі пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
В. Суть
75. Заявники зазначили, що не було фактологічного підґрунтя для існування «обґрунтованої підозри» у вчиненні ними будь-якого кримінального правопорушення, а положення національного кримінального законодавства про масові заворушення було нечітким і незрозумілим, а тому вони не могли передбачити, що їхня участь в акції протесту характеризуватиметься як масові заворушення. Також вони стверджували, що рішення суду, якими було санкціоновано тримання їх від вартою, були необґрунтованими та не містили належної оцінки відповідних фактів. Суди також не розглянули, чи існували ризики, які вимагали застосування цього запобіжного заходу, або не оцінили можливість застосування альтернативних запобіжних заходів.
76. Уряд не подав жодних зауважень щодо суті скарг заявників за статтею 5 Конвенції.
77. Загальні принципи щодо пункту 1 статті 5 Конвенції наведені в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 459-461. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що п. В. Дубовцев та п. О. Береза трималися під вартою з 26 січня по 03 лютого 2014 року; п. К. Орбеладзе, п. О. Циганов і п. В. Шебанов трималися під вартою з 26 по 31 січня 2014 року в межах кримінальних проваджень щодо них, порушених за підозрою у вчиненні масових заворушень.
78. Суд також посилається на розгляд подібних скарг в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 477, в якому він встановив, що у справах цих заявників не було дотримано мінімального стандарту, встановленого підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, щодо обґрунтованості підозри, а також були наявні елементи свавілля. Оскаржувані у цій справі події вказують на їхню подібність. Зокрема, коли заявники були поміщені під варту, підозра щодо них ґрунтувалася виключно на показаннях працівників міліції, хоча відповідні події відбувались публічно, і сотні осіб були присутні та брали в них участь. Формулювання цих показань було майже ідентичним, і по суті вони були викладені загально (див. пункти 5 та 13-15).
79. Крім того, в ухвалах про обрання заявникам запобіжного заходу у виді тримання під вартою просто наводилися частини повідомлень про підозру і, хоча заявники заперечували вчинення будь-якого злочину, у них не було вказано жодних інших причин, чому підозра вважалася достатньо обґрунтованою доказами, окрім посилання на «показання невстановлених свідків» і неуточнені «інші матеріали» (див. пункти 16, 18 та 19).
80. Загалом вбачається, що 27 січня 2014 року Бабушкінський районний суд міста Дніпра розглянув питання про тримання під вартою заявників у стислій формі, не проводячи ретельної, об’єктивної та індивідуальної оцінки їхніх справ.
81. Суд також зазначає, що кримінальні провадження щодо заявників були зрештою закриті у зв’язку з відсутністю події кримінального правопорушення (див. пункт 21), і під час дисциплінарних проваджень щодо суддів, які санкціонували тримання їх під вартою, було встановлено, що останні діяли незаконно та свавільно (див. пункти 42, 43, 45 та 46). Крім того, інформація, що міститься у відповідному повідомленні про підозру, хоча і не є остаточною, вказує, що працівникам правоохоронних органів і судів Дніпропетровської області було надано «усні вказівки» про затримання, як стверджувалося, незалежно від відповідних правових обмежень, тих, хто брав участь або міг брати участь у «мирних акціях протесту» у м. Дніпрі, та порушення щодо них кримінальних проваджень. Як стверджувалося, це було зроблено для того, аби залякати інших протестувальників і відмовити їх продовжувати брати участь в акціях протесту (див. пункт 37). Хоча Суд не готовий надавати вирішальну вагу цим висновкам і підозрам, які були зроблені в різному контексті дисциплінарного та кримінального провадження щодо відповідних суддів, він уже підкреслив той факт, що на момент подій органи державної влади, очевидно, запровадили цілеспрямовану стратегію щодо припинення та подальшого стримування цих акцій протесту. Ця стратегія могла пояснити загальне поширення застосування до певних протестувальників запобіжного заходу у виді тримання від вартою. У зв’язку з цим Суд посилається на свої висновки в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 473-475 та 520.
82. З огляду на зазначене Суд вважає, що національні органи влади не навели достатнього обґрунтування та доказів для виправдання тримання під вартою п. В. Дубовцева, п. К. Орбеладзе, п. О. Циганова, п. В. Шебанова та п. О. Берези (заяви № 21429/14, № 32778/14, № 33719/14 та № 42204/14) у періоди, зазначені у пункті 77, і тримання їх під вартою можна вважати свавільним. Отже, у справах цих заявників було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
III. ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ
83. Насамкінець Суд зазначає, що стосовно п’яти заявників, скарги яких були визнані прийнятними, було встановлено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з необґрунтованим триманням заявників під вартою за їхню фактичну або передбачувану участь в акції протесту Майдану у м. Дніпрі 26 січня 2014 року. Як і в інших рішеннях, пов’язаних з Майданом (див. загадане рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 520 та 527, рішення у справах «Луценко та Вербицький проти України» (Lutsenko and Verbytskyy v. Ukraine), заяви № 12482/14 та № 39800/14, пункти 115 та 121, від 21 січня 2021 року, неостаточне, «Кадура та Смалій проти України» (Kadura and Smaliy v. Ukraine), заяви № 42753/14 та № 43860/14, пункт 153, від 21 січня 2021 року, неостаточне, та «Воронцов та інші проти України» (Vorontsov and Others v. Ukraine), заява № 58925/14 та 4 інших заяви, пункти 48 та 51, від 21 січня 2021 року, неостаточне), встановлені у цій справі порушення вказують на існування цілеспрямованої стратегії органів державної влади або їхніх структур щодо запобігання та припинення акцій протесту.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
84. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
85. Пан В. Дубовцев і п. О. Береза (заяви № 21429/14 та № 42204/14) не подали вимог щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим немає підстав присуджувати їм якусь суму.
86. Пан К. Орбеладзе, п. О. Циганов та п. В. Шебанов (заяви № 21429/14, № 32778/14 та № 33719/14) вимагали по 5 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди.
87. Уряд заперечив проти вимог заявників у зв’язку з відшкодуванням матеріальної та моральної шкоди, стверджуючи, що вони були надмірними і заявники не вимагали відшкодування моральної шкоди на національному рівні, хоча отримання такого відшкодування було їм доступно.
88. З огляду на свої висновки щодо прийнятності цих скарг за статтею 5 Конвенції (див. пункт 71) Суд вважає, що Уряд не довів наявності у заявників можливості на практиці отримати відшкодування шкоди у зв’язку з наслідками встановленого у цій справі порушення їхніх конвенційних прав.
89. Постановляючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує відповідним заявникам по 1 200 євро кожному та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
90. Заявники не подали жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим немає підстав присуджувати їм якусь суму.
C. Пеня
91. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує об’єднати заяви.
2. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо незаконності та свавільності тримання під вартою п. В. Дубовцева, п. К. Орбеладзе, п. О. Циганова, п. В. Шебанова та п. О. Берези (заяви № 21429/14, № 32778/14, № 33719/14 та № 42204/14), а решту скарг у заявах - неприйнятними.
3. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням під вартою п. В. Дубовцева, п. К. Орбеладзе, п. О. Циганова, п. В. Шебанова та п. О. Берези (заяви № 21429/14, № 32778/14, № 33719/14 та № 42204/14) протягом періодів, зазначених у пункті 77.
4. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити п. К. Орбеладзе, п. О. Циганову, та п. В. Шебанову (заяви № 21429/14, № 32778/14 та № 33719/14) по 1 200 (одна тисяча двісті) євро кожному та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Сіофра О’ЛІРІ
Додаток
№
Номер та дата подання заяви
П.І.Б. заявника,
дата народження,
місце проживання
Представники
Головний результат/
Порушення Конвенції
Сума, присуджена за статтею 41 Конвенції, якщо вона застосовувалася
1
21429/14
07.03.2014
Валерій Олександрович
ДУБОВЦЕВ
1992
м. Дніпро
Леонід Георгійович
БАБІН
1975
м. Дніпро
Костянтин Кахович
ОРБЕЛАДЗЕ
1991
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Ганна Володимирівна ОВДІЄНКО
Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо п. В. Дубовцева та п. К. Орбеладзе
Неприйнятна у частині щодо п. Л. Бабіна
1 200 (одна тисяча двісті) євро п. К. Орбеладзе в якості відшкодування моральної шкоди.
Щодо інших заявників сума відшкодування шкоди не присуджується.
2
21424/14
05.03.2014
Сергій Віталійович
ХМЕЛЬОВСЬКИЙ
1974
м. Дніпро
Едуард В ’ ячеславович
ШЕВЧЕНКО
1962
м. Дніпро
Владислав Едуардович
ШЕВЧЕНКО
1988
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Федір Сергійович ДАНИЛЬЧЕНКО
Неприйнятна
Не застос.
3
32024/14
16.04.2014
Юрій Петрович
БЕЗОТОСНИЙ
1959
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Геннадій Володимирович
ТОКАРЄВ
Неприйнятна
Не застос.
4
32161/14
16.04.2014
Костянтин Володимирович
ПЕГАРЬКОВ
1982
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Геннадій Володимирович ТОКАРЕВ
Неприйнятна
Не застос.
5
32778/14
16.04.2014
Олег Миколайович
ЦИГАНОВ
1976
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Геннадій Володимирович ТОКАРЕВ
Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції
1 200 (одна тисяча двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди.
6
33719/14
16.04.2014
Вадим Анатолійович
ШЕБАНОВ
1969
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Геннадій Володимирович ТОКАРЕВ
Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції
1 200 (одна тисяча двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди.
7
33729/14
16.04.2014
Євген Віталійович БАЛАБАЙ
1982
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Геннадій Володимирович
ТОКАРЕВ
Неприйнятна
Не застос.
8
42200/14
16.04.2014
Валерій Володимирович
ЛАПІН
1960
м. Дніпро
Віталій Едуардович
ПОГОСЯН
Неприйнятна
Не застос.
9
42204/14
16.04.2014
Олександр Анатолійович
БЕРЕЗА
1965
м. Дніпро
Віталій Едуардович
ПОГОСЯН,
Геннадій Володимирович ТОКАРЕВ
Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції
Не застос.
10
51084/14
03.07.2014
Віталій Андрійович
ХЛУСОВ
1990
м. Дніпро
Віталій Едуардович ПОГОСЯН,
Геннадій Володимирович ТОКАРЕВ
Неприйнятна
Не застос.