«Держава є власником відходів, що утворюються на об'єктах державної власності. ...Від імені держави управління відходами, що є державною власністю, здійснюється Кабінетом Міністрів України...»
D. Закон України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» від 23 червня 2005 року
68. Цей Закон впроваджував новий механізм виплати та погашення боргів підприємств за енергоносії. Він також запровадив реєстр підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості. Перебування підприємства у цьому реєстрі призупиняє будь-які виконавчі провадження проти нього; національні суди також зобов'язані відхиляти будь-які заяви щодо відкриття провадження щодо банкрутства або ліквідації такого підприємства.
E. Наказ Міністерства охорони здоров'я № 173 від 19 червня 1996 року «Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів»
69. У відповідних положеннях наказу Міністерства охорони здоров'я зазначено:
«5.4. Промислові, сільськогосподарські та інші об'єкти, що є джерелами забруднення навколишнього середовища хімічними, фізичними та біологічними факторами, при неможливості створення безвідходних технологій повинні відокремлюватись від житлової забудови санітарно-захисними зонами.
…
На зовнішній межі санітарно-захисної зони, зверненої до житлової забудови, концентрації та рівні шкідливих факторів не повинні перевищувати їх гігієнічні нормативи (гранично допустимі концентрації, граничнодопустимі рівні)...
5.5....
У тих випадках, коли розрахунками не підтверджується розмір нормативної санітарно-захисної зони або неможлива її організація в конкретних умовах, необхідно приймати рішення про зміну технології виробництва, що передбачає зниження викидів шкідливих речовин в атмосферу, його перепрофілювання чи закриття».
Додаток № 4
Санітарна класифікація підприємств,
виробництв та споруд і розміри санітарно-захисних зон для них
«...
Санітарно-захисна зона у 500 метрів [повинна бути у таких підприємств]:
5. Породні відвали вугільних шахт, що експлуатуються; недіючі породні відвали висотою більше 30 метрів, що піддаються горінню; недіючі породні відвали висотою більше 50 метрів, що не схильні до горіння.
Санітарно-захисна зона 300 метрів [повинна бути у таких підприємств]:
…
5. ... збагачувальні фабрики з мокрим процесом збагачення.
6. ...недіючі породні відвали вугільних шахт (висотою менше 50 метрів), що не схильні до горіння».
ПРАВО
I. МЕЖІ СПРАВИ
70. 18 вересня 2009 року представник заявників проінформувала Суд про те, що пан Аркадій Гаврилюк помер. Далі вона звернулася з клопотанням про виключення його скарг з розгляду.
71. Суд вважає, що за відсутності спадкоємців, які висловлюють бажання підтримувати заяву від імені пана Аркадія Гаврилюка, у справі немає особливих обставин, що зачіпають повагу до прав людини, визначених Конвенцією, та що вимагають подальшого розгляду заяви in fine за пунктом 1 статті 37 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Пухігова проти Росії» (Pukhigova v. Russia), заява № 15440/05, пп. 106-107, від 2 липня 2009 року, та рішення щодо прийнятності у справі «Горанда проти Румунії» (Goranda v. Romania), заява № 38090/03, від 25 травня 2010 року).
72. З огляду на вищевказане, слід вилучити скарги, подані паном Аркадієм Гаврилюком, зі списку справ.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
73. Заявники скаржились на те, що органи державної влади не змогли захистити їх житло, приватне та сімейне життя від надмірного забруднення двома державними промисловими підприємствами. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, у якій зазначено таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
A. Прийнятність
1. Позиції сторін
(a) Уряд
74. Уряд зауважив, що заява була неприйнятною ratione temporis в тій мірі, в якій вона стосується фактів, що мали місце до 11 вересня 1997 року - дати набрання Конвенцією чинності для України.
75. Далі Уряд стверджував, що члени родини Гаврилюк-Ваків не можуть стверджувати, що вони є жертвами будь-яких порушень статті 8, оскільки у 1959 році вони незаконно побудували свій будинок на землі, яка офіційно була передана їм лише через рік. Більше того, порушуючи чинне на той час законодавство, ця родина ніколи не просила дозволу у керівництва шахти на побудову свого будинку на землі над шахтою. Оскільки родина Гаврилюк-Ваків свідомо побудувала свій будинок на землі, де велась промислова розробка, і, діючи таким чином, порушила застосовне законодавство, її члени не могли скаржитися на те, що держава не виконувала своїх зобов'язань щодо поваги до їхніх прав за статтею 8 в період їх проживання у цьому будинку. Таким чином, їхні скарги були неприйнятними ratione personae.
76. Уряд також стверджував, що скарги родини Гаврилюк-Ваків були явно необґрунтованими, оскільки їхня родина проживала поза межами визначених санітарно-захисних зон як шахти, так і фабрики, а її позов про переселення було відхилено компетентним судом в результаті змагального провадження. Тому заявники не подали обґрунтованої скарги за Конвенцією.
77. Насамкінець, Уряд стверджував, що жоден із заявників не вичерпав доступних національних засобів юридичного захисту. Зокрема, заявники ніколи не вимагали ані від шахти, ані від фабрики відшкодування шкоди, якої вони, як заявляється, зазнали через виробничу діяльність цих підприємств.
(b) Заявники
78. Заявники не погодились. Вони зазначили, що, хоча ситуація, на яку вони скаржились, почалась до набрання Конвенцією чинності для України, вона не змінилась після цього і триває й досі. Зокрема, рішення Сокальського виконавчого комітету про їх відселення не було скасовано і воно було чинним станом на дату набрання чинності Конвенцією. Таким чином, компетентні органи влади несли відповідальність за його невиконання, а також за невиконання постанови Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки щодо переселення заявників та рішення суду першої інстанції, винесеного на користь родини Дубецьких-Найда. Крім того, держава несе відповідальність за невиконання проектів санітарно-захисних зон шахти та фабрики, що призвело до погіршення екологічної ситуації в регіоні, де проживають заявники.
79. Далі заявники стверджували, що родина Гаврилюк-Ваків побудувала свій будинок законно на належним чином відведеній для цього землі, а у 1960 році їм було надано додаткову ділянку землі для садівництва. Твердження Уряду про те, що вони повинні були отримати дозвіл на будівництво будинку від керівництва шахти, не ґрунтується на законодавстві. Також на той час, коли Конвенція набрала чинності для України, їхній будинок був належним чином зареєстрований органами влади, про що свідчить свідоцтво на право власності, надане ними Суду.
80. Далі заявники стверджували, що той факт, що суд першої інстанції відхилив позов родини Гаврилюк-Ваків щодо переселення, не робить їх заяву явно необґрунтованою, враховуючи фактичний надмірний рівень забруднення навколо їхнього будинку. Відхиляючи їх позов про переселення, суди ґрунтувались на покращенні екологічного становища, що очікувався після виконання проекту санітарно-захисної зони фабрики. Оскільки проект не було реалізовано, страждання цієї групи заявників від надмірного забруднення продовжувались і, відповідно, їхня скарга не була явно необґрунтованою.
81. Зрештою заявники стверджували, що належним чином вичерпали усі національні засоби юридичного захисту, оскільки вони звернулися зі своїми скаргами до національних судів і послалися на екологічне забруднення, обґрунтовуючи свої вимоги щодо переселення.
2. Оцінка Суду
82. У тій мірі, в якій Уряд стверджував часткову неприйнятність заяви як такої, що лежить поза межами часової юрисдикції Суду, Суд вважає себе неповноважним ratione temporis розглядати дії та бездіяльність держави стосовно ситуації заявників до набрання Конвенцією чинності для України (11 вересня 1997 року). Однак він повноважний розглядати скарги заявників, які стосуються періоду після цієї дати (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), заява № 55723/00, п. 82, ECHR 2005-IV).
83. Стосовно тверджень Уряду про те, що скарги, подані родиною Гаврилюк-Ваків, є несумісними з вимогою Конвенції ratione personae, Суд зазначає, що стаття 8 Конвенції застосовується незалежно від того, чи законно був побудований або зайнятий будинок заявника (див., серед багатьох інших судових рішень, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Більше того, незалежно від того, був відповідний будинок законно побудований чи був узаконений після того, як родина поселилася у ньому, станом на 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України, родина Гаврилюк-Ваків займала його законно. Цей факт сторонами не оспорюється. З огляду на вказане вище, заперечення Уряду повинно бути відхилено.
84. Щодо тверджень Уряду про те, що скарги родини Гаврилюк-Ваків були явно необґрунтованими, оскільки їхній позов щодо переселення був відхилений у рамках національного провадження, Суд погоджується з тим, що він не може замінювати рішення національних судів своїми і його повноваження щодо аналізу дотримання національного законодавства є обмеженими (див., серед багатьох інших судових рішень, рішення у справі «Сливенко проти Латвії» (Slivenko v. Latvia) [BП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-X, та рішення у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39, від 22 жовтня 2009 року). Однак функцією Суду є здійснення оцінки обґрунтування, наданого національними судами, з точки зору Конвенції (див. рішення у справі «Сливенко проти Латвії» (Slivenko v. Latvia), що наводилось вище). Більше того, Суд зазначає, що скарга родини Гаврилюк-Ваків не обмежується стверджуваною несправедливістю рішень, якими було відхилено їхній позов про переселення. Вона стосується загальної неспроможності держави виправити ситуацію, в якій вони страждали від негативного впливу забруднення у цій місцевості. Таким чином, заперечення Уряду має бути відхилено.
85. Насамкінець, стосовно заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів захисту Суд зазначає, що Уряд не надав жодних прикладів національної судової практики, де б у ситуації, подібній до ситуації заявників, позов особи до промислового підприємства, що забруднює навколишнє середовище, було б задоволено. Більше того, обидві родини заявників у цій справі вирішили вичерпати національні засоби захисту стосовно їх вимоги щодо переселення з цієї місцевості, що постійно зазнавала забруднення. Одна родина отримала рішення щодо переселення, яке, однак, лишається невиконаним, оскільки шахта-боржник не має на це бюджетних коштів, а позов іншої родини було відхилено на підставі того, що вони проживали за межами встановленої санітарно-захисної зони. З огляду на вищевказане Суд має сумніви стосовно шансів на успіх заявників в провадженні щодо відшкодування.
86. Однак, навіть припускаючи, що таке відшкодування могло б бути їм присуджене за забруднення в минулому та виплачене в належний час, Суд зазначає, що заявники скаржаться на забруднення, що триває і скорочення якого у майбутньому вимагає певного системного вирішення. Не зрозуміло, як компенсаторний засіб, запропонований Урядом, стосувався б цього питання. У цьому зв'язку Суд відхиляє зауваження щодо невичерпання засобів захисту.
87. Насамкінець, Суд зазначає, що заява порушує серйозні питання факту і права за Конвенцією, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Таким чином, заява не може бути оголошена явно необґрунтованою у значенні пункту 3 (a) статті 35 Конвенції. Ніяких інших підстав для оголошення її неприйнятною також встановлено не було. Тому Суд оголошує заяву прийнятною.
B. Суть
1. Застосовність статті 8 Конвенції
(a) Позиції сторін
(i) Заявники
88. Заявники стверджували, що вони страждали від серйозного втручання держави у їх права, гарантовані статтею 8 Конвенції, в зв'язку з забрудненням навколишнього середовища, причиненого шахтою та фабрикою, що належать державі (зокрема, їх породними відвалами), а також в зв'язку з неспроможністю держави дотриматись своїх позитивних зобов'язань щодо регулювання шкідливої промислової діяльності.
89. Далі заявники зазначили, що вони збудували свої теперішні будинки законно і до того, як їм могло стати відомо, що ця територія буде входити до нормативно встановленої промислової санітарно-захисної зони та буде екологічно небезпечною.
90. Потім заявники стверджували, що проект Уряду, що затверджував 300-метрову санітарно-захисну зону, був спірним, оскільки експлуатація породного відвалу вимагала 500-метрової санітарно-захисної зони. Проект, про який йдеться, не був погоджений Головним державним санітарним лікарем України, доки в ньому не було передбачено заходів для зменшення висоти породного відвалу до 50 метрів та його гідроізоляції, що досі не було зроблено. Отже, заявники вважають, що вони продовжують проживати у санітарно-захисній зоні породного відвалу, визначеній з наукової точки зору.
91. Далі заявники стверджували, що не лише їх будинки розташовувались в межах зони, офіційно визнаної законодавством неприйнятною для проживання, але й були суттєві докази того, що фактичні рівні забруднення повітря, води та ґрунту поблизу їхніх будинків були небезпечними та такими, що могли підвищити схильність заявників до пов'язаних із забрудненням захворювань. У цьому зв'язку вони посилалися на різноманітні урядові та неурядові дослідження, про які зазначається у пунктах 13-23 вище.
92. Крім того, заявники зазначили, що інші ризики полягали у затопленні прилеглих територій та просіданні ґрунтів, спричинених вуглевидобувною діяльністю. Вони стверджували, що через велику кількість утворених в процесі вуглевидобувної діяльності підземних пустот ці ризики залишатимуться, навіть якщо вуглевидобувну діяльність буде припинено.
93. У той же час, заявники не могли переселитися без підтримки держави, оскільки через промислове забруднення попиту на нерухоме майно у їхньому присілку не було і вони не могли знайти інших джерел фінансування для переселення.
94. Врешті, заявники зазначили, що, протягом багатьох років і на сьогоднішній день залишаючись власником її породного відвалу, а також власником шахти, держава була повністю інформована та відповідальна за шкоду, спричинену їх щоденною виробничою діяльністю, що тривала протягом значного періоду часу. Тому вона несла відповідальність за статтею 8 Конвенції в контексті вжиття належних заходів для полегшення тягаря, що несли заявники.
(ii) Уряд
95. Уряд не оспорював, що він мав зобов'язання за Конвенцією вирішувати екологічні проблеми, пов'язані з діяльністю шахти та фабрики.
96. З іншого боку, Уряд заперечив проти позиції заявників щодо шкоди, якої вони зазнали внаслідок стверджуваного забруднення. Зокрема, Уряд зазначив, що рівень забруднення, який утворився внаслідок діяльності фабрики, взагалі був безпечним за межами 300-метрової санітарно-захисної зони, що підтверджувалось багатьма дослідженнями. З огляду на ці дослідження 300-метрова санітарно-захисна зона навколо фабрики була погоджена відповідними органами державної влади у 2005 році. Будинки заявників, що знаходяться у 430 та 420 метрах від фабрики, були, відповідно, у безпеці незалежно від того, чи був офіційно впроваджений проект чи ні. Хоча в деяких випадках можливо й мали місце збільшені викиди, вони відразу ж відслідковувались і в належний час вживались заходи для їх зменшення, про що свідчать, наприклад, стягнення, накладені на керівництво фабрики (див. пункти 32 та 35 вище).
97. Далі Уряд зазначив, що, хоча родина Дубецьких-Найда й проживала в межах санітарно-захисної зони породного відвалу шахти, вона, як і родина Гаврилюк-Ваків, яка проживала за межами санітарно-захисної зони як фабрики, так і шахти, не змогла обґрунтувати будь-яку реальну шкоду, якої вона зазнала внаслідок мешкання поблизу обох промислових підприємств.
98. Стосовно тверджень заявників щодо хронічних захворювань, на які страждають деякі з них, такі захворювання також можуть бути пов'язані з їх трудовою діяльністю та іншими факторами.
99. Щодо просідання ґрунтів та затоплення Уряд посилався на геологічні дослідження, які визначили, що гірська місцевість, в якій проживали заявники, має водоносні горизонти піску під поверхнею, які мають здатність до плавучості. Ґрунтуючись на цих дослідженнях, Уряд стверджував, що поза розумним сумнівом не може бути доведено, що ґрунти просіли в результаті вуглевидобувної діяльності, а не в результаті природних геологічних процесів.
100. Стосовно скарг заявників на якість води Уряд зазначив, що різноманітні дослідження, включно з дослідженням ДП «Західукргеологія» (див. пункт 15 вище), науково довели, що хімічний склад та чистота ґрунтових вод в регіоні була природно не придатною для використання у домашньому господарстві, за винятком випадків, коли свердловина пробурювалась значно глибше, ніж це було зроблено у домашніх господарствах заявників. Крім того, колодязі заявників не були оснащені необхідними фільтрами та трубами. Більше того, заявників забезпечували привізною водою. Нарешті, не в 2009 році, як стверджували заявники (див. пункт 25 вище), а в 2007 році в присілку було введено в експлуатацію централізований водопровід.
101. Що стосується рішень органів влади про переселення заявників, то вони були спрямовані на попередження, а не на усунення ситуації. Рішення, винесене Сокальським виконавчим комітетом, до 1997 року втратило свою чинність внаслідок зміни економічних обставин. Рішення, що розглядається, було винесено, коли очікувалось розширення фабрики, що потребувало встановлення навколо неї 500-метрової санітарно-захисної зони. Якби таку зону було встановлено, будинки заявників знаходилися б у її межах, що призвело б до застосовності до них положень закону, які вимагали їхнього відселення незалежно від реального рівня забруднення. Однак станом на 1997 рік стало зрозуміло, що розширення санітарно-захисної зони не потрібне, і рішення від 1994 року автоматично втратило чинність.
102. Більше того, у 1995 році Сокальський виконавчий комітет змінив своє рішення про переселення. За клопотаннями жителів, які підлягали переселенню, виконавчий комітет постановив, що не було необхідності зносити їх колишні будинки, які вони могли використовувати з метою відпочинку та садівництва. Кілька сімей, яким виділили житло у 2000-2003 роках, оскільки вони проживали в межах 300-метрової санітарно-захисної зони, насправді продовжували використовувати свої колишні будинки протягом тривалого періоду часу та відмовлялись їх залишати.
103. На думку Уряду, цей факт свідчив про те, що вимоги заявників про переселення насправді ґрунтувались не на реальних рівнях забруднення. Висновку про те, що переселення родини Гаврилюк-Ваків не було необхідним, так само обґрунтовано дійшли й національні суди. Що стосується родини Дубецьких-Найда, зобов'язання їх переселити ґрунтувалось на положеннях законодавства та не мало стосунку до будь-якої оцінки реальної чи потенціальної шкоди. У будь-якому випадку обидві родини могли вільно звернутися до органів державної влади з вимогою включити їх до списку тих, хто потребує соціального житла, чого вони ніколи не зробили.
104. Загалом, заявники не довели, що виробнича діяльність як шахти, так і фабрики порушила їхні права в тій мірі, яка призвела б до відповідальності держави за статтею 8 Конвенції.
(b) Оцінка Суду
(i) Практика Суду
105. Посилаючись на свою судову практику, Суд зазначає, що ні стаття 8, ні будь-які інші положення Конвенції не гарантують права на охорону природнього екологічного середовища як такого (див. рішення у справі «Кіртатос проти Греції» (Kyrtatos v. Greece), заява № 41666/98, пункт 52, ECHR 2003-VI). Також жодного питання не виникне, якщо оскаржувана шкода є незначною у порівнянні з небезпекою навколишнього середовища, притаманною життю в кожному сучасному місті. Однак, може мати місце небезпідставна скарга за статтею 8 там, де екологічна небезпека досягає такого серйозного рівня, що призводить до суттєвого перешкоджання здатності заявника користуватися своїм житлом, мати приватне чи сімейне життя. Оцінка такого мінімального рівня є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність та тривалість шкідливого впливу та його фізичний чи психологічний вплив на здоров'я або якість життя особи (див., з-поміж інших джерел, рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 68-69).
106. Немає сумніву, що промислове забруднення може негативно вплинути на здоров'я суспільства в цілому і погіршувати якість життя особи, проте часто неможливо визначити у кількісному вираженні його вплив у кожному окремому випадку. Що стосується, наприклад, погіршення здоров'я, то важко вирізнити вплив екологічних ризиків від впливу інших відповідних факторів, таких як вік, професія або особистий спосіб життя. «Якість життя», в свою чергу, є суб'єктивною характеристикою, яка тяжко піддається точному визначенню (див. рішення у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v. Russia), заяви №№ 53157/99, 53247/99, 53695/00 та 56850/00, пункт 90, від 26 жовтня 2006 року).
107. Беручи до уваги труднощі доведення, Суд головним чином розглядатиме висновки національних судів та інших компетентних органів для встановлення фактичних обставин справи (див. рішення у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» (Buckley v. the United Kingdom) від 25 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, сторінки 1291-93, пункти 74-77). Як базу для аналізу Суд може, наприклад, використовувати положення національного законодавства, що визначають небезпечні рівні забруднення (див., з-поміж інших джерел, рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 87), та екологічні дослідження, здійснені компетентними органами (див. рішення у справі «Ташкін та інші проти Туреччини» (Taskin and Others v. Turkey), пункти 113 та 120, № 46117/99, ECHR 2004-X). Особливу увагу Суд приділятиме окремим рішенням, винесеним органами влади щодо конкретної ситуації заявника; таких як зобов'язання позбавити підприємство-забруднювача дозволу на виробничу діяльність (див. рішення у справі «Ташкін та інші проти Туреччини» (Taskin and Others v. Turkey), згадане вище, пункт 112) або відселити мешканця із забрудненої території (див. рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 86). Однак Суд не може сліпо покладатися на рішення національних органів влади, особливо коли вони явно несумісні або суперечать одне одному. У такій ситуації Суд повинен оцінювати докази у їх цілісності (див. рішення у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v. Russia), згадане вище, пункт 90). Іншими джерелами доказів для розгляду на додаток до викладеного заявником перебігу подій будуть, наприклад, його медичні довідки (див. рішення щодо прийнятності у справі «Ларс та Астрід Фегерскьольд проти Швеції» (Lars and Astrid Fagerskiold v. Sweden), заява № 37664/04, від 26 лютого 2008 року), а також відповідні звіти, заяви або дослідження, здійснені приватними установами (див, рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 85).
108. Крім того, з метою визначення того, чи несе держава відповідальність за статтею 8 Конвенції, Суд повинен визначити, чи була ситуація результатом раптового та несподіваного повороту подій або, навпаки, існувала давно і була добре відома державним органам влади (див. рішення «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 90-91); чи була держава або чи мала вона бути обізнаною, що небезпека або шкідливий вплив зачіпали приватне життя заявника (див. рішення у справі «Лопес Остра проти Іспанії» (Lopez Ostra v. Spain) від 9 грудня 1994 року, пункти 52-53, Series А по. 303 С), і до якої міри заявник сприяв створенню цієї ситуації для себе і був в стані виправити її без надмірних витрат (див. рішення у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v. Russia), згадане вище, пункт 97).
(ii) Оцінка фактів справи
109. Суд повторює, що ця справа стосується твердження заявників про негативний вплив на їх права за статтею 8 у зв'язку з промисловим забрудненням, яке спричиняли два державних підприємства - вуглевидобувна шахта «Візейська» та Червоноградська вуглезбагачувальна фабрика (зокрема, її породний відвал висотою 60 метрів).
110. Твердження заявників стосуються, в першу чергу, погіршення їх здоров'я через забруднення води, повітря та ґрунту токсичними речовинами, концентрація яких перевищує граничні норми. Крім того, ці твердження також стосуються погіршення якості життя з огляду на шкоду, завдану будинкам просіданням ґрунтів, та постійними труднощами у доступі до чистої води, що негативно впливало на щоденне життя заявників та на стосунки між членами родини.
111. В оцінці того, до якої міри забруднення, щодо якого скаржаться, впливало на здоров'я заявників, Суд погоджується з Урядом, що немає доказів, які б дозволили встановити у цій справі шкоду, яку можна визначити у кількісному вираженні. Однак Суд вважає, що проживання в місцевості, забруднення якої явно перевищує безпечні нормативи, наражало заявників на підвищений ризик для здоров'я.
112. Стосовно якості життя заявників Суд звертає увагу на надані заявниками фотографії води та їх точку зору щодо щоденного життя та спілкування (див. пункти 24-30 вище), які явно зазнали впливу через екологічні фактори.
113. Суд зазначає, що, як це було зазначено Урядом, у справі заявників різні природні фактори можуть впливати на якість води та спричиняти просідання ґрунтів (див., наприклад, пункт 21 вище). Більше того, видається, що на цей час питання доступу до чистої води уже вирішено нещодавнім впровадженням централізованого водопроводу. У той же час справа містить достатньо доказів того, що виробнича діяльність шахти та фабрики (зокрема, їх породні відвали), принаймні певною мірою, сприяли вищезазначеним проблемам протягом багатьох років.
114. Ця міра не видається зовсім незначною, зокрема, оскільки згідно національного законодавства житлові будинки не можуть знаходитись в межах санітарно-захисних зон шахт та породних відвалів, які a priori вважаються екологічно небезпечними. Видається, що відповідно до Державних санітарних правил «безпечна відстань» від породного відвалу, висота якого перевищує 50 метрів, становить 500 метрів (див. пункт 69 вище). Будинок родини Дубецьких-Найда розташований на відстані 100 метрів від породного відвалу шахти і на відстані 430 метрів від породного відвалу фабрики. Будинок родини Гаврилюк-Ваків, в свою чергу, знаходиться на відстані 420 метрів від породного відвалу фабрики.
115. Погоджуючись з Урядом стосовно того, що встановлені нормативи не обов'язково відображають реальні рівні забруднення, якого зазнавали заявники, Суд зазначає, що у цій справі заявники надали значну кількість даних на доказ того, що неодноразово була зареєстрована фактична надмірність забруднюючих речовин в межах цих відстаней від виробничих підприємств, що розглядаються (див. пункти 17-18 та 22-23 вище).
116. При вирішенні питання, чи була шкода (або ризик шкоди), якої зазнали заявники у цій справі, такою, що робить застосовними гарантії статті 8, Суд також бере до уваги той факт, що в різні періоди органи влади розглядали питання переселення заявників. Необхідність переселення родини Дубецьких-Найда було нарешті підтверджено остаточним рішенням, винесеним судом першої інстанції 26 грудня 2005 року.
117. Стосовно родини Гаврилюк-Ваків 21 червня 2004 року той же суд вирішив, що немає необхідності у їх переселенні. Однак, у своїх висновках судові органи спиралися на припущення, що фабрика незабаром впровадить заходи, передбачені у проекті санітарно-захисної зони. Ці заходи включали гідроізоляцію породного відвалу та зменшення його висоти до 50 метрів (у випадку чого, як зазначали заявники, за національним законодавством навколо породного відвалу встановлювалася б 300-метрова санітарно-захисна зона). Відповідно до матеріалів справи ці заходи так і не було впроваджено.
118. Таким чином, видається, що протягом періоду, що перевищує дванадцять років з моменту набрання Конвенцією чинності для України, заявники постійно проживали на території, яка як згідно з законодавчими положеннями, так і згідно з експериментальними дослідженнями була небезпечною для мешкання через забруднення води і повітря та просідання ґрунтів, що було результатом виробничої діяльність двох державних промислових підприємств.
119. За цих обставин Суд вважає, що шкідливий екологічний вплив, що оскаржується, досяг того серйозного рівня небезпечності, який необхідний для того, щоб скарга підпадала під дію статті 8 Конвенції.
120. Досліджуючи те, в якій мірі держава мала перед заявниками зобов'язання за цим положенням, Суд повторює, що ця справа стосується забруднення, спричиненого щоденною виробничою діяльністю державної шахти «Візейська» та Червоноградської вуглезбагачувальної фабрики, яка належала державі щонайменше до 2007 року; її породний відвал залишається у власності держави досьогодні. Держава мала б бути і насправді була повністю обізнана щодо екологічного впливу, що здійснювала діяльність цих підприємств, оскільки це були єдині великі промислові підприємства поблизу домашніх господарств заявників.
121. Далі Суд зазначає, що заявники побудували свої теперішні будинки до того, як підприємства було введено в експлуатацію, і задовго до того, коли можна було визначити фактичний вплив їх діяльності на навколишнє середовище.
122. Суд також зауважує, що, як зазначив Уряд, в принципі, заявники є вільними переїхати в якесь інше місце. Однак, з огляду на підтверджені аргументи заявників стосовно відсутності попиту на їх будинки, що знаходяться поблизу головних промислових підприємств-забруднювачів, Суд доходить висновку, що виправити ситуацію заявників без підтримки держави може бути складним завданням. Більше того, Суд вважає, що заявники обґрунтовано покладались на державу, якій належали обидва підприємства-забруднювачі, у питанні підтримки їх переселення, оскільки це їм було обіцяно ще а 1994 році. Стосовно аргументу Уряду про те, що заявники могли б звернутися з вимогою про надання їм соціального житла, на думку Суду, Уряд не надав належних доказів того, що загальна вимога такого роду могла б бути більш ефективною, ніж інші спроби заявників отримати державне житло, особливо з огляду на той факт, що єдиною формальною підставою для їх вимоги переселення було забруднення навколишнього середовища.
123. На думку Суду, поєднання всіх цих факторів демонструє достатньо сильний зв'язок між забруднюючими викидами та державою, щоб постало питання відповідальності держави за статтею 8 Конвенції.
124. Залишається визначити, чи дотримала держава, забезпечуючи права заявників, справедливий баланс між конкуруючими інтересами заявників і суспільства загалом, як цього вимагає пункт 2 статті 8.
2. Виправдання за пунктом 2 статті 8 Конвенції
(a) Позиції сторін
(i) Заявники
125. Заявники стверджували, що держава, вирішуючи їх екологічні проблеми, не дотримала справедливого балансу між їхніми інтересами та інтересами суспільства.
126. Зокрема, протягом більш ніж дванадцяти років з моменту набрання Конвенцією чинності для України органи влади не змогли ані взяти під контроль рівні забруднення, ані переселити заявників до безпечнішої місцевості.
127. Хоча в різний час було вжито певних заходів для полегшення труднощів заявників, вони не були послідовними та достатніми для того, щоб змінити загальну ситуацію заявників, а також вживались із недопустимими затримками.
128. Зокрема, лише у 2009 році присілок було забезпечено централізованим водопроводом. До того часу питна вода, яка взагалі була недоступною до 2003 року, привозилась у невеликих кількостях вантажівками та тракторами з нерегулярними інтервалами взимку, іноді тривалістю в кілька місяців. Кілька разів державні органи намагалися покарати керівництво шахти та фабрики за незабезпечення безпечніших рівнів забруднення, але ці покарання були незначними або залишались невиконаними (наприклад, постанова про зупинення виробничої діяльності шахти) і це не призвело до наступних позитивних змін ситуації.
129. Далі заявники зауважили, що стосовно їх переселення рішення від 1994 року у цій частині ніколи офіційно не скасовувалось, залишалось чинним і було підтверджено Державною комісією з питань техногенно-екологічної безпеки. Наступні судові рішення, що ігнорували його, були, відповідно, незаконними. Більше того, вирішуючи, що заявники більше не житимуть у межах санітарно-захисної зони фабрики, судові органи влади покладалися на її майбутній проект санітарно-захисної зони, що передбачав вжиття низки заходів з метою забезпечення дійсно безпечного проживання поза 300-метровою зоною, включно зі зменшенням висоти породного відвалу до 50 метрів та його гідроізоляції. Однак, оскільки заходів проекту не було вжито, заявники продовжують проживати в екологічно небезпечній місцевості.
130. Більше того, будинок родини Дубецьких-Найда також знаходився в межах санітарно-захисної зони шахти, що було підтверджено судовими органами у їх остаточному та обов'язковому рішенні від 26 грудня 2005 року, яке зобов'язувало переселити цю родину.
131. Крім того, мали місце значні затримки розгляду вимог заявників національними судовими органами. Багато разів суд першої інстанції не інформував заявників про дати судових засідань у справі або необґрунтовано відкладав їх через відсутність відповідача.
132. Нарешті, хоча родина Дубецьких-Найда й змогла отримати рішення про відселення, його ефективність була зведена нанівець, оскільки наразі протягом близько п'яти років воно не виконується. Перспективи його виконання у передбачуваному майбутньому є малоймовірними з огляду, зокрема, на набрання чинності Законом України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», який унеможливлює стягнення боргу з шахти «Візейська».
133. Загалом, заявники зазначили, що державні органи влади не діяли сумлінно і своєчасно при вирішенні їх проблем, спричинених забрудненням від діяльності шахти та фабрики.
(ii) Уряд
134. Уряд не погодився. Він зазначив, що зробив все від нього залежне для того, щоб люди, які проживають поблизу шахти та фабрики, промислове виробництво яких було, як відомо, пов'язане з певними екологічними ризиками, зазнавали найменшого впливу від таких ризиків.
135. Зокрема, держава впровадила нормативно-правове регулювання для діяльності промислових підприємств - забруднювачів навколишнього середовища, включно зі встановленням безпечних рівнів для викидів забруднюючих речовин та санітарно-захисних зон. Вона здійснювала постійний нагляд за дотриманням шахтою та фабрикою безпечних норм забруднення та у випадку недотримання цих норм негайно накладала стягнення на керівництво та вирішувала проблеми. У результаті цього на відстані 300 метрів від фабрики рівні забруднення були фактично в межах, що офіційно визнані безпечними. Цей факт, підтверджений ретельним дослідницьким моніторингом, дозволив науково обґрунтувати проект 300-метрової санітарно-захисної зони навколо фабрики. Проект для шахти теж було розроблено, однак, з огляду на фактичну ліквідацію шахти не було необхідності погоджувати або впроваджувати його.
136. Стосовно вимог заявників щодо переселення Уряд зауважив, що жодна з родин в дійсності не зазнавала шкоди або ризику шкоди від забруднення, що вимагали б їх переселення. Що стосується постанови від 1994 року, яка втратила чинність до 1997 року з огляду на економічні труднощі, що призвели до скорочення виробництва фабрики замість очікуваного зростання, то ніколи за весь період з моменту набрання Конвенцією чинності для України та до сьогоднішнього дня держава не несла відповідальності за переселення родини Гаврилюк-Ваків, оскільки ця сім'я жила поза межами обох санітарно-захисних зон.
137. Стосовно родини Дубецьких-Найда держава була зобов'язана на визначених судом першої інстанції підставах переселити її згідно з рішенням від 26 грудня 2005 року. Хоча зобов'язання держави виконати це рішення ніколи не оспорювалися, затримки у його виконанні мали місце в зв'язку з тяжкими фінансовими проблемами як шахти-боржника, так і вуглевидобувного сектору в цілому. Шахта була неприбутковою та заборгувала значні суми різним кредиторам, включаючи заборгованість по заробітній платі своїм співробітникам. Вона не могла виплатити свої борги і підлягала ліквідації. Намагаючись знайти вирішення для загальнодержавної критичної ситуації у вугільному та енергетичному секторах держава була вимушена прийняти Закон «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», який призупиняв виплату боргів підприємствами цієї галузі або реструктуризовував їх. Хоча незрозуміло, коли було б виконано рішення, але кошти шукались і забезпечення родини житлом було включено в список заходів, передбачених у ході ліквідації підприємства.
138. У будь-якому випадку обом родинам заявників було забезпечено судовий розгляд їхніх скарг щодо переселення. Що стосується скарг заявників, що судове провадження було тривалим, затримки мали місце у зв'язку із складністю предмета та пошуком незаперечних доказів, необхідних для обґрунтування вмотивованого та справедливого рішення. Крім того, інколи розгляд справи переносився у зв'язку з неявками заявників.
139. Загалом, держава, яка зіткнулась зі складним завданням дотримання балансу між екологічними та економічними проблемами, що стосувались діяльності шахти та фабрики, належним чином розглянула інтереси заявників та суспільства при їх вирішенні.
(b) Оцінка Суду
(i) Практика Суду
140. Суд повторює, що принципи, які застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах, загалом схожі незалежно від того, чи розглядається справа з точки зору прямого втручання чи позитивного обов'язку регулювати приватну дільність (див. рішення у справі «Хеттон та інші проти Сполученого Королівства» {Hatton and Others v. the United Kingdom) [ВП], заява № 36022/97, пункт 98, ECHR 2003-VIII, та рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 89 та 94).
141. У справах, що стосуються екологічних питань, державі мають надаватися широкі межі розсуду та можливість вибору між різними способами та засобами дотримання своїх зобов'язань. Основне питання Суду полягає в тому, чи вдалось державі дотримати справедливого балансу між конкуруючими інтересами осіб, що зазнали впливу, та суспільства в цілому (див. рішення у справі «Хеттон та інші проти Сполученого Королівства» (Hatton and Others v. the United Kingdom), згадане вище, пункти 100, 119 та 123). При здійсненні такої оцінки у контексті конкретної справи повинні аналізуватися всі фактори, включно з національними правовими питаннями (див. там же пункт 120, а також рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 96-97).
142. Коли скарги стосуються політики держави щодо промислових підпримств-забруднювачів, як у цій справі, Суд може розглянути суть відповідних рішень та дійти висновку, що мала місце явна помилка. Однак, складність питань, що стосуються екологічної політики, призводить до того, що роль Суду головним чином є субсідіарною. В першу чергу він повинен визначити, чи був процес прийняття рішення справедливим, і лише за виняткових обставин він може перейти цю межу та переглянути матеріально-правові висновки національних органів влади (див. рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 105).
143. Досконально вивчаючи процедури, що розглядаються, Суд розгляне, чи здійснили органи влади достатні дослідження, щоб оцінити ризик потенційно небезпечної діяльності (див. рішення у справі «Хеттон та інші проти Сполученого Королівства» (Hatton and Others v. the United Kingdom), згадане вище, пункт 128, та рішення у справі «Джакомеллі проти Італії» (Giacomelli v. Italy), заява № 59909/00, пункт 86, ECHR 2006-XII), чи розробили вони адекватну політику vis-e-vis підприємств-забруднювачів на підставі доступної інформації, та чи було вжито всіх необхідних заходів для своєчасної реалізації цієї політики (див. рішення у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v. Russia), згадане вище, пункт 104, та рішення у справі «Джакомеллі проти Італії» (Giacomelli v. Italy), згадане вище, пункти 92-93, ECHR 2006-...). Суд також дослідить, в якій мірі особи, яких торкнулася ця політика, могли впливати на процес винесення рішення, включно з доступом до відповідної інформації та можливості дієво оскаржувати рішення органів влади (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Герра та інші проти Італії» (Guerra and Others v. Italy), від 19 лютого 1998 року, Reports 1998-I, сторінка 228, пункт 60, рішення у справі «Хеттон та інші проти Сполученого Королівства» (Hatton and Others v. the United Kingdom), згадане вище, пункт 127, та рішення у справі «Ташкін та інші проти Туреччини» (Taskin and Others v. Turkey), згадане вище, пункт 119).
144. Оскільки призначення Конвенції захищати реальні права людини, а не ілюзорні, справедливий баланс між різними інтересами, що розглядаються, може бути порушено не тільки тоді, коли відсутні положення для захисту гарантованих прав, а й коли їх не дотримуються належним чином (див. рішення у справі «Морено Гомес проти Іспанії» (Moreno Gomez v. Spain), заява № 4143/02, пункти 56 та 61, ECHR 2004-X). Процедурні гарантії, доступні заявнику, можуть бути визнані недієвими, а держава - відповідальною за Конвенцією, якщо процедура прийняття рішень є необґрунтовано тривалою або якщо прийняте рішення в результаті протягом значного періоду залишається невиконаним (див. рішення у справі «Ташкін та інші проти Туреччини» (Taskin and Others v. Turkey), згадане вище, пункти 124-125).
145. Загалом, держава, використовуючи детальні та точні дані, повинна виправдати ситуацію, коли окремі особи несуть тяжкий тягар від імені решти суспільства (див. рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 128).
(ii) Оцінка фактів цієї справи
146. Суд зазначає, що органи влади розглядали та спланували низку заходів, спрямованих на мінімізацію шкідливого впливу виробничої діяльності шахти та фабрики на господарства заявників. Необхідно зазначити, що якість нормативно-правових положень стосовно промислового забруднення не оспорюється сторонами у цій справі. Далі, як стверджував Уряд, органи влади весь час здійснювали нагляд за реальними рівнями забруднення та розробляли різні заходи для їх мінімізації, включно із накладенням стягнень на керівництво шахти та фабрики та в кінцевому підсумку розробкою проекту санітарно-захисної зони фабрики. Крім того, заявникам пообіцяли відшкодувати шкоду, якої вони зазнали через просідання ґрунтів, а також за державні кошти поставлялась вода. Централізований водопровід було побудовано не пізніше 2009 року, що повинно було полегшити тягар заявників, пов'язаний з доступом до питної води,- основне питання, що порушувалось у цій заяві. Нарешті, як вже згадувалось вище, органи влади багато разів розглядали питання переселення заявників як спосіб ефективного вирішення їх екологічних труднощів.
147. Незважаючи на спроби, більше дванадцяти років державні органи влади не змогли ефективно вирішити особисту ситуацію заявників, яка протягом цього періоду залишалась практично однаковою.
148. Зазначається, що станом на дату набрання Конвенцією чинності (11 вересня 1997 року) заявники проживали поблизу двох головних промислових підприємств-забруднювачів, які негативно і суттєво впливали на їх повсякденне життя. Видається, що з метою виконання своїх зобов'язань за Конвенцією державні органи влади, до сфери діяльності яких належали ці підприємства-забруднювачі, розглядали два варіанти здійснення своєї політики відносно ситуації заявників - або сприяти їх переселенню на безпечнішу територію, або якимось чином зменшити вплив забруднення.
149. Ще у 1994 році, до набрання Конвенцією чинності, Сокальський виконавчий комітет обрав переселення. Проте, у наступний період Уряд не діяв із належною швидкістю та послідовністю та не забезпечив необхідних ресурсів для виконання цього рішення. Хоча відповідно до зауважень Уряду рішення від 1994 року втратило свою чинність до 1997 року в зв'язку із зменшенням виробничої діяльності фабрики, заявників ніколи офіційно про це не інформували, вже не кажучи про положення законодавства, на підставі яких рішення, що розглядається, могло б автоматично втратити свою чинність, особливо за відсутності нового проекту санітарно-захисної зони. Більше того, видається, що в квітні 2000 року рішення від 1994 року було підтримано рішенням Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки, відповідно до якого необхідно було звернутись за державним фінансуванням для переселення вісімнадцяти сімей з території санітарно-захисної зони фабрики. Хоча прізвища цих сімей не були перераховані, але їх кількість - вісімнадцять - залишалась такою ж, як і в рішенні від 1994 року. Тому Суд вважає, що заявники могли обґрунтовано очікувати, що вони серед цих сімей. Лише 21 червня 2004 року для родини Гаврилюк-Ваків і 26 грудня 2005 року для родини Дубецьких-Найда було офіційно оголошено, що вони проживають за межами майбутньої санітарно-захисної зони фабрики та не мають права на переселення за рухунок коштів держави. Лише 26 грудня 2005 року державні органи визнали свій обов'язок за національним законодавством переселити родину Дубецьких-Найда з санітарно-захисної зони породного відвалу шахти. Судові провадження, що тривали близько трьох з половиною років в суді однієї інстанції для родини Дубецьких-Найда та трохи більше п'яти років в судах трьох інстанцій для родини Гаврилюк-Ваків, мали певні затримки, зокрема, через значні перерви між судовими засіданнями. Далі рішення, винесене на користь родини Дубецьких-Найда, не змінило ситуації, оскільки протягом наступних п'яти років та до сьогодні це рішення не було профінансоване. Відповідно Суд зазначає, що протягом більш ніж дванадцяти років з моменту набрання Конвенцією чинності і до сьогоднішнього дня майже нічого не було зроблено, щоб допомогти заявникам переїхати до безпечнішої території.
150. Суд вважає, що, коли йдеться про широкі межі розсуду, надані державам в контексті їх екологічних зобов'язань за статтею 8 Конвенції, встановлення загального права заявника на безоплатне нове житло за рахунок держави було б перебільшенням (див. рішення у справі «Фадєєва проти Росії» {Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 133). Скарги заявників за статтею 8 також могли бути вирішені належним розв'язанням екологічних проблем.
151. У той же час, підхід Уряду до вирішення проблеми забруднення у цій справі також вирізнявся затримками та неналежним виконанням. Основним заходом, розробленим Урядом у цьому відношенні протягом періоду, що розглядається, була розробка науково обґрунтованих проектів санітарно-захисних зон шахти та фабрики. Цей захід, як видається, був обов'язковим відповідно до чинного законодавства, оскільки у різний час різні органи охорони здоров'я накладали стягнення на керівництво підприємств аж до зупинення їх ліцензій на виробничу діяльність (див. пункти 32 та 35 вище). Однак, як видається, припис щодо зупинення діяльності так і не було виконано, і ні шахта, ні фабрика до сьогодні не впровадили чинний проект санітарно-захисних зон.
152. Через вісім років після набрання Конвенцією чинності, тобто у 2005 році, фабрика мала такий проект. Відхиляючи позови заявників до фабрики щодо їх переселення, судові органи влади підкреслили, що права заявників будуть належним чином захищені цим проектом, зокрема, з огляду на зменшення висоти породного відвалу та його гідроізоляції. Однак, ці заходи, що були передбачені проектом як необхідні для того, щоб зробити виробничу діяльність фабрики безпечною для місцевості поза санітарно-захисною зоною, не були вжиті більш, ніж протягом наступних п'яти років (див. пункт 38 вище). Видається, що щонайменше до введення в експлуатацію водопроводу у 2009 році мали місце затримки у постачанні питної води до присілка, які спричинили значні труднощі для заявників. Отже, заявників не було належним чином захищено від екологічних ризиків, що виникли через виробничу діяльність фабрики.
153. Стосовно шахти Суд зазначає, що у 2005 році почався процес ліквідації, а розробка проекту санітарно-захисної зони так і не була закінчена. Невідомо, чи дійсно шахта зупинила свою діяльність станом на теперішній час. Однак, видається, що заявники продовжують зазнавати впливу через її наявність, зокрема, оскільки їм не відшкодували шкоду, завдану просіданням ґрунтів. Крім того, родина Дубецьких-Найда проживає на відстані 100 метрів від породного відвалу шахти, який потребує екологічного контролю незалежно від того, чи функціонує ще шахта чи ні.
154. Загалом вбачається, що протягом всього періоду, що розглядається, як шахта, так і фабрика здійснювали діяльність не у відповідності з застосовними положеннями національного екологічного законодавства та Уряд не зміг ані сприяти переселенню заявників, ані забезпечити функціонуючу політику, щоб захистити їх від екологічних ризиків, пов'язаних з постійним проживанням у безпосередній близькості до вказаних промислових підприємств.
155. Суд вважає, що вирішувати екологічні проблеми, пов'язані з функціонуванням двох головних промислових підприємств-забруднювачів, які, вочевидь, з самого початку працювали з порушеннями і викидали відходи протягом більш ніж п'ятидесяти років, було складним завданням, яке вимагало часу та значних ресурсів, і особливо в контексті низької прибутковості цих підприємств та загальнодержавних труднощів в економіці, на які посилався Уряд. В той же час Суд відзначає, що ці промислові підприємства знаходились в сільськогосподарській місцевості і заявники належали до дуже малої групи людей (не більше двох дюжин сімей), які проживали поблизу і зазнавали найбільшого впливу від забруднення. За цих обставин Уряд не зміг надати достатнє пояснення своєї неспроможності ані відселити заявників, ані знайти якісь інші шляхи ефективного вирішення їх індивідуального тягаря протягом більш ніж дванадцяти років.
156. Отже, у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції.
III. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
157. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
1. Матеріальна шкода
158. Заявники вимагали 28 000 євро відшкодування матеріальної шкоди. Вони стверджували, що ця сума відповідала купівельній вартості двох схожих будинків (кожній родині заявників по одному будинку) у незабрудненій місцевості поблизу. Вони стверджували, що мають право на ці суми відшкодування, оскільки їх будинки втратили ринкову вартість і не могли бути продані через своє непривабливе місцезнаходження.
159. Уряд зазначив, що ці вимоги були надмірними та необґрунтованими.
160. Розглядаючи вимогу заявників щодо відшкодування матеріальної шкоди, Суд зазначив, що порушення, на яке скаржаться заявники, має триваючий характер. Протягом всього періоду, що розглядається, заявники проживали у своїх будинках і ніколи їх не позбавлялись. Хоча протягом цього періоду їхнє приватне життя зазнавало негативного впливу від виробничої діяльності двох промислових підприємств, ніщо не вказує на те, що вони понесли будь-які витрати у зв'язку з цим. Отже, заявники не змогли обґрунтувати будь-які матеріальні втрати.
161. Щодо тверджень заявників про втрату їх будинками ринкової вартості Суд повторює, що ця заява була подана та розглянута за статтею 8 Конвенції, а не за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка захищає майнові права. Отже, немає причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та стверджуваною втратою ринкової вартості.
162. Стосовно майбутніх заходів, яких слід вжити Уряду для виконання рішення Суду про порушення статті 8 Конвенції у цій справі, Суд повторює, що не підлягає сумніву зобов'язання держави виконати остаточне рішення, винесене на користь родини Дубецьких-Найда. Що стосується родини Гаврилюк-Ваків, то їхнє переселення до екологічно безпечнішої місцевості є лише одним із можливих рішень. У будь-якому випадку відповідно до статті 41 Конвенції, визнавши порушення статті 8 у цій справі, Суд встановив зобов'язання Уряду вжити належних заходів для виправлення індивідуальної ситуації заявників.
2. Моральна шкода
163. Крім того, родина Дубецьких-Найда вимагала 32 000 євро, а родина Гаврилюк-Ваків - 33 000 євро відшкодування моральної шкоди. Заявники стверджували, що ці суми є відшкодуванням за їх фізичні страждання, що мали місце в зв'язку з проживанням на екологічно небезпечній території, а також психологічне виснаження через зруйнування їх повсякденного життя, складнощі в міжособистісному спілкуванні та розчарування через тривалі безуспішні спроби домогтися від органів влади виправлення ситуації.
164. Уряд зазначив, що заявникам не слід присуджувати жодного відшкодування.
165. Суд готовий визнати, що тривалий вплив промислового забруднення на заявників спричинив їм багато незручностей, психологічне виснаження та навіть певну міру фізичних страждань і вони можуть почуватися розчарованими через реакцію органів влади на їх труднощі - це зрозуміло з підстав, ґрунтуючись на яких Суд визнав порушення статті 8. Враховуючи різні відповідні фактори, включно з тривалістю ситуації, яка оскаржується, і здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникам в повному обсязі ті суми відшкодування моральної шкоди, яких вони вимагали.
B. Судові витрати
166. Заявники не заявили жодних вимог щодо компенсації судових витрат. Відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
167. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє викреслити заяву зі списку справ в частині, що стосується скарги пана Аркадія Гаврилюка.
2. Оголошує заяву прийнятною стосовно всіх інших заявників.
3. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 8 Конвенції.
4. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити:
(i) першому, другому, третьому, четвертому та п'ятому заявнику солідарно 32 000 (тридцять дві тисячі) євро;
(ii) сьомому, восьмому, дев'ятому, десятому та одинадцятому заявнику солідарно 33 000 (тридцять три тисячі) євро,
які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цих сум;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 10 лютого 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН