«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
A. Стаття 3 Конвенції
29. Перш за все, Суд зазначає, що суть скарги заявника стосується ненадання органами влади належного лікування у зв’язку з варикозним розширенням вен його нижніх кінцівок, а саме незабезпечення проведення йому операції.
30. Суд зазначає, що заявник не заперечував отримання певних медичних препаратів та проходження низки обстежень під час тримання його під вартою.
31. Крім того, вперше йому було рекомендовано проведення операції у зв’язку з варикозним розширенням вен у січні 2008 року та ця рекомендація повторно надавалася ще п’ять разів (див. пункт 16). Щоразу заявнику рекомендували оперативне лікування у плановому порядку, що означало нетерміновий характер операції.
32. З одного боку, Суд зазначає, що органи влади визнали, що медична частина установи виконання покарань не мала можливості прооперувати заявника, щоб вилікувати його захворювання (див. пункти 18 і 19). З іншого боку, заявник, якого на час подій представляв захисник, не надав жодних доказів того, що усвідомивши неможливості проведення операції в установі виконання покарань, у період з квітня 2009 по лютий 2013 року він наполягав на проведенні операції у закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України. Щодо періоду з лютого 2013 року до його звільнення у листопаді 2013 року Суд зазначає, що спеціаліст, до якого заявник звернувся самостійно, вважав, що додаткове обстеження та лікування могли бути проведені у медичному закладі системи виконання покарань (див. пункт 20). Заявник не надав жодних доказів, які б доводили, що стан його здоров’я потребував медичної допомоги спеціалізованого закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України. До того ж, хоча у січні 2014 року заявника визнали інвалідом «другої групи» (див. пункт 24), він також не надав жодних доказів, які б доводили, що таке погіршення стану його здоров’я було спричинено стверджуваною бездіяльністю адміністрації виправної колонії щодо проведення операції. За цих обставин Суд не може оцінити конкретний вплив цієї бездіяльності на стан здоров’я заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 103, від 10 грудня 2009 року, та «Пивоварник проти України» (Pivovarnik v. Ukraine), заява № 29070/15, пункт 40, від 06 жовтня 2016 року).
33. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що заявник недостатньо обґрунтував свої скарги за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваної неналежності наданої під час тримання під вартою медичної допомоги.
34. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
B. Стаття 13 Конвенції
35. Суд повторює, що він встановив, що заявник не подав небезпідставної скарги за статтею 3 Конвенції стосовно медичної допомоги під час тримання під вартою. Тому гарантії статті 13 Конвенції не застосовуються до цієї скарги (див. рішення у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, пункт 124, від 12 березня 2009 року). Ця частина заяви несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae і тому має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
36. Заявник скаржився на незаконність та необґрунтованість постанови від 21 вересня 2007 року про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Він також скаржився на надмірну тривалість його досудового тримання під вартою та ненадання органами влади відповідних та достатніх підстав для його обґрунтування. Насамкінець, він скаржився на те, що у задоволенні його клопотань про зміну запобіжного заходу було свавільно відмовлено. Він посилався на підпункт «с» пункту 1, пункти 3 і 4 статті 5 Конвенції.
37. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), беручи до уваги суть скарг заявника, вирішує розглянути їх за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції. У зв’язку з цим Суд повторює, що органи влади мають надати переконливе обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Обов’язок посадової особи, яка відправляє правосуддя, надавати відповідні та достатні підстави тримання під вартою - на додаток до наявності обґрунтованої підозри - покладається на неї з моменту ухвалення першого рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою, тобто «негайно» після затримання (див. рішення у справах «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87 і 102, від 05 липня 2016 року, та «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 84, від 30 січня 2018 року).
38. Відповідна частина статті 5 Конвенції передбачає:
«... 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним ...».
A. Прийнятність
39. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Пункт 3 статті 5 Конвенції
40. Заявник доводив, що обраний йому районним судом 21 вересня 2007 року запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (див. пункт 6) був незаконним та необґрунтованим, оскільки суд не навів жодних підстав для нього. Він також стверджував, що тривалість його досудового тримання під вартою була надмірною, та органи влади не навели відповідних та достатніх підстав для його обґрунтування.
41. Уряд доводив, що тримання заявника під вартою відповідно до зазначеної постанови було законним у розумінні національного законодавства та виправдане обґрунтованою підозрою у вчиненні ним злочину. Він додав, що існували «належні» та «достатні» підстави для тривалого тримання заявника під вартою, а тривалість тримання під вартою не була надмірною. Отже, Уряд вважав, що тримання його під вартою відповідало статті 5 Конвенції.
42. Застосовні загальні принципи наведені в згаданому рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункти 84-91 і 102).
43. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що 20 вересня 2007 року заявника затримали працівники міліції (див. пункт 5) та потім безперервно тримали під вартою до 16 липня 2010 року, коли суд першої інстанції визнав його винним (див. пункт 12). Отже, загальний період тримання під вартою, який слід оцінити на відповідність пункту 3 статті 5 Конвенції, становить приблизно два роки та десять місяців.
44. Перш за все, Суд зазначає, що всупереч аргументу Уряду в рішенні районного суду від 21 вересня 2007 року не наводилося жодних підстав для взяття заявника під варту, окрім простого посилання на доводи слідчого, без будь-якого розгляду правдоподібності підстав, на які посилався останній.
45. Суд також зазначає, що у першому рішенні про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою було зазначено про тяжкість інкримінованих заявнику обвинувачень та ризик ухилення чи перешкоджання слідству (див. пункт 6). Проте з плином часу це обґрунтування не змінилося. До того ж, розглядаючи справу заявника приблизно через рік після цього, національний суд жодним чином не обґрунтував своє рішення про продовження строку тримання його під вартою (див. пункт 10).
46. Суд також зазначає, що національні суди систематично не розглядали та не коментували аргументів заявника стосовно того, що стан його здоров’я погіршувався, він мав стабільні сімейні стосунки та не ухилявся від слідства і суду (див. пункт 9). До того ж, національні суди жодного разу не розглянули можливість застосування до нього іншого запобіжного заходу.
47. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що навіть тоді, коли йшлося про тривалі строки тримання під вартою, національні суди посилалися на однакові підстави, якщо вони були, упродовж усього періоду тримання заявника під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року).
48. З огляду на зазначене Суд вважає, що не розглянувши конкретні факти або альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи та посилаючись головним чином і постійно на тяжкість обвинувачень, органи влади продовжували строк тримання заявника під вартою до розгляду його справи судом на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» для обґрунтування тривалості тримання під вартою.
49. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
2. Пункт 4 статті 5 Конвенції
50. Заявник скаржився на те, що суди свавільно відмовили у задоволенні його клопотань про зміну його запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
51. Уряд стверджував, що законність досудового тримання заявника під вартою була належним чином розглянута судами.
52. Суд зазначає, що скарги заявника стосувалися ненадання судами підстав для своїх рішень при розгляді його клопотань про звільнення з-під варти. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він уже розглянув це питання за пунктом 3 статті 5 Конвенції (див. пункти 43-49). Суд не вбачає необхідності розглядати те саме питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Ігнатенко проти Молдови» (Ignatenco v. Moldova), заява № 36988/07, пункт 91, від 08 лютого 2011 року, та «Ходорковський та Лебедєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, пункт 525, від 25 липня 2013 року). Отже, окремого розгляду скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції не вимагається.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
53. Заявник скаржився за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції на те, що суди не розглянули докази належним чином, не викликали всіх свідків та не забезпечили справедливий судовий розгляд його кримінальної справи. Він також скаржився на надмірну загальну тривалість кримінального провадження щодо нього та несправедливий судовий розгляд під час оскарження ним його звільнення з посади голови Брусилівської районної адміністрації.
54. У світлі всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд вважає, що зазначені питання не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
55. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
56. Заявник вимагав 1 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.
57. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
58. Заявник не вимагав жодної суми в якості компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.
59. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги заявника за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції.
2. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.
3. Постановляє , що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє , що немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 800 (одна тисяча вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 травня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Андреа ТАМ’ЄТТІ
Голова
Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ