«... 8. Допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим [КПК], визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
A. Справедливість провадження
46. Заявник скаржився на несправедливий судовий розгляд. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.».
1. Прийнятність
47. Уряд стверджував, що ця скарга була явно необґрунтованою.
48. Заявник не погодився.
49. Суд вважає, що всупереч доводу Уряду скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(a) Доводи сторін
50. Заявник доводив, що єдиним доказом його засудження були суперечливі, непослідовні та спекулятивні показання друзів потерпілого, які неодноразово змінювалися. Він скаржився на те, що національні суди беззастережно прийняли ці показання свідків, не поставивши під сумнів їхню достовірність.
51. Заявник також скаржився, що всупереч застосовним нормам кримінального судочинства національні суди не визнали показання його товаришів-китайців допустимими доказами. Заявник далі стверджував, що таким чином суди серйозно підірвали його право на захист та порушили принцип рівності сторін.
52. Крім того, заявник доводив, що наведені аргументи були проігноровані у рішеннях національних судів.
53. Уряд заперечив проти доводів заявника та стверджував, що його вина була встановлена після ретельного розгляду належних і допустимих доказів.
54. Уряд також стверджував, що під час судового розгляду справи заявника було допитано багато свідків, у тому числі студентів-китайців. Щодо показань студентів-китайців, які не змогли бути присутніми у засіданнях, оскільки виїхали з країни, то їхні показання у будь-якому разі були нечіткими та не вказували на невинуватість заявника.
55. Зрештою Уряд наголосив, що Суд не може диктувати національним судам, яким чином перевіряти достовірність отриманих під час судового розгляду показань.
(b) Оцінка Суду
(i) Загальні принципи
56. Суд повторює, що тоді як стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що є, у першу чергу, предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справах «Яллох проти Німеччини» [ВП] (Jalloh v. Germany) [GC], заява № 54810/00, пункт 94, ЄСПЛ 2006-IX, та «Де Томассо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 170, ЄСПЛ 2017 (витяги)). Отже, завдання Суду не полягає у визначенні того, чи можуть у принципі конкретні види доказів, наприклад отримані незаконно з точки зору національного законодавства, бути допустимими, та чи дійсно заявник був винним. Суд має вирішити питання, чи було провадження у справі справедливим у цілому, і в тому числі спосіб, у який були отримані докази (див. згадане рішення у справі «Яллох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany), пункт 95, та рішення у справі «Биков проти Росії» [ВП] (Bykov v. Russia) [GC], заява № 4378/02, пункт 89, від 10 березня 2009 року).
57. При оцінці справедливості провадження у цілому, слід враховувати, чи були дотримані права на захист. Зокрема, має бути розглянуто, чи була надана заявнику можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити проти його використання. Крім того, має враховуватись якість доказів, у тому числі, чи не ставлять обставини, за яких він був отриманий, під сумнів їхню достовірність або точність (див. згадане рішення у справі «Биков проти Росії» [ВП] (Bykov v. Russia), пункт 90, та рішення у справі «Еркапіч проти Хорватії» (<…>), заява № 51198/08, пункт 72, від 25 квітня 2013 року). Тягар доведення лежить на стороні обвинувачення і будь-які сумніви мають тлумачитися на користь обвинуваченого (див. рішення у справі «Айдаріч проти Хорватії» (<…>), заява № 20883/09, пункт 35, від 13 грудня 2011 року, з подальшими посиланнями).
58. Ще одним з елементів більш широкої концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні цього положення є принцип рівності сторін, який вимагає «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її в явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див. рішення у справі «Андрєєва проти Латвії» [ВП] (Andrejeva v. Latvia) [GC], заява № 55707/00, пункт 96, ЄСПЛ 2009).
59. Суд наголошує, що Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див., в якості нещодавнього прикладу серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Шулі проти Греції» (Shuli v. Greece), заява № 71891/10, пункт 27, від 13 липня 2017 року). Для того, щоб право на справедливий судовий розгляд залишалось достатньо «практичним та ефективним», пункт 1 статті 6 Конвенції має тлумачитися у контексті Преамбули Конвенції, яка проголошує, окрім іншого, верховенство права частиною спільної спадщини Договірних держав (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Брумареску проти Румунії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999-VII). Таким чином, жодне положення національного законодавства не повинно тлумачитися та застосовуватися у спосіб, несумісний із зобов’язаннями держави за Конвенцією (див., наприклад, рішення у справі «Цалкізіс проти Греції (№ 2)» (Tsalkitzis v. Greece (no. 2), заява № 72624/10, пункт 54, від 19 жовтня 2017 року).
60. Крім того, згідно з усталеною практикою Суду право на справедливий судовий розгляд може вважатися ефективним, тільки якщо клопотання чи зауваження сторін дійсно «заслухані», тобто належним чином розглянуті судом (див. рішення у справі «Кармель Суліба проти Мальти» (Carmel Saliba v. Malta), заява № 24221/13, пункт 65, від 29 листопада 2016 року, та згадані у ньому справи).
61. Зрештою згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають належним чином бути викладені підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього зобов’язання для обґрунтування рішення може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатись у світлі обставин справи (див. рішення у справі «Морейра Феррейра проти Португалії (№ 2)» [ВП] (Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2) [GC], заява № 19867/12, пункт 84, від 11 липня 2017 року). При розгляді питання справедливості кримінального провадження Суд встановлював, зокрема, що, ігноруючи конкретний, відповідний і важливий аргумент обвинуваченого, національні суди не виконують своїх зобов’язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункт 280, від 21 квітня 2011 року).
(ii) Застосування згаданих принципів до обставин цієї справи
62. Суд погоджується з аргументом заявника у цій справі, що ключовим доказом, на підставі якого він був засуджений за вчинення вбивства, були показання друзів потерпілого Са., Су. та Д., які у різні періоди часу були непослідовними.
63. У зв’язку з цим Суд зазначає, що одразу після подій Са. схопив іншу особу, Ч., якого він передав працівникам міліції, стверджуючи, що бачив, як він вдарив М. у спину складним ножем. Працівник міліції, який прибув на місце злочину, не зміг допитати Су. та Д., оскільки вони були у стані сильного алкогольного сп’яніння. Увесь цей час заявник стояв біля Са., Су. та Д. і жоден з них не висловив будь-якої підозри щодо його можливої причетності до нанесення тілесних ушкоджень їхньому другу (див. пункти 9 та 10). На той час М. вже втратив свідомість та не міг бути допитаний.
64. Наступного дня, 02 травня 2009 року, потерпілий був допитаний у лікарні. Хоча він визнав, що не бачив, хто його поранив, він припустив, що це міг бути заявник. У той самий день Са. різко змінив свої первинні показання та заявив, що бачив, як заявник поранив М. металевим шампуром. Су. дав аналогічні показання після смерті М. 04 травня 2009 року. Під час проведеного 04 травня 2009 року пред’явлення осіб для впізнання вони обидва вказали на заявника як на особу, що вчинила злочин (див. пункти 11-15). Пізніше під час досудового слідства Са. знову змінив свої показання та заявив, що вказав на заявника, оскільки «був на емоціях» і насправді не бачив, хто поранив їхнього друга (див. пункт 24). Згодом під час судового розгляду Са. знову змінив свої показання та заявив, що бачив, як заявник висів на спині М. безпосередньо перед отриманням останнім поранення. Су. дав аналогічні показання у судовому засіданні, а Д. стверджував, що бачив, як заявник тікав від потерпілого після подій (див. пункти 26 та 35); також підтверджувалося, що на момент подій Су. та Д. були настільки п’яними, що допитати їх було неможливо (див. пункт 9).
65. Суд встановлював у своїй практиці, що неузгодженості між власними показаннями свідків, наданими у різні періоди часу, так само як і серйозні неузгодженості між різними видами доказів, наданими стороною обвинувачення, призводять до серйозних підстав для оскарження довіри до свідка та доказової сили його показань; таким чином, цей вид оскарження становить заперечення, здатне вплинути на оцінку фактичних обставин справи, які ґрунтувалися на цих доказах, та, зрештою, на результат судового розгляду (див. рішення у справі «Хусейн та інші проти Азербайджану» (Huseyn and Others v. Azerbaijan), заяви № 35485/05 та 3 інших, пункт 206, від 26 липня 2011 року).
66. У цій справі сторона захисту у своїх неодноразово висловлених протягом всього провадження запереченнях вказувала на зазначені неузгодженості та суперечності. Крім того, національні суди у своїх рішеннях самі визнали їх серйозними недоліками, неодноразово даючи вказівки повернути справу на додаткове досудове слідство (див. пункти 24, 28 та 30). Проте Суд зазначає, що зрештою жодних спроб розглянути ці питання не було. Таким чином, у своєму вироку від 24 липня 2013 року, яким заявник був засуджений за вчинення вбивства, Київський суд лише зазначив, що не мав сумнівів щодо фактичних обставин справи та вважав показання свідків «послідовними та підтвердженими іншими доказами» (див. пункт 36). Вищестоящі суди погодилися з таким підходом, не надавши додаткових коментарів (див. пункти 39 та 42). Інакше кажучи, хоча неоскаржувані недоліки у показаннях свідків вимагали більш ретельної оцінки національними судами (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Айдаріч проти Хорватії» (<…>), пункт 46, та рішення у справі «Ільгар Маммадов проти Азербайджану (№ 2)» (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan (no. 2), заява № 919/15, пункт 213, від 16 листопада 2017 року), вони без будь-яких пояснень вирішили не ставити під сумнів достовірність цих доказів, не кажучи вже про тлумачення будь-яких сумнівів на користь обвинуваченого (див. пункт 57).
67. Суд звертає увагу на той факт, що окрім цих неузгодженостей у показаннях свідків обвинувачення жодних речових або інших доказів проти заявника не було. Крім того, на користь сторони захисту були численні показання студентів-китайців, а один з них у певний момент навіть зізнався, що випадково поранив одного з українців (див., зокрема, пункти 17 та 18).
68. Поки досудове слідство тривало, усі ці студенти виїхали з території України. Питання щодо встановлення їхнього місцезнаходження у Китаї чи іншому місці, де вони могли перебувати, з метою їхнього виклику в Україну або проведення дистанційного допиту, ніколи не порушувалося.
69. Суд зазначає, що 20 листопада 2012 року в Україні набув чинності новий КПК. На той час кримінальне провадження щодо заявника тривало три з половиною роки з кількома стадіями досудового слідства, спрямованими на виправлення численних недоліків та помилок. Новий КПК передбачав, що суди могли посилатися лише на показання, надані безпосередньо у судовому засіданні, а не раніше - слідчому чи прокурору (див. пункт 45). Це нововведення мало сприяти закінченню поширеної в Україні практики жорстокого поводження з боку працівників міліції, зокрема, для отримання зізнавальних показань, яка часто критикувалося Судом як така, що зазвичай застосовувалася до підозрюваних у кримінальних справах на початкових стадіях слідства (див., наприклад, рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 174, від 15 травня 2012 року).
70. При цьому КПК України 2012 року зазначав, що допустимість доказу мала визначатися на підставі КПК, чинного на момент отримання цього доказу (див. пункт 45). У справі заявника не оспорювалося, що всі показання свідків на користь сторони захисту були отримані, коли ще діяв КПК України 1960 року.
71. Хоча нові законодавчі норми були спрямовані на посилення прав обвинуваченого, у цій справі національні суди тлумачили їх як підґрунтя для виключення усіх показань свідків сторони захисту, оскільки вони не були отримані у судовому засіданні (див. пункт 35). В результаті сторона обвинувачення мала у своєму розпорядженні всіх свідків, тоді як заявник не мав жодних показань свідків, на які він міг би послатися для свого захисту. Тому Суд вважає, що він був поставлений у значно гірше становище порівняно зі стороною обвинувачення (див. пункт 58).
72. З огляду на це, незалежно від того, які норми мали застосовуватись до справи заявника, КПК України 1960 року або КПК України 2012 року, Суд не може не дійти висновку, що національні суди при оцінці допустимості доказів тлумачили та застосовували положення кримінального законодавства у спосіб, несумісний із зобов’язаннями держави за Конвенцією (див. пункт 59).
73. Зрештою Суд зазначає, що національні суди усіх трьох інстанцій не дали жодної оцінки особливо актуальним та важливим зауваженням заявника щодо серйозних недоліків у показаннях свідків сторони обвинувачення і стверджуваної незаконності та свавільності виключення з матеріалів справи усіх показань свідків сторони захисту (див. пункт 61).
74. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що кримінальне провадження проти заявника в цілому становило порушення його права на справедливий суд за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
B. Тривалість провадження
75. Заявник також скаржився на тривалість кримінального провадження щодо нього.
76. Уряд доводив, що тривалість цього провадження була розумною.
77. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки щодо справедливості оскаржуваного провадження (див. пункт 74) Суд вважає, що він розглянув основне правове питання, порушене у цій заяві, і немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті зазначеної додаткової скарги (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
78. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
79. Заявник вимагав 25000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 5184 доларів США в якості відшкодування матеріальної шкоди. Це сума за навчання, сплачена ним Харківському національному університету, яке він не зміг закінчити через засудження та позбавлення волі.
80. Уряд оскаржив ці вимоги як надмірні та необґрунтовані.
81. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу.
82. Суд також зазначає, що коли особу, як заявника у цій справі, було засуджено судом за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, пункт 65, від 28 жовтня 2010 року, з подальшими посиланнями).
83. Незалежно від можливого рішення заявника звертатись за переглядом його справи в Україні чи ні, особливо з огляду на його повернення до Китаю, Суд вважає, що порушення його прав мало завдати йому моральної шкоди, яка не може бути виправлена самим лише встановленням порушення. З огляду на обставин цієї справи Суд вважає за належне присудити заявнику 7500 євро у зв’язку з цим.
B. Судові та інші витрати
84. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
C. Пеня
85. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу щодо стверджуваної несправедливості судового розгляду справи заявника.
2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю судового розгляду справи заявника.
3. Постановляє , що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть скарги заявника на тривалість кримінального провадження щодо нього.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявнику 7500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 листопада 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Маріалена ЦИРЛІ
Голова
Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ