«1. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:
…
7) ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі».
C. Реорганізація Державної виконавчої служби
29. У 2005 році відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 23 квітня 2005 року № 320 та Закону України «Про внесення змін до Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження», прийнятого Верховною Радою 23 червня 2005 року, Державну виконавчу службу було реорганізовано. Вищезазначеною постановою було утворено нову систему органів Державної виконавчої служби замість відділів Державної виконавчої служби обласних та територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України.
30. При здійсненні цієї реорганізації Міністерством юстиції України 19 серпня 2005 року було видано наказ № 1482, після чого були видані відповідні накази управлінь юстиції в областях. Управлінням юстиції в Запорізькій області було видано такий наказ 25 серпня 2005 року (наказ № 521/15). Відповідно до наказів відділи Державної виконавчої служби ліквідовувались без встановлення правонаступників, а нові органи Державної виконавчої служби створювались замість них як нові юридичні особи.
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
31. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість та справедливість провадження у справі проти товариства «Г.», і на невиконання рішення суду, постановленого у вищезазначеному провадженні. Заявниця також скаржилася на те, що національні суди належним чином не розглянули її позов до Державної виконавчої служби щодо відшкодування. Суд, що є головним у наданні юридичної кваліфікації фактам справи, вирішив розглядати ці скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції, у відповідних положеннях якого зазначається таке:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...»
А. Прийнятність
1. Справедливість провадження щодо товариства «Г.»
32. Заявниця скаржилася на несправедливість провадження у її справі.
33. Суд зазначає, що заявниця не оскаржувала рішення від 12 лютого 2004 року та рішення від 28 квітня 2004 року до Верховного Суду України у звичайному порядку касаційного провадження. Відповідно ця скарга повинна бути відхилена згідно з пунктами 1 та 4 статті 35 Конвенції у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
2. Тривалість провадження щодо товариства «Г.»
34. Заявниця також скаржилась на те, що провадження у її справі було необґрунтовано тривалим. Зокрема вона зауважила, що затримки були спричинені неодноразовими направленнями справи на новий розгляд.
35. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.
3. Невиконання рішення суду від 12 лютого 2004 року та провадження щодо Державної виконавчої служби
36. Заявниця також скаржилась на те, що рішення від 12 лютого 2004 року залишалось невиконаним, що провадження щодо Державної виконавчої служби було несправедливим, та що її було позбавлено можливості вимагати у судовому порядку відшкодування від Державної виконавчої служби.
37. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Також Суд зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони повинні бути визнані прийнятними.
В. Суть
1. Тривалість провадження щодо «Г.»
38. Період, який має розглядатись, розпочався 5 лютого 1998 року, коли заявниця звернулась до суду з цивільним позовом, і закінчився 24 квітня 2004 року, коли апеляційний суд ухвалив рішення у справі, яке не оскаржувалося заявницею і набрало, таким чином, законної сили. Отже, розгляд справи тривав шість років, два місяці та дев'ятнадцять днів у судах трьох інстанцій.
39. Заявниця стверджувала, що вона не сприяла значному збільшенню тривалості провадження, а державні органи неодноразово направляли справу на новий розгляд. Також вона вказала, що її цивільна справа не була надто складною і результат її розгляду був важливим для неї.
40. Уряд стверджував, що судові засідання у справі заявниці призначалися регулярно, і в провадженні не було затримок, відповідальність за які можна покласти на державу.
41. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).
42. У цій справі не можна стверджувати, що питання, яке розглядається, було надто складним або мали місце тривалі затримки, відповідальність за які можна покласти на заявницю. Більш того, Суд зазначає, що справу неодноразово направляли на новий розгляд. Хоча Суд не може аналізувати якість процедури розгляду справ національними судами, він вважає, що, оскільки направлення справ на повторний розгляд зазвичай призначається у результаті помилок, допущених судами нижчих інстанцій, повторювані повернення справи на новий розгляд в межах одного провадження вказують на серйозні недоліки судової системи (див. рішення від 25 листопада 2003 року у справі «Верціжевська проти Польщі» (Wierciszewska v. Poland), заява № 41431/98, п. 46).
43. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які підіймали питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. вищезазначене рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France).
44. Розглянувши усі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатних переконати Суд дійти іншого висновку в цій справі. Враховуючи свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
Таким чином, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
2. Невиконання рішення суду від 12 лютого 2004 року та справедливість провадження щодо Державної виконавчої служби
45. Заявниця вважала, що Державна виконавча служба була відповідальною за невиконання рішення суду від 12 лютого 2004 року. Однак вона не змогла отримати відшкодування через закриття провадження щодо Державної виконавчої служби. Отже, заявниця стверджувала, що провадження у справі проти Державної виконавчої служби було несправедливим і вона була позбавлена можливості вимагати від неї відшкодування у судовому порядку. Заявниця стверджувала, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність правонаступників їхніх власних установ як на привід для невиконання своїх зобов'язань.
46. Уряд стверджував, що тривалість судового провадження у справі заявниці була об'єктивно виправданою ліквідаційним провадженням щодо товариства «Г.». Що стосується провадження щодо Державної виконавчої служби, Уряд стверджував, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав відділ Державної виконавчої служби відповідальним за невиконання рішення суду від 12 лютого 2004 року, постановленого на користь заявниці, тоді як суд апеляційної інстанції скасував рішення в частині присуджених коштів на тій підставі, що відповідача було ліквідовано без правонаступника. Уряд підкреслив, що національні суди ухвалювали рішення у повній відповідності з національним законодавством, та висловив думку, що завданням Суду не є перебирання на себе ролі суду апеляційної інстанції щодо рішень, прийнятих національними судами.
47. Суд зазначає, що рішення суду від 12 лютого 2004 року було винесено щодо приватної особи, отже зобов'язання держави поширюються лише на дії державних органів у рамках виконавчого провадження (див. ухвалу щодо прийнятності від 18 червня 2002 року у справі «Шестаков проти Росії» (Shestakov v. Russia), заява № 48757/99).
48. Крім того, завданням Суду не є перебирання на себе ролі суду апеляційної інстанції або, як іноді кажуть, суду четвертої інстанції щодо рішень, прийнятих національними судами. Саме останні повинні тлумачити та застосовувати відповідні норми національного процесуального та матеріального права. Більше того, національні суди мають кращі можливості для оцінки надійності свідків та відповідності доказів питанням справи (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Відал проти Бельгії» (Vidal v. Belgium), п. 32, Series A № 235-В, від 22 квітня 1992 року, та «Едвардс проти Сполученого Королівства» (Edwards v. the United Kingdom), п. 34, Series A, № 247-B, від 16 грудня 1992 року).
49. Однак у цій справі саме національні суди неодноразово визнавали відповідний відділ Державної виконавчої служби відповідальним за невиконання вищезазначеного рішення суду та право заявниці на відшкодування. Відшкодування, однак, не було остаточно присуджене через закриття провадження у справі щодо Державної виконавчої служби. Тому Суд розпочне з розгляду питання щодо права заявниці на доступ до суду в провадженні щодо Державної виконавчої служби.
50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
51. У цій справі національні органи покладалися на той факт, що орган державної влади було ліквідовано без правонаступництва, що стало підставою для закриття провадження щодо цього органу. Суд встановив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що «інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих» (рішення від 15 липня 2010 року у справі «Нікітіна проти Росії» (Nikitina v. Russia), заява № 47486/07, п. 19, наразі ще не набуло статусу остаточного). Подібний підхід слід застосовувати до судового провадження у справі проти державного органу, в якому особа оскаржує виконавче провадження, враховуючи, що це виконання було і залишається обов'язком держави, незалежно від того, який конкретно орган відповідає за виконання цієї функції у будь-який момент часу. Тому ліквідація відділу Державної виконавчої служби без правонаступництва у цій справі призвела до відмови заявниці у праві на вирішення суті її позову остаточним рішенням суду щодо відшкодування. Отже Суд доходить висновку, що такою відмовою заявницю було позбавлено права на доступ до суду. Таким чином, у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
52. Більше того, Суд вважає, що з огляду на ці висновки немає необхідності розглядати скаргу заявниці щодо невиконання рішення суду, постановленого на її користь у справі щодо товариства приватної форми власності «Г.».
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
53. Стаття 41 Конвенції зазначає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
54. Заявниця вимагала 3359 євро відшкодування матеріальної шкоди, що складаються з сум, перерахованих у євро, присуджених їй національними судами за позовами до товариства «Г.» (17594 грн) та до відділу Державної виконавчої служби (3690 грн). Заявниця також вимагала 11000 євро відшкодування моральної шкоди.
55. Уряд заперечував проти цих вимог. Він зазначив, що рішення суду від 12 лютого 2004 року було винесено у справі проти товариства приватної форми власності, а рішення від 10 листопада 2006 року не набрало законної сили, а було скасоване в звичайному порядку апеляційного провадження. Уряд вважав, що не було жодного причинно-наслідкового зв'язку між скаргами заявниці за статтею 6 Конвенції та заявленою матеріальною шкодою. Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди Уряд вважав їх надмірними та необґрунтованими.
56. З огляду на вищезазначені висновки Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, Суд вважає, що заявниця зазнала моральної шкоди, яка не може бути відшкодована лише встановленням факту порушення її прав, передбачених Конвенцією. Беручи до уваги обставини справи та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як це передбачено статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявниці 2600 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
57. Заявниця також вимагала 200 євро компенсації судових та інших витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у національних судах та у Суді.
58. Уряд зазначив, що заявницею не було надано жодних документів, що підтверджують цю вимогу.
59. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, враховуючи наявну у нього інформацію та зазначені вище критерії, Суд відхиляє вимогу щодо відшкодування судових та інших витрат.
Пеня
60. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги стосовно тривалості провадження щодо товариства «Г.», невиконання рішення суду щодо нього та скаргу стосовно доступу до суду в провадженні щодо державної виконавчої служби прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю провадження щодо товариства «Г.».
3. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно доступу заявниці до суду в провадженні щодо державної виконавчої служби.
4. Постановляє , що немає необхідності окремо розглядати скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо невиконання рішення суду від 12 лютого 2004 року.
5. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявниці 2600 (дві тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 січня 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН