«... Після закінчення ремонту власник будинку (квартири) зобов’язаний надати наймачеві займане ним раніше або інше рівноцінне жиле приміщення в належному йому будинку (квартирі), за винятком випадків, коли відповідно до затвердженого виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів проекту переобладнання чи перепланування будинку (квартири) жиле приміщення, займане наймачем, не може бути збережено.» - 9
__________
- 9 Стаття процитована зі змінами, внесеними у травні 1993 року. Жодних інших змін не вносилося.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
41. Заявники скаржилися на те, що судове рішення про їхнє виселення становило незаконне та несправедливе втручання в їхнє право на повагу до житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
1. Доводи сторін
(а) Уряд
42. Уряд стверджував, що стаття 8 Конвенції не застосовувалася у справі заявників, оскільки спірне жиле приміщення не було їхнім «житлом». У вересні 2002 року заявники добровільно переїхали до студентського гуртожитку училища та зробили його своїм житлом. Тому вони втратили зв’язок з попереднім місцем проживання. Причиною їхнього переїзду у 2005 році став не захист їхнього житла, а прагнення заволодіти квартирою, більшою за жиле приміщення, в якому вони раніше проживали,- іншими словами, вони прагнули до безпідставного збагачення.
43. Уряд також стверджував, що подання цієї заяви становило зловживання правом на звернення до Суду. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що у формулярі заяви заявники не повідомили Суд, що у 2007 році придбали будинок у с. Худяки. До того ж під час провадження на національному рівні щодо виселення вони неправдиво стверджували, що гуртожиток був їхнім єдиним житлом.
(b) Заявники
44. Заявники заперечили проти аргументів Уряду.
45. Вони стверджували, що їхній зв’язок з гуртожитком ВАТ був постійним та істотним протягом усього періоду їхнього проживання (1996-2009 роки). Їхній переїзд до студентського гуртожитку училища у 2002 році був тимчасовим заходом, вжитим за проханням ВАТ у зв’язку з необхідністю ремонту їхнього звичного місця проживання. Протягом усього періоду їхнього тимчасового переїзду заявники залишалися зареєстрованими за адресою гуртожитку ВАТ та очікували на своє повернення після закінчення строку дії однорічного договору тимчасового найму. Натомість ВАТ ввело їх та усіх мешканців гуртожитку в оману, отримавши дозвіл на перетворення гуртожитку на житловий будинок (з порушенням вимог статей 100-102 Житлового кодексу України) після виселення з гуртожитку всіх його мешканців. Таким чином, після закінчення строку дії тимчасового договору найму, укладеного з училищем, заявники - разом з іншими колишніми мешканцями гуртожитку - не мали куди йти та були змушені піти на такий відчайдушний крок і повернутися до будинку, в якому вони раніше проживали та який все ще перебував на реконструкції. На момент подій з огляду на їхнє становище така тактика була єдиним шляхом уникнути втрати житла і захистити свої житлові права від нечесного та недобросовісного власника будинку. Після повернення до гуртожитку у 2005 році, який все ще знаходився на реконструкції, заявники не залишали його до виконання рішення про виселення у кінці 2009 року.
46. На думку заявників, придбання будинку у с. Худяки у 2007 році не мало суттєвого значення для розгляду їхньої скарги за Конвенцією, яка стосувалася незаконного та несправедливого позбавлення їх права користування іншим жилим приміщенням. Насправді придбання будинку було відчайдушною спробою забезпечити себе хоча би якимось житлом, аби не стати безпритульними. Переїзд до с. Худяки після виселення заявників призвів до значних витрат для родини у зв’язку з виплатою кредиту. Це також порушило соціальні зв’язки родини та вимагало повної реорганізації їхнього повсякденного життя, яке тепер мало включати тривалі щоденні поїздки до м. Черкаси, де працював другий заявник, а третій заявник (на той момент неповнолітній) ходив до школи. Таким чином, збереження житла в гуртожитку було надзвичайно важливим для заявників. Вони переїхали до с. Худяки лише у 2010 році, втративши останню надію на перемогу в житловому спорі.
2. Оцінка Суду
(а) Застосовність статті 8 Конвенції
47. Суд зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, у 1996 році заявникам було виділено кімнату в гуртожитку ВАТ. Згодом вони почали проживати там родиною. У свою чергу, органи державної влади офіційно зареєстрували їхнє місце проживання за адресою гуртожитку (див. пункт 7). У 2002 році заявники переселилися до іншого місця проживання на підставі тимчасового договору найму строком один рік, про який домовився власник їхнього житла, ВАТ, у зв’язку з необхідністю проведення реконструкції гуртожитку (див. пункт 8). Ніщо в матеріалах справи не свідчить про те, що заявники на той момент планували відмовитися від попереднього житла. Упродовж переїзду вони також залишались зареєстрованими за адресою гуртожитку ВАТ. Також очевидно, що у 2005 році після закінчення строку дії договору найму житла у тимчасовому місці проживання заявники знову вселилися до гуртожитку ВАТ, який на той момент перебував на реконструкції, і продовжували користуватися ним для проживання родиною до виселення у 2009 році. За цих обставин Суд вважає, що незалежно від того, чи відповідало закону проживання заявників у гуртожитку ВАТ, їхні зв’язки зі спірним приміщенням були достатньо міцними та постійними, аби стаття 8 Конвенції була застосовною (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 27427/02, пункт 53, від 11 грудня 2012 року, з подальшими посиланнями, та рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (<...>), заява № 7177/10, пункти 35 і 36, від 18 липня 2013 року). Тому відповідне заперечення Уряду має бути відхилене.
(b) Зловживання правом на подання заяви
48. Суд повторює, що якщо заява явно не підкріплена доказами або навмисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, чи містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення, вона може, в принципі, становити зловживання правом на подання заяви у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі «Віннійчук проти України» (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями). Однак намір заявника ввести Суд в оману завжди має бути встановлений з достатньою достовірністю (див. рішення у справі «Гросс проти Швейцарії» [ВП] (Gross v. Switzerland) [GC], заява № 67810/10, пункт 28, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями).
49. Беручи до уваги обставини цієї справи та аргументи, висловлені заявниками для обґрунтування своєї скарги до Суду, він не може встановити, що придбання будинку у с. Худяки у 2007 році мало ключове значення для розгляду скарги або що, не поінформувавши Суд про це придбання у формулярі заяви, заявники мали намір ввести його в оману. Тому Суд не може дійти висновку про зловживання заявниками своїм правом на подання заяви. Отже, відповідне заперечення Уряду слід відхилити.
(с) Загальний висновок щодо прийнятності
50. Крім того, Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
51. Заявники стверджували, що їхнє виселення не було ані законним, ані необхідним у демократичному суспільстві.
52. Уряд заперечив. Він визнав, що виселення заявників становило втручання у їхнє право на житло, припустивши, що Суд міг розглядати спірне приміщення як «житло» заявників для цілей статті 8 Конвенції. Крім того, він стверджував, що таке втручання було законним. Зокрема, під час другого провадження стосовно виселення національні суди встановили, що на момент виділення їм жилого приміщення в гуртожитку заявники не працювали у ВАТ. Таким чином, найм ними цього приміщення не охоплювався гарантіями, передбаченими Житловим кодексом України. Відповідно до статті 165 Житлового кодексу України власник будинку звільнявся від обов’язку надавати колишньому наймачу жиле приміщення у випадку, якщо в результаті проведення реконструкції жиле приміщення, займане наймачем, не було збережене. Уряд також стверджував, що спірний гуртожиток був законно переобладнаний його власником у житловий будинок відповідно до дозволу, наданого органом місцевого самоврядування. Таким чином, не було законних підстав зобов’язувати його надавати заявникам жиле приміщення в реконструйованій будівлі.
53. Уряд також стверджував, що втручання переслідувало законну мету, а саме: захист права власності приватного власника. У демократичному суспільстві також було необхідно уникнути покладання на цього власника непропорційного зобов’язання забезпечувати житлом небажаних наймачів.
С. Оцінка Суду
54. Суд повторює, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, рішення у справах «МакКанн проти Сполучного Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року, та «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 41, від 02 грудня 2010 року). Втручання порушує статтю 8 Конвенції за винятком випадків, коли воно здійснюється «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2 і, крім того, є «необхідним в демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див., серед інших джерел, рішення у справ «Федоров та Федорова проти України» (Fyodorov and Fyodorova v. Ukraine), заява № 39229/03, пункт 83, від 07 липня 2011 року). Принцип законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права (див. рішення у справі «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява № 47143/06, пункт 228, ЄСПЛ 2015). Хоча Суд має лише обмежені повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що під час застосування закону в конкретній справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення чи прийти до непередбачуваних висновків (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine), заява № 4909/04, пункт 40, від 10 лютого 2011 року, з подальшими посиланнями, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 43, та рішення у справі «Алтай проти Туреччини (№ 2)» (Altay v. Turkey (no. 2), заява № 11236/09, пункти 54-55 та 57, від 09 квітня 2019 року).
55. Розглядаючи обставини цієї справи у контексті вказаних принципів, Суд зазначає, що сторони не оскаржують наявність втручання у права заявників за Конвенцією. Суд вважає, що, хоча рішення про виселення у цій справі було ухвалене на користь юридичної особи, ухвалення такого рішення становило дію держави, яка становила втручання у право заявників на повагу до їхнього житла (див., наприклад, рішення у справах «Брежец проти Хорватії» (<...>), заява № 7177/10, пункти 37-40, від 18 липня 2013 року та «Вржіч проти Хорватії» (<...>), заява № 43777/13, пункт 59, від 12 липня 2016 року).
56. Оцінюючи, чи було це втручання «згідно із законом», Суд бере до уваги відповідний історичний контекст. З наявних у Суду матеріалів справи вбачається, що на момент подій, які стали підставою для подання цієї заяви, Україна перебувала в процесі швидкого переходу від радянської моделі управління ресурсами до вільної ринкової економіки, який включав серйозну реструктуризацію житлового сектору. У радянський період будинків, які належали «громадянам», було обмаль, а у більшій частині житлових будинків, які належали до «громадського» житлового фонду, мешкали захищені («постійні») наймачі (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (<...>), пункт 48). Такі договори найму могли бути розірвані лише за обмеженого переліку обставин, прямо передбачених законом (див. статтю 9 Житлового кодексу України, наведену у пункті 38).
57. Перехід до ринкової економіки призвів, inter alia, до збільшення можливостей отримання житла у приватну власність та вимагав серйозного перегляду відповідної державної політики та супровідної нормативно-правової бази.
58. Тим часом формулювання статті 4 Житлового кодексу України, яка була ухвалена у 1983 році і після внесення певних змін досі залишається чинною, передбачає, що поняття «приватний житловий фонд» обмежується будинками, які належать «громадянам» (див. пункт 38). Житловий кодекс України прямо не посилається на будинки, що належать юридичним особам на праві приватного користування.
59. За конкретних обставин цієї справи вбачається, що зазначений гуртожиток ВАТ, який колись перебував у державній власності, був у певний момент переданий Фондом державного майна України підприємству під час перетворення останнього з державного підприємства у ВАТ. Матеріали справи не містять інформації щодо точного часу або умов передачі гуртожитку у приватну власність.
60. Однак з наявних документів вбачається, що до кінця проведення реконструкції гуртожитку та його реєстрації як житлового будинку, права заявників на користування житлом послідовно розглядалися як органами державної влади, так і самим ВАТ як безстроковий найм, який охоплювався положеннями Глави 2 Розділу III Житлового кодексу України, застосовної до державного та громадського житлового фонду (див. пункти 8, 9, 10, 18, 20 та 33). Відмовляючи у задоволенні позову про виселення заявників під час першого провадження, національні суди у своїх остаточних рішеннях вирішили, що питання щодо найму жилого приміщення заявниками, inter alia, охоплювалося статтями 100-102 Житлового кодексу України (застосовними до «громадського житлового фонду», див. пункт 39). Відповідно до цих висновків ані тимчасове переселення заявників, ані реконструкція колишнього гуртожитку не позбавили їх прав користування цим житлом.
61. На противагу цим висновкам, під час другого провадження, яке призвело до виселення заявників, судові органи вирішили, що питання щодо найму ними жилого приміщення регулювалося Главою 6 Розділу III Житлового кодексу України, застосовною до «приватного житлового фонду» (див. пункт 40). Таким чином, відповідно до статей 158 та 165 цієї Глави переобладнання приміщень звільнило ВАТ від обов’язку надавати заявникам житло. У рішенні районного суду від 02 червня 2008 року не було наведено жодних правових підстав, згідно з якими статті 100-102 ставали незастосовними, як це було встановлено під час першого провадження. Апеляційний суд у своїй ухвалі від 07 травня 2009 року та Уряд у своїх зауваженнях спробували обґрунтувати цей висновок, зазначивши, що від самого початку найму цього жилого приміщення заявники, які не працювали у ВАТ, не могли мати право на гарантії «безстрокового найму». Однак така позиція суперечить висновкам, зробленим в остаточних рішеннях, винесених судами під час першого провадження про виселення (див. пункти 18 та 20).
62. Суд також зазначає, що прокуратура оскаржила цю позицію, звернувшись із касаційною скаргою від імені заявників та вважаючи, що у їхній справі були застосовними гарантії щодо безстрокового найму житла. Заявники також звернулися з касаційною скаргою, стверджуючи, що статті 158 та 165 Житлового кодексу України могли застосовуватися лише до жилих приміщень, що належали «громадянам», тоді як власником їхнього жилого приміщення було «відкрите акціонерне товариство». Однак Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за обома цими касаційними скаргами.
63. З огляду на очевидно суперечливі рішення національних судів і, крім того, враховуючи ненадання Верховним Судом України пояснення, чому він відмовився розглядати аргументи, висунуті заявниками та прокуратурою в їхніх касаційних скаргах, виселення не могло бути сумісним із принципом верховенства права та вважатися позбавленим свавілля. Таким чином, воно не могло задовольнити вимогу законності, передбачену статтею 8 Конвенції.
64. Цей висновок усуває необхідність розгляду інших аргументів, наведених сторонами.
65. Отже, у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
66. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявники також скаржились на те, що висновки національних судів під час другого провадження проти них становили порушення принципу правової визначеності і суди не розглянули ключові аргументи, висунуті заявниками на свій захист.
67. Беручи до уваги конкретні обставини справи та доводи сторін, Суд вважає, що у цій заяві основне юридичне питання стосувалося законності виселення заявників. Розглянувши це питання за статтею 8 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо цієї частини заяви (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
69. Заявники вимагали 40 000 доларів США (далі - доларів) та 2 520,83 гривень (далі - грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди. 40 000 доларів США становили суму іпотечного кредиту, який взяв другий заявник для придбання будинку у с. Худяки. 2 400 грн становили суму, витрачену заявником на правову допомогу під час провадження на національному рівні. Решта 120,83 грн становили витрати, пов’язані з листуванням із Судом. Заявники надали квитанції як доказ своїх витрат на листування та сплату судових зборів у національних судах.
70. Крім того, заявники вимагали 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
71. Уряд стверджував, що суми, які вимагалися, були надмірними та необґрунтованими, за винятком частково обґрунтованих заявниками витрат на листування.
72. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушенням і сумою іпотечного кредиту, який взяв другий заявник. Тому він відхиляє цю вимогу. Стосовно решти вимог, висунутих за цим пунктом, Суд вважає за доцільне розглянути їх далі у пункті «судові та інші витрати».
73. Суд також вважає за належне присудити заявникам спільно 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
А. Судові та інші витрати
74. Окрім сум, які вимагалися, у зв’язку зі сплатою судового збору та витратами на листування (див. пункт 69), заявники також вимагали 3 450 євро компенсації витрат на правову допомогу, які підлягали сплаті їхньому захиснику, п. М. Тарахкалу, за представництво їхніх інтересів у Суді. Вони просили сплатити цю суму безпосередньо на його банківський рахунок. Заявники надали копію договору про надання правової допомоги та акти виконаних робіт, з яких вбачається, що п. М. Тарахкало витратив двадцять три години на підготовку відповіді на зауваження Уряду в їхній справі.
75. Уряд не прокоментував цю вимогу.
76. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
77. У цій справі з огляду на зазначені критерії, надані Суду документи і той факт, що заявникам вже було надано 850 євро правової допомоги, Суд вважає за доцільне присудити заявникам спільно 2 600 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених у зв’язку з провадженням у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників, п. М. Тарахкала. Крім того, Суд присуджує заявникам спільно 200 євро в якості компенсації поштових та різних інших витрат, понесених у зв’язку з ініціюванням провадження на національному рівні та у Суді.
В. Пеня
78. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції.
2. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
3. Постановляє , що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 6 Конвенції.
4. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 2 600 (дві тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників п. М. Тарахкала;
(ііі) 200 (двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Лятіф ГУСЕЙНОВ
Додаток
ПЕРЕЛІК ЗАЯВНИКІВ
№
П.І.Б. заявника
Дата народження
Громадянство
Місце проживання
1
Тетяна Миколаївна
ЧОРНЕНКО
12.05.1967
Україна
с. Худяки
2
Костянтин Миколайович
ЧОРНЕНКО
01.09.1991
Україна
с. Худяки
3
Микола Васильович
ЧОРНЕНКО
17.05.1968
Україна
с. Худяки