«Слідчий вправі затримати … особу, підозрювану у вчиненні злочину, за підставами і в порядку, передбаченими [статтею] 106 … цього Кодексу. ...».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ
53. Заявник скаржився на катування працівниками міліції 31 березня 2010 року та непроведення ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
А. Прийнятність
54. Уряд доводив, що твердження заявника про жорстоке поводження було необґрунтованим та не підтверджувалося доказами. Він заперечив будь-який зв’язок між поводженням із заявником у відділі міліції та його переломом ребер, пояснивши це тілесне ушкодження його випадковим падінням на сходах. При цьому він посилався на письмові показання заявника, надані наступного дня після стверджуваного жорстокого поводження з ним, про те, що він не зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції та отримав тілесні ушкодження внаслідок падіння на сходах (див. пункт 16). Уряд також посилався на результати судово-медичних досліджень, в яких не виключалася можливість перелому ребра внаслідок падіння на сходах (див. пункти 38 і 47), а також на результати прокурорської перевірки, яка згідно з твердженнями Уряду відповідала вимозі ефективності відповідно до статті 3 Конвенції. На думку Уряду, те, що слідчі органи неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції та в подальшому ці постанови скасовувались, доводило, що державні органи намагалися встановити істину та належним чином розглянути твердження заявника. Він також критикував заявника, оскільки вперше він висунув скаргу майже через два тижні після стверджуваного жорстокого поводження.
55. Заявник наполягав на прийнятності його скарги.
56. Суд зазначає, що скарга на жорстоке поводження порушує серйозні питання, які вимагають розгляду по суті. Отже, всупереч доводам Уряду, скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі «Серіков проти України» (Serikov v. Ukraine), заява № 42164/09, пункт 53, від 23 липня 2015 року). Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
57. Заявник наполягав на тому, що його було піддано катуванню під час перебування у відділі міліції з метою змусити його дати зізнавальні показання. Його також змусили написати заяву, що до нього не застосовували фізичну силу, а тілесні ушкодження він отримав внаслідок падіння у стані алкогольного сп’яніння на сходах. Згідно з його твердженнями те, що працівники міліції бажали отримати таку заяву від нього, було непрямим доказом того, що його було піддано катуванню у відділі міліції.
58. Посилаючись на медичні документи, заявник зазначив про встановленість факту, що під час перебування під контролем працівників міліції він зазнав тяжких тілесних ушкоджень, у зв’язку з якими його двічі оперували. У зв’язку з цим він зазначив, що до відділу міліції його доставили здоровим. Хоча органи вдали заперечували застосування до нього сили, вони не надали жодного правдоподібного пояснення походженню його тілесних ушкоджень. Заявник також ставив під сумнів якість проведених експертом Д. судово-медичних досліджень та зроблені ним висновки. Він надав альтернативний судово-медичний висновок, в якому виключалася можливість утворення його тілесних ушкоджень внаслідок падіння на сходах.
59. Заявник також стверджував, що не міг подати свою скаргу раніше, оскільки проходив післяопераційне лікування у лікарні під постійним наглядом працівників міліції та не був представлений захисником до 09 квітня 2011 року. Відповідну скаргу було подано, як тільки йому надали доступ до захисника.
60. Насамкінець заявник стверджував, що незважаючи на існування об’єктивних доказів отримання ним тілесних ушкоджень під час перебування у відділі міліції, прокуратура неодноразово відмовляла у порушенні кримінальної справи щодо причетних працівників міліції, головним чином, на підставі показань працівників міліції. Він також стверджував, що тривалість розслідування, у тому числі затримки у призначенні та проведенні відповідних експертиз, були надмірними та вказували на небажання органів влади встановити істину у справі та притягнути до кримінальної відповідальності працівників міліції, які піддали його жорстокому поводженню.
61. Уряд не надав коментарів щодо суті тверджень заявника про жорстоке поводження, пославшись натомість на свою позицію про неприйнятність цієї частини заяви (див. пункт 54).
2. Оцінка Суду
62. З огляду на субсидіарний характер своєї ролі Суд вважає за доцільне спочатку розглянути, чи були скарги заявника належним чином перевірені національними органами влади, а після цього повернутися до питання про те, чи мало місце жорстоке поводження, враховуючи відповідні висновки, зроблені на національному рівні (див., наприклад, mutatis mutandis, рішення у справах «Бакланов проти України» (Baklanov v. Ukraine), заява № 44425/08, пункти 70 і 71, від 24 жовтня 2013 року, та «Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, пункт 90, від 06 липня 2017 року).
(а) Ефективність розслідування
63. Відповідні принципи практики наведені, зокрема, в рішеннях Суду у справах «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 114-123, від 28 вересня 2015 року, та «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункти 99-101, від 26 липня 2012 року).
64. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що задокументовані у лікарні тілесні ушкодження заявника були достатньо серйозними, а його скарга на жорстоке поводження була небезпідставною для цілей статті 3 Конвенції і тому вимагала проведення ефективного розслідування національними органами влади.
65. Прокуратуру було поінформовано про стверджуване жорстоке поводження із заявником через приблизно два тижні після оскаржуваних подій, коли заявнику, який знаходився на стаціонарному лікуванні у лікарні під постійним наглядом міліції, було надано доступ до його захисника. Суд не вважає, що за обставин цієї справи заявнику можна дорікнути за неподання скарги раніше.
66. Прокуратура розглянула твердження заявника у рамках дослідчої перевірки без порушення повноцінної кримінальної справи. Раніше Суд у різних контекстах вже встановлював, що ця слідча процедура не відповідала принципам ефективного засобу юридичного захисту, зокрема тому, що прокурор, який проводив дослідчу перевірку, міг здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а потерпілий не мав офіційного статусу і, таким чином, позбавлявся можливості брати ефективну участь у процедурі (див., наприклад, згадане рішення у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), пункт 105).
67. Дослідча перевірка по суті обмежилася відібранням пояснень у працівників міліції, заявника та інших причетних осіб. Не було вжито жодних додаткових заходів для вирішення неузгодженостей між версією працівників міліції, що заявник самостійно заподіяв тілесні ушкодження, та версією заявника, наприклад, шляхом проведення очної ставки між причетними особами і відтворення обстановки та обставин події. У будь-якому разі, такий захід був би неможливим без порушення кримінальної справи.
68. Показання працівників міліції ґрунтувалися на посиланні на судово-медичні висновки, в яких не виключалося припущення, що перелом дев’ятого ребра - єдине підтверджене експертом тілесне ушкодження - заявник міг отримати самостійно внаслідок падіння на сходах. Проте вбачається, що судово-медичний експерт зробив таке зауваження, скоріше щоб відповісти на конкретне запитання органів влади, аніж відобразити власну думку щодо найбільш ймовірного механізму утворення тілесного ушкодження. Дійсно, з матеріалів справи не вбачається, що після надання акту від 28 травня 2010 року, в якому експерт не зміг відповісти на питання щодо походження тілесних ушкоджень, органи влади намагалися встановити, чи могли тілесні ушкодження заявника утворитися внаслідок жорстокого поводження працівників міліції. Водночас, експерту було поставлено питання, чи могли тілесні ушкодження утворитися внаслідок «падіння на сходах» (див. пункт 45). На думку Суду, це вказує на те, що органи влади намагалися уникнути роз’яснення цього питання у судово-медичному висновку. Крім того, існують сумніви щодо якості судово-медичних обстежень. Проте за обставин цієї справи Суд не вважає за необхідне детально розглядати це питання.
69. У наявних у Суду документах ніщо не вказує на те, що слідчі органи вживали будь-які спроби встановити обставини стверджуваної події на сходах, на яку вони посилалися для пояснення механізму утворення перелому ребер заявника, та надати деталі тієї події. Проте це не розглядалось, як перешкода для відхилення твердження заявника про жорстоке поводження у зв’язку з необґрунтованістю.
70. Перевірка твердження заявника про катування тривала два роки, упродовж яких прокурори шість разів відмовляли у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, п’ять з цих постанов пізніше були скасовані вищестоящими органами прокуратури або судом як передчасні, незаконні та такі, що ґрунтувалися на поверхневому розслідуванні. З огляду на підстави для таких скасувань і подальше повторне розслідування Суд вважає, що ці постанови свідчать про серйозні недоліки у розслідуванні, спричинені системними проблемами в Україні (див. рішення у справі «Олександр Смирнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), заява № 38683/06, пункт 61, від 15 липня 2010 року).
71. Суд вважає ці міркування достатніми для висновку, що національні органи влади не відреагували на скаргу заявника на жорстоке поводження з належною старанністю, яка вимагається статтею 3 Конвенції. При цьому Суд не вважає за необхідне розглядати детальніше інші недоліки розслідування.
72. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з розслідуванням подій 31 березня 2010 року.
(b) Стверджуване катування заявника працівниками міліції
73. Відповідні принципи практики наведені, зокрема, у згаданому рішенні Суду у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], пункти 81-83, 85 і 88-90, з подальшими посиланнями.
74. Сторони не оскаржують, що 31 березня 2010 року заявника двічі доставляли до відділу міліції для надання показань щодо збуту ним наркотичних засобів працівнику міліції раніше того дня. Уряд не стверджував, і з наявних у Суду доказів не вбачається, що у заявника були якісь тілесні ушкодження на момент прибуття до відділу міліції. Проте через шість годин після офіційного затримання під час медичного огляду заявника у лікарні було задокументовано численні тілесні ушкодження (див. пункт 14). Після того, як 31 березня 2010 року заявника затримали вдруге, він перебував під постійним контролем органів влади. Отже, Суд вважає, що саме держава мала надати задовільні та переконливі пояснення обставин, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень. Невиконання державою цього тягаря доведення може спонукати Суд прийняти версію подій заявника (див. рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 73, від 06 жовтня 2016 року).
75. Уряд заперечив проти тверджень заявника про жорстоке поводження працівників міліції та стверджував, що той самостійно зазнав тілесних ушкоджень. Проте ця версія подій, по суті, ґрунтувалася на власних показаннях працівників міліції, які не можуть розглядатися як неупереджені, на відповідних показаннях заявника, наданих працівникам міліції наступного для після стверджуваного жорстокого поводження з ним (див. пункти 15 і 16), і висновках судово-медичного експерта (див. пункти 38 і 47).
76. Щодо тверджень заявника, на які посилався Уряд та які є дуже нечіткими і загальними, Суд зазначає, що під час медичного огляду заявника бригадою швидкої допомоги, в лікарні, а також під час розслідування його скарги на жорстоке поводження, тобто перед та після надання цих показань, заявник стверджував, що зазнав тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження працівників міліції (див. пункти 14 і 34), і упродовж усього розслідування його версія подій була послідовною (див. рішення у справах «Міхайлов проти Естонії» (Mihhailov v. Estonia), заява № 64418/10, пункт 123, від 30 серпня 2016 року, «Бєлозоров проти Росії та України» (Belozorov v. Russia and Ukraine), заява № 43611/02, пункт 107, від 15 жовтня 2015 року, та «Налбандян проти Вірменії» (Nalbandyan v. Armenia), заява № 9935/06, пункт 107, від 31 березня 2015 року). За цих обставин Суд не може прийняти показання заявника, на які посилався Уряд, як підтвердження того, що тілесні ушкодження заявника були спричинені самостійно.
77. Судово-медичні висновки, на які посилався Уряд, не є беззаперечними (див. пункт 68). Крім того, Уряд не надав інформації щодо часу та місця (на яких сходах) отримання заявником цих тілесних ушкоджень, оскільки це питання ніколи не було предметом прокурорської перевірки (див. пункт 69).
78. Отже, Суд вважає непереконливим, що декілька тілесних ушкоджень на різних частинах тіла заявника (див. пункт 14) могли утворитися у наведений Урядом спосіб. Він зазначає, що наявні докази, характер тілесних ушкоджень заявника, а також відсутність правдоподібного та детального пояснення Уряду щодо походження тілесних ушкоджень призводить до несприятливого висновку, що заявника було піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції (див. рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заяви № 74820/10, № 71/11, № 76/11, № 83/11 і № 332/11, пункт 85, від 03 грудня 2015 року).
79. Щодо серйозності відповідного жорстокого поводження Суд зазначає, що отримані заявником тілесні ушкодження, зокрема перелом ребер та пневмоторакс, свідчать про суворість зазнаного заявником жорстокого поводження. Згідно з наданим заявником описом це поводження здійснювалося за зачиненими дверима у відділі міліції, де заявник не мав засобів для захисту. Ніщо не свідчить про те, що застосування фізичної сили було необхідним внаслідок власної поведінки заявника (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 85). Крім того, незважаючи на серйозність завданих заявнику тілесних ушкоджень, йому не було негайно надано медичну допомогу. За цих обставин фізичний біль у зв’язку із зазначеним тілесним ушкодженням мав загострюватися відчуттями безпомічності, гострого стресу та тривоги. До того ж, жорстоке поводження із заявником було навмисним та спрямованим на отримання від нього показань щодо злочину, у вчиненні якого він підозрювався (див. аналогічний підхід в рішенні у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 67, від 07 листопада 2013 року).
80. За цих обставин Суд доходить висновку, що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.
81. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
82. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки слідчий склав протокол про його затримання як підозрюваного більше ніж через десять годин після його фактичного затримання. Відповідні частини пункту 1 статті 5 Конвенції передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;».
83. Уряд стверджував, що 31 березня 2010 року працівники міліції доставили заявника до відділу міліції як підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів. Проте після проведення первинних перевірок заявник утік. Після його повторного затримання було складено протокол про його затримання відповідно до законодавства. Отже, будь-яку затримку в оформленні його затримання було спричинено власною поведінкою заявника.
84. Не оскаржуючи наявність законних підстав для його затримання, заявник стверджував, що протокол про затримання, який відповідно до законодавства був єдиним можливим обґрунтуванням тримання його під вартою у його ситуації, слідчий склав більше ніж через десять годин після фактичного позбавлення його свободи.
А. Прийнятність
85. Суд також вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
86. Не оскаржується, що вперше заявника було позбавлено свободи 31 березня 2010 р. о 14 год. 30 хв. і згодом о 16 год. 30 хв., коли його затримали після втечі, тоді як протокол про його затримання було складено лише 01 квітня 2010 р. приблизно о 00 год. 25 хв. (див. пункти 6, 8 і 12).
87. Суд встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у низці справ, в яких була наявна затримка при складанні таких протоколів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Гріненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 75-78, від 15 листопада 2012 року, та згадане рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), пункти 85-88).
88. На відміну від зазначених справ у цій справі Уряд визнав, що протокол про затримання було складено із затримкою та зазначив, що ця затримка була виключною та спричинена власною поведінкою заявника, зокрема, його втечею з відділу міліції після проведення його огляду та відібрання в нього відбитків пальців (див. пункт 83).
89. Суд також встановив, що за відсутності одночасних записів подальше визнання затримки у складанні протоколу про затримання було само собою недостатнім для усунення проблеми за пунктом 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Смолик проти України» (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункт 46, від 19 січня 2012 року).
90. На противагу, у цій справі затримання заявника працівниками міліції під час спецоперації було відображено у рапорті працівника міліції начальнику відділу, а перше прибуття заявника до відділу міліції було зафіксовано у журналі обліку затриманих та доставлених осіб (див. пункт 6). Вжиті у відділі міліції процесуальні дії за участю заявника були належним чином задокументовані, як і його прибуття до відділу міліції о 19 год. 30 хв. (див. пункти 7 і 8).
91. Повертаючись до аргументів Уряду, Суд готовий погодитись, що органи влади діяли у надзвичайних обставинах, за яких необхідність вжиття негайних заходів обумовлювалась забезпеченням доказів (див. пункт 7), а подальша втеча заявника виправдовувала певну затримку в офіційному оформленні його затримання у передбаченому законодавством порядку. Проте за цих обставин і з огляду на обрану форму затримання на підставі рішення слідчого Суд не вбачає жодних законних підстав для затримки у такому оформленні після позбавлення заявника свободи вдруге 31 березня 2010 року. Уряд не навів жодних аргументів або доказів щодо цього. Також варто зазначити, що з 19 год. 30 хв. 31 березня 2010 року до 00 год. 25 хв. 01 квітня 2010 року працівники міліції допитували заявника у відділі міліції щодо стверджуваної причетності до незаконного виготовлення та збуту наркотичних засобів, і його було піддано катуванню з метою змусити надати зізнавальні показання у вчиненні цього злочину (див. пункт 79).
92. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затримкою у складанні протоколу про затримання.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
93. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що: (а) 01 квітня 2010 року його примусово допитали усього через декілька годин після операції, коли він погано почувався; та (b) під час перебування у лікарні з 01 до 13 квітня 2010 року він був прикутий наручниками до ліжка і перебував під постійною охороною трьох працівників міліції. За пунктом 3 статті 5 Конвенції заявник скаржився на те, що національний суд не заслухав його особисті показання перед винесенням своїх постанов від 02 і 09 квітня 2010 року про продовження його затримання.
94. З огляду на факти справи, доводи сторін та наведені висновки за статтею 3 і пунктом 1 статті 5 Конвенції Суд вважає, що основні юридичні питання у цій заяві були вирішені. Отже, Суд доходить висновку, що немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених у попередньому пункті скарг (див. аналогічний підхід в рішеннях у справах «Варнава та інші проти Туреччини» [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC], заява № 16064/90 та 8 інших заяв, пункти 210 та 211, ЄСПЛ 2009, «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями, та «Мокану та інші проти Республіки Молдова» (Mocanu and Others v. The Republic of Moldova), заява № 8141/07, пункт 37, від 26 червня 2018 року).
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
95. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
96. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої він зазнав внаслідок катування працівниками міліції.
97. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
98. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 16 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
99. Заявник також вимагав 8 308 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження на національному рівні та в Суді у 2010, 2011 і 2017 роках. Він також вимагав 581,56 євро в якості компенсації адміністративних витрат. Ця сума розрахована як така, що дорівнює 7 % від зазначених сум судових витрат.
100. Для обґрунтування цієї вимоги заявник надав укладений з п. Токаревим договір про надання правової допомоги від 30 вересня 2010 року, яким встановлювалася погодинна ставка юриста у розмірі 60 євро за представництво на національному рівні та 100 євро під час провадження у Суді. Він також надав три аркуші актів виконаних робіт та звіти про витрати, заповнені п. Токаревим, щодо виконаної у 2011 і 2017 роках роботи.
101. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних та необґрунтованих.
102. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за розумне присудити заявнику 3 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу під час провадження на національному рівні та у Суді. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника п. Токарева, як зазначено заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, ЄСПЛ 2016 (витяги)). Суд відхиляє решту вимог щодо судових та інших витрат.
С. Пеня
103. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги на стверджуване катування у відділі міліції 31 березня 2010 року та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також на незаконність тримання заявника під вартою у відділі міліції у зазначену дату.
2. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з катуванням заявника представниками держави.
3. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження.
4. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє , що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті решти скарг заявника за статтями 3 і 5 Конвенції.
6. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 16 000 (шістнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, якої зазнав заявник, які мають бути сплачені заявнику;
(іі) 3 500 (три тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок представника заявника, п. Г. Токарева;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три від-соткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 липня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мілан БЛАШКО
Голова
Йонко ГРОЗЄВ