«Жилі будинки (квартири), що є у приватній власності громадян, не може бути в них вилучено, власника не може бути позбавлено права користування жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством Союзу Радянських Соціалістичних Республік [СРСР] і Української РСР.».
D. Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 року № 189
33. Відповідно до статей 11 і 12 Постанови у випадку визнання будинку (жилого приміщення) невідповідним санітарним і технічним вимогам та непридатним для проживання місцева (міська) рада повинна внести до обласної ради пропозицію про використання будинку в інших цілях або про його знесення. На підставі наданих міською радою документів обласна рада має прийняти рішення щодо долі будинку.
E. Закон України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» 2007 року (далі - Закон України «Про застарілий житловий фонд»)
34. Цей закон визначає правові, економічні, соціальні та організаційні засади проведення комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду. У ньому передбачається, inter alia, поняття «суспільної потреби» у відповідному контексті, можливість відчуження майна та визначення відповідного порядку компенсації.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
35. Заявниця скаржилася на відсутність законних підстав та суспільного інтересу у відчуженні її квартири, а також ненадання їй належного відшкодування. Вона посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».
A. Прийнятність
36. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала доступні національні засоби юридичного захисту. Зокрема, вона могла звернутися до суду із заявою про визнання недійсними рішення № 1349 і договору, або подати зустрічний позов про визнання недійсними зазначених документів у провадженні щодо її власності. Уряд надав копії судових рішень у двох справах з подібними фактами, в яких особи, які знаходились в ситуації, аналогічній ситуації заявниці, успішно оскаржили в судах рішення органів місцевого самоврядування щодо знесення будівлі та затвердження акту про аварійний стан будинку.
37. Заявниця стверджувала, що належним чином висунула всі відповідні аргументи під час провадження, яке прямо стосувалося її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській. Вона вважала це належним засобом, і що у такий спосіб дотрималася правила вичерпання засобів юридичного захисту.
38. Суд зазначає, що первинне твердження заявниці полягало в тому, що її незаконно позбавили власності. Рішення про позбавлення її власності суд ухвалив після розгляду позову ради до заявниці. Заявниця брала активну участь у провадженні та наводила свої аргументи в судах усіх інстанцій.
39. У цьому контексті та з огляду на те, що згадані Урядом рішення не позбавляли заявницю її власності, - що становило суть її скарги до Суду - їй не можна дорікнути невикористанням наведених Урядом можливостей.
40. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту.
41. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
42. Заявниця скаржилася на те, що ухваливши рішення про її виселення та припинення її права власності на квартиру на вулиці Пушкінській, національні суди порушили її майнові права. Вона посилалася на ті самі аргументи, які наводила у національних судах (див. пункти 21 і 22).
43. Уряд погодився, що припинення права власності заявниці на квартиру на вулиці Пушкінській та її виселення становили втручання в її право на мирне володіння своїм майном, проте стверджував, що втручання відповідало статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
44. По-перше, за загальним правилом органи влади користувалися ширшою свободою розсуду щодо громадської безпеки та містобудування.
45. По-друге, виселення заявниці із небезпечного будинку, який перебував у комунальній власності, передбачалося положеннями Житлового кодексу України, на який посилалися національні суди, та Законом України «Про застарілий житловий фонд». Небезпечність будівлі, у свою чергу, було встановлено рішенням № 1349, яке, як і інші норми національного законодавства, було у відкритому доступі. Отже, заявниця мала знати, що вона підлягала виселенню, оскільки рішення № 1349 було винесено та подальший договір було укладено ще у 2005 році. Ознак свавільного застосування національними судами відповідного законодавства не було.
46. По-третє, виселення переслідувало інтереси громадської безпеки, оскільки будинок на вулиці Пушкінській загрожував обвалом. Суди встановили, що відповідно до договору будинок підлягав знесенню, а не реконструкції, і тому повернення заявниці до квартири на вулиці Пушкінській було неможливим. Отже, її право власності на цю квартиру було припинено. Розбіжності між рішенням місцевої ради 2005 року про знесення будинку та генеральним планом розвитку міста 2006 року, на який посилалася заявниця, могли бути пояснені відсутністю координації між радою та комітетом і не вказували на будь-яку недобросовісність держави.
47. Сам факт надання компанії права власності на квартиру на вулиці Пушкінській не вказував на відсутність суспільного інтересу у цій ситуації. Компанія взяла на себе зобов’язання за власний кошт придбати квартиру для заявниці та знести небезпечний будинок, що дозволило би заощадити державні кошти та покращити зовнішній вигляд міста.
48. Зрештою, втручання у володіння заявницею її майном було пропорційним, оскільки вона отримала належне відшкодування. Інша квартира знаходилася у тому самому адміністративному районі м. Ялта, відповідала санітарним вимогам та була придатною для проживання в ній. Вона була більшою за квартиру на вулиці Пушкінській. Крім того, заявниця ніколи не зверталася до суду з позовом до ради або компанії з метою отримати відшкодування будь-якої матеріальної шкоди, зазнаної у зв’язку із втратою квартири на вулиці Пушкінській.
49. Заявниця підтримала свою скаргу. По-перше, її виселення з квартири на вулиці Пушкінській та припинення її права власності на неї були незаконними, оскільки не ґрунтувалися на положеннях законодавства, які передбачали таке відчуження майна. Наведені національними судами статті 110 і 112 Житлового кодексу України стосувалися виселення з будинків, які належали державі, та порядку проведення останнього, тоді як квартира на вулиці Пушкінській була її приватною власністю. Частина друга статті 346 Цивільного кодексу України була відсильною нормою, проте ані органи місцевого самоврядування м. Ялта, ані суди не вказали відповідний закон, який би передбачав позбавлення власності в її ситуації. У зв’язку з цим в законодавстві існувала прогалина.
50. По-друге, реального інтересу захисту громадської безпеки не існувало, а відчуження її майна не мало іншої причини, як забезпечення вигоди для приватної компанії. Якби інтерес захисту громадської безпеки був реальним, жителям дозволили б повернутися після закінчення ремонтних робіт. Зрештою, будинок не було знесено з міркувань безпеки, а відремонтовано відповідно до генерального плану розвитку міста, на який заявниця посилалася під час провадження в її справі, та перетворено на сучасний готель.
51. Органи місцевого самоврядування м. Ялта не повинні були вирішувати проблему відсутності коштів та старого житлового фонду шляхом незаконного втручання в її майнові права, якщо така проблема дійсно існувала.
52. Насамкінець заявниця, як власниця квартири на вулиці Пушкінській, не давала своєї згоди на обмін власності, а органи влади незаконно надали їй квартиру на вулиці Сосновій та оформили її право власності на неї. Окрім того, що вона не вибирала це місце, переселення до іншої квартири покладало на неї надмірний тягар, оскільки вона була змушена сплачувати більші комунальні платежі за нову квартиру та не могла отримувати прибуток від надання нової квартири в оренду. Побутові умови в ній були неналежними та нерівнозначними умовам у квартирі на вулиці Пушкінській. Вона знаходилася далеко від центру м. Ялта, історичних пам’яток та пляжу. Вона знаходилась поблизу промислової зони. Інших квартир для переселення заявниці не пропонували, і вона взагалі не була залучена до цього процесу. Національні суди проігнорували її відповідний аргумент, у тому числі щодо неналежності даних про вартість квартири на вулиці Пушкінській та використаного методу обрахунку. Заявниця надала Суду фотографії будинку на вулиці Сосновій, які демонстрували, що будинок перебував у поганому стані, а на його стінах були тріщини.
2. Оцінка Суду
53. Ані під час провадження на національному рівні, ані у Суді (див. пункт 43) не оскаржувалося, що квартира на вулиці Пушкінській в будинку, який перебував у комунальній власності (див. пункти 19 і 43), була приватною власністю заявниці. Відповідно до рішення суду заявницю виселили з її приватної власності, оскільки будинок, в якому знаходилася її квартира, загрожував обвалом. Суд припинив право власності заявниці на її квартиру та визнав за нею право власності на іншу квартиру, придбану для неї без її згоди або участі приватною будівельною компанією, яка володіла рештою квартир у будинку. Згодом ця компанія набула право власності на відчужену у заявниці квартиру та будинок загалом.
54. Сторонами не оскаржується, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення.
55. Суд повторює, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись «в інтересах суспільства» та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (див., серед інших джерел, рішення у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 71243/01, пункт 94, від 25 жовтня 2012 року).
«На умовах, передбачених законом»
56. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (див., наприклад, рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 108, ЄСПЛ 2000-I). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункти 58-62, ЄСПЛ 1999-II). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 109).
57. У цій справі сторонами не оскаржувалося, що національні суди посилалися на статтю 41 Конституції України, статті 109, 110, 112 і 113 Житлового кодексу України та частину другу статті 346 Цивільного кодексу України, як на законні підстави для втручання у майнові права заявниці. Заявниця стверджувала, що ці положення не могли становити законні підстави, оскільки не передбачали позбавлення майна в її ситуації.
58. Хоча саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд має перевірити, чи призводить спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, до наслідків, які відповідають принципам Конвенції з точки зору їхнього тлумачення у світлі практики Суду (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1) [GC], заява № 36813/97, пункти 190 і 191, ЄСПЛ 2006-V.)
59. Зазначені положення Житлового кодексу, які є частиною спадку радянської епохи та досі чинні в Україні, є частиною Розділу, який регулює користування жилими приміщеннями в будинках державного та громадського житлового фонду та стосується, зокрема, виселення жильців з таких приміщень з наданням іншого жилого приміщення (див. пункт 32).
60. З огляду на факти Суд вважає сумнівним, що ці положення були достатньо чіткими, щоб зрозуміти, що вони стосувались будинків, в яких знаходилися приватні квартири, як у справі заявниці (див. пункт 8). Проте він не вважає за необхідне вирішувати це питання, оскільки у будь-якому разі не вбачається, що будь-яке з цих положень передбачало припинення права власності у випадку виселення з будинку, який загрожував обвалом, у чому і полягала суть скарги заявниці.
61. Стаття 346 Цивільного кодексу України стосується підстав для припинення права власності. У першій частині наводяться випадки, коли припиняється право власності. Загрози обвалом в ній не зазначено. Друга частина, на яку посилався Ялтинський міський суд, є відсильною нормою, яка дозволяє припинення права власності у випадках, встановлених законом. Проте з рішення суду першої інстанції незрозуміло, яким був цей закон у ситуації заявниці. Як зазначено у попередньому пункті, нічого у положеннях Житлового кодексу України, на які посилався суд, не передбачало припинення права власності у випадку виселення. На інші положення законодавства у цьому контексті суд не посилався.
62. Щодо статті 41 Конституції України, на яку посилався апеляційний суд, відхиливши скаргу заявниці на відсутність законних підстав для позбавлення майна (див. пункт 24), Суд зазначає, що це положення дозволяє відчуження майна як виняток з мотивів суспільної необхідності. Проте, як і частина друга статті 346 Цивільного кодексу України, вона вимагає, щоб випадки відчуження майна та порядок здійснення такого відчуження були визначені законом. Апеляційний суд не конкретизував цього питання та не пояснив, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, у тому числі, який відповідний закон виправдовував відчуження квартири заявниці.
63. Суд зазначає, що аналогічні зауваження заявниці - основний елемент її скарги на всіх стадіях провадження - залишилися поза межами судового розгляду та не були належним чином розглянуті судами.
64. Водночас Суд не вбачає жодних доказів для висновку, що втручання у майнові права заявниці у формі судового рішення від 09 квітня 2008 року, залишеного без змін Апеляційним судом Автономної Республіки Крим 17 червня 2008 року, мало законні підстави.
65. Національні суди не посилалися на наведений Урядом у цьому контексті Закон України «Про застарілий житловий фонд» і він у будь-якому разі не стосується цієї справи, оскільки ніщо у матеріалах справи не вказує на те, що відчуження квартири на вулиці Пушкінській здійснювалося в рамках проекту комплексної реконструкції кварталу, що призвело б до застосування цього закону (див. пункт 34). Водночас Суд вважає, що цей закон є хорошим прикладом випадку, коли можливість втручання у майнові права за конкретних обставин та його межі встановлюються відповідно до вимог національного законодавства, на відміну від ситуації у справі заявниці.
66. Окрім наведеного Суд має серйозні сумніви щодо існування реального суспільного інтересу у позбавленні заявниці її майна та способу надання їй відшкодування. Він переконаний, що за конкретних обставин цієї справи ці елементи слід розглядати як такі, що стосуються законності відчуження. Проте Суд не вважає за необхідне деталізувати це питання, оскільки наведених міркувань про відсутність законних підстав для відчуження достатньо для висновку Суду, що втручання суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З огляду на цей висновок також немає необхідності розглядати питання, чи було виконано решту умов першого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Гута Тудор Теодореску проти Румунії» (<…>), заява № 33751/05, пункт 50, від 05 квітня 2016 року).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
67. Заявниця також скаржилася на несправедливість провадження у національних судах, оскільки вони не розглянули висунуті нею важливі аргументи щодо законних підстав для втручання та належності відшкодування за відчужену квартиру. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції.
68. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з уже розглянутою й, отже, має так само бути визнана прийнятною.
69. Проте з огляду на свої висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 66) Суд вважає, що він вже розглянув основне питання скарги заявниці, зокрема, законність втручання в її майнові права, і скарга заявниці за статтею 6 Конвенції не вимагає окремого розгляду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Плачковська проти Польщі» (<…>), заява № 15435/04, пункти 71-73, від 02 жовтня 2012 року).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
70. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
71. Заявниця хотіла, щоб їй повернули квартиру на вулиці Пушкінській. Проте з огляду на поточну політичну ситуацію на Кримському півострові та об’єктивну неспроможність України відновити її право власності на квартиру, вона вимагала справедливу сатисфакцію та компенсацію витрат.
A. Шкода
72. В якості відшкодування матеріальної шкоди заявниця вимагала ринкову вартість квартири на вулиці Пушкінській, яку вона оцінила в 2 305 861,26 українських гривень (далі - грн, еквівалент 208 835,87 євро за курсом на 31 грудня 2013 року). Її обрахунки ґрунтувалися на вартості квартири сусідів у будинку на вулиці Пушкінській, яку компанія, як стверджується, придбала у 2005 року за 103 657,94 євро, та додала до неї індекс інфляції. Площа квартири сусідів становила 43,2 кв.м, тобто на 5 кв.м більше квартири заявниці, проте, на відміну від квартири заявниці, там не було туалету та ванної кімнати. Як стверджується, компанія надала відповідний договір купівлі-продажу під час провадження у національних судах. Заявниця також вимагала 120 750 євро в якості відшкодування втраченого прибутку через неможливість надавати в оренду квартиру на вулиці Пушкінській.
73. Заявниця також вимагала відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000 євро у зв’язку зі стресом, спричиненим незаконним відчуженням її майна.
74. Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих та не підтверджених доказами. Він стверджував, inter alia, що заявниця не надала оцінки вартості нерухомості, яка б доводила, що ринкова вартість квартири на вулиці Сосновій була нижчою за вартість квартири на вулиці Пушкінській.
75. Суд зазначає, що головним бажанням заявниці було повернути відчужену кватиру, та що сторони оспорювали вартість майна. Він також пам’ятає про відсутність наразі в українських органів влади фактичного контролю над Кримським півостровом та об’єктивні труднощі, які можуть виникнути в українських органів влади у зв’язку з виконанням цього рішення. За цих обставин Суд вважає, що питання відшкодування матеріальної та моральної шкоди ще не готове до вирішення. Отже, його слід відкласти, щоб надати сторонам можливість досягти угоди (пункти 1 і 4 правила 75 Регламенту Суду).
B. Судові та інші витрати
76. Заявниця також вимагала 4 800 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Згідно з твердженнями заявниці її захисник у цілому витратив сорок вісім годин для підготовки її справи з погодинною ставкою у розмірі 100 євро. Заявниця не надала Суду договору про надання правової допомоги або квитанції щодо цього.
77. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої.
78. Практика Суду полягає у компенсації судових та інших витрат, лише якщо було доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. З огляду на зазначені критерії та враховуючи ненадання заявницею документів для підтвердження своєї вимоги за цим пунктом, Суд не може не відхилити цю вимогу.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
3. Постановляє , що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 6 Конвенції.
4. Постановляє , що в частині щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок встановленого порушення питання справедливої сатисфакції не готове для вирішення і тому:
(a) відкладає розгляд цього питання в цілому;
(b) закликає Уряду та заявницю упродовж трьох місяців з дати повідомлення про це рішення надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, яку вони можуть досягти;
(c) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.
5. Відхиляє вимогу заявниці щодо компенсації судових та інших витрат.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 червня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мілан БЛАШКО
Голова
Сіофра О’ЛІРІ