«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
62. Сторони не подали жодних зауважень щодо прийнятності та суті цих скарг.
А. Стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції та неадекватність розслідування
1. Прийнятність
63. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
a) Стверджуване жорстоке поводження
64. Суд нагадує викладені в його практиці загальні принципи щодо жорстокого поводження за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), заява № 16437/04, пп. 40-43, від 14 лютого 2008 року, з подальшими посиланнями).
65. Суд також нагадує, що «коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення причин виникнення цих ушкоджень та, якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції» (див. рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року, Series A, № 336, п. 34, «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey) від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-VI, п. 61, та «Бекос і Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, п. 47, ECHR 2005).
66. У справі, що розглядається, судовий експерт двічі встановлював наявність у заявника тілесних ушкоджень, завданих йому тоді, коли він тримався під вартою в міліції. Надалі це також було підтверджено районним судом (див. пункт 54) та Верховним Судом в його ухвалі від 17 травня 2001 року, який встановив, що одного разу заявникові завдали настільки сильного удару, що той вдарився об вікно та розбив скло.
67. За відсутності зауважень Уряду наявні в справі матеріали не містять жодного іншого пояснення щодо можливого походження тілесних ушкоджень заявника, окрім жорстокого з ним поводження з боку працівників міліції. Хоча в постанові суду від 4 травня 2001 року зазначалося, що подана заявником версія подій «суперечить дійсним обставинам», жодного подальшого роз'яснення наведено не було.
68. За таких обставин Суд вважає, що в цій справі мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції (див. рішення від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (Afanasyev v. Ukraine), заява № 38722/02, пп. 61-66).
b) Стверджуване непроведення ефективного розслідування
69. Суд також зазначає, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про жорстоке з нею поводження, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, спроможного забезпечити встановлення та покарання винних осіб (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Менешева проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, пп. 64 і 71-73, ECHR 2006).
70. Звертаючись до викладених вище висновків щодо матеріального аспекту статті 3 Конвенції, Суд зазначає, що твердження заявника є добре обґрунтованими. Проте, скарги заявника про порушення щодо працівників міліції кримінальної справи неодноразово відхилялися, доки своєю остаточною постановою від 4 травня 2001 року національний суд не залишив без змін останню постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника, зазначивши, що його версія подій «суперечить дійсним обставинам», та не навівши при цьому подальших роз'яснень. Враховуючи те, що скарги заявника були обґрунтованими, з наявних матеріалів не вбачається, чи здійснювався коли-небудь їх належний розгляд. Зокрема, незрозуміло, які слідчі дії було проведено та на підставі яких висновків стверджувані заявником факти було спростовано.
71. Отже, у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
72. Суд також вважає, що за таких обставин жодного окремого питання за статтею 13 Конвенції не постає (див. рішення у справі «Тімур проти Туреччини» (Timur v. Turkey), заява № 29100/03, пп. 35-40, від 26 червня 2007 року).
В. Умови тримання під вартою
73. Заявник скаржився, що він заразився туберкульозом через незадовільні санітарні умови вСІЗО.
74. Суд зазначає, що окрім листа від 15 жовтня 2002 року, яким захисника заявника було повідомлено про наявність у заявника туберкульозу, більше немає інформації про умови тримання заявника під вартою або обставини, за яких він заразився туберкульозом.
75. Відповідно ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
76. Заявник скаржився, що тримання його під вартою було надмірно тривалим. Крім того, тримання його під вартою у певні періоди, а саме - з 25 червня до 26 грудня 2000 року та з 22 червня до 28 грудня 2001 року, - було незаконним, оскільки не було належним чином санкціоноване.
77. Він посилався на пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції, які передбачають таке:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, ... [і йому має бути забезпечено] розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання».
78. Сторони не подали жодних зауважень щодо прийнятності та суті цих скарг.
A. Прийнятність
79. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Пункт 1 статті 5 Конвенції
80. Суд повторює, що слово «законний» та словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Хоча саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон, Суд може та повинен перевірити, чи було дотримано національний закон для цілей цього положення Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Асанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], № 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).
81. Хоча «законність» тримання під вартою за національним законом є важливою, вона не завжди є вирішальним чинником. Окрім того Суд має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з'ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), Series A, № 33, cc. 19-20, n. 45).
а) Законність тримання заявника під вартою з 25 червня до 26 грудня 2000 року
82. Суд зазначає, що первісно тримання заявника під вартою здійснювалося на підставі постанови прокурора від 25 червня 2000 року. Така процедура тримання під вартою обумовлювалась застереженням, яке Україна зробила до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції згідно зі статтею 57 Конвенції з метою залишити незмінною до 29 червня 2001 року процедуру затримання і взяття під варту, яка була чинною на той час. Суд посилається на свої висновки в рішенні у справі «Невмержицький проти України», згідно з якими за умовами зазначеного застереження Україна не мала конвенційного обов'язку гарантувати, що первісний дозвіл на затримання та тримання під вартою таких осіб, як заявник, надавався суддею. Проте, у тій же справі Суд також встановив, що зазначене вище застереження не поширюється на питання продовження тримання під вартою (див. згадане вище рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пункти 112-114, ECHR 2005-ІІ).
83. Суд зазначає, що йому не було надано копій рішень, якими санкціонувалося тримання заявника під вартою протягом зазначеного вище строку, але, як свідчать наявні матеріали, протягом тримання заявника під вартою з 15 серпня до 26 грудня 2000 року строк застосування цього запобіжного заходу тричі подовжувався прокурорами, які у відповідний час мали такі повноваження.
84. Суд нагадує висновок, якого він дійшов у справах «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine) і «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), а саме - що рішення про подовження строку тримання під вартою приймали прокурори, які були стороною в провадженні та які в принципі не можуть вважатися «незалежними посадовими особами, яким закон надає право здійснювати судову владу», а тому ці рішення не були законними у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пп. 115-118, і рішення у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пункти 45-47, від 6 листопада 2008 року).
85. Не вбачаючи підстав відхилятися від цього висновку у справі, що розглядається, Суд вважає, що тримання заявника під вартою у період із 15 серпня до 26 грудня 2000 року не було законним у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
b) Законність тримання заявника під вартою з 26 грудня 2000 року до 11 січня 2001 року
86. Щодо періоду з 26 грудня 2000 року до 11 січня 2001 року Суд зазначає, що, коли справу заявника було передано на розгляд до суду, рішення про тримання заявника під вартою не виносилося. У зв'язку з цим можна було б порушити питання за пунктом 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пункт 58, від 19 лютого 2009 року), але заявник прямо не скаржився на незаконність тримання його під вартою протягом зазначеного періоду, і Суд не розглядатиме це питання.
c) Законність тримання заявника під вартою з 22 червня до 28 грудня 2001 року
87. Суд зазначає, що 17 травня 2001 року Верховний Суд України залишив без змін вирок у частині призначення заявнику покарання у вигляді позбавлення волі строком на півтора року за крадіжку офіційної печатки та особистих документів і повернув решту справи на додаткове розслідування. Однак 12 вересня 2001 року Верховний Суд України привів своє рішення у відповідність із положеннями Кримінального кодексу України та зменшив строк призначеного заявникові покарання до одного року позбавлення волі. Строк тримання заявника під вартою мав обчислюватися з дня його затримання, тобто з 22 червня 2000 року і, відповідно, закінчився він 22 червня 2001 року. Тому після цієї дати тримання під вартою уже не підпадало під дію підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.
88. Хоча національні органи вважали, що строк подальшого позбавлення заявника свободи було продовжено до двох місяців лише з огляду на факт повернення справи на додаткове розслідування (див. пункт 58), немає жодних доказів постановлення будь-яких судових рішень щодо тримання заявника під вартою після 22 червня 2001 року.
89. Навіть припускаючи, що щодо певних проміжків часу у період з 22 червня до 28 грудня 2001 року національний закон не вимагав наявності окремого рішення (час, протягом якого обвинувачений ознайомлювався з матеріалами справи, та час передання матеріалів справи слідчими органами до суду та судом до слідчих органів), Суд зазначає, що він вже неодноразово визнавав таку практику несумісною з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Єлоєв проти України», пп. 48-51, і рішення у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 58, від 19 лютого 2009 року).
90. Отже, Суд вважає, що у справі, яка розглядається, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням заявника під вартою з 22 червня до 28 грудня 2001 року.
2. Пункт 3 статті 5 Конвенції
91. Суд повторює, що подальше існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є sine qua non умовою законності її продовжуваного тримання під вартою. Але зі спливом певного часу така підозра перестає сама по собі бути виправданням для позбавлення особи свободи. У таких випадках Суд має встановити, чи інші підстави, надані судовими органами, досі виправдовують позбавлення свободи. У випадку, коли такі підстави є «відповідними» і «достатніми», Суд повинен також з'ясувати, чи виявили відповідні національні органи «особливу ретельність» при здійсненні провадження (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 152-153, ECHR 2000-IV).
а) Період, який має бути взято до уваги
92. Суд зазначає, що тримання заявника під вартою розпочалося 22 червня 2000 року та закінчилося 1 березня 2001 року його першим засудженням.
93. 17 травня 2001 року Верховний Суд України залишив частину вироку у справі заявника без змін, а решту справи повернув на додаткове розслідування. Отже, з 17 травня 2001 року до 22 червня 2001 року позбавлення заявника свободи підпадало під дію підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. Хоча можна стверджувати, що протягом цього строку позбавлення заявника свободи підпадало під дію як підпункту «а», так і підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення від 19 березня 2009 року у справі «Полонський проти Росії» (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, пп. 141-144), оскільки слідство у більшій частині його кримінальної справи тривало і далі, а окремого рішення про тримання заявника під вартою на час розгляду справи у період із 17 травня до 22 червня 2001 року не існувало. Національні органи також вважали заявника таким, що відбуває покарання, а не тримається під вартою (див. пункти 31 і 58). Таким чином, Суд вважає, що за обставин цієї справи - і заявник цього не оспорює - тримання його під вартою з 17 травня до 22 червня 2001 року було правомірним лише з точки зору підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.
94. Суд зазначає, що наступний період, який має бути взятий до уваги, складається з кількох проміжків, включаючи: період між закінченням строку покарання та другим засудженням (22 червня 2001 року - 1 березня 2002 року); період між скасуванням рішень у справі заявника в порядку виключного провадження та наступним його засудженням (25 червня 2004 року - 10 грудня 2004 року); і ще один період між поверненням справи на додаткове розслідування та наступним засудженням і звільненням заявника (14 квітня 2005 року - 23 листопада 2005 року).
95. Таким чином, загальний строк, який має бути взято до уваги, становить два роки та чотири місяці.
b) Розумність тривалості тримання заявника під вартою
96. Суд зазначає, що сторони не надали копій відповідних рішень про продовження строків тримання заявника під вартою, у зв'язку з чим підстави для застосування такого запобіжного заходу залишаються незрозумілими. Але, враховуючи загальну тривалість тримання під вартою, яка не була короткою в абсолютному значенні, а також те, що впродовж деяких періодів (наприклад, з 22 червня 2001 року до 1 березня 2002 року) таких рішень прийнято не було, Суд вважає, що в цій справі мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
97. Насамкінець, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявник стверджував, що провадження в порушеній щодо нього кримінальній справі було надмірно тривалим. У відповідній частині цієї статті зазначено:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...»
98. Сторони не подали жодних зауважень щодо прийнятності та суті цієї скарги.
A. Прийнятність
99. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
100. Суд зазначає, що відповідний строк розпочався 22 червня 2000 року, коли заявника було затримано, і закінчився 2 вересня 2007 року. При цьому періоди, протягом яких у національних судах вирішувалося питання про необхідність відновлення справи, слід виключити, оскільки стаття 6 Конвенції не застосовується до таких проваджень (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Рудан проти Хорватії» (Rudan v. Croatia), заява № 45943/99, від 13 вересня 2001 року, і рішення Комісії від 16 квітня 1998 року у справі «Петерсен проти Данії» (Petersen v. Denmark), заява № 28288/95). Таким чином, у справі, що розглядається, Суд не враховуватиме період з 4 липня 2002 року (коли було винесено остаточний вирок) до 25 червня 2004 року (коли Верховний Суд України задовольнив скаргу про перегляд вироку в порядку виключного провадження) (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Ярославцев проти Росії» (Yaroslavtsev v. Russia), заява № 42138/02, п. 22, від 2 грудня 2004 року, і «Кляхін проти Росії» (Klyakhin v. Russia), № 46082/99, п. 91, від 30 листопада 2004 року). Отже, тривалість провадження у справі, що розглядається, становить п'ять років і три місяці.
101. Суд повторює, що розумність тривалості провадження слід оцінювати в контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи і поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France), [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II). Також слід враховувати важливість предмета спору для заявника.
102. Суд зазначає, що справа заявника не була особливо складною ані щодо питань права, ані щодо питань фактів, і що не було тривалих періодів бездіяльності, відповідальність за які покладалася б на державні органи. Отже, тривалість провадження в цій справі могла вважатися розумною. Однак причиною його надмірної тривалості були виключно численні повернення справи на новий розгляд або додаткове розслідування. З наявних документів випливає, що позиції різних судів і слідчих органів розходилися, головним чином, щодо одного окремого аспекту справи, а саме - умисного чи необережного характеру дій заявника. Через ці розбіжності справу принаймні шість разів повертали на додаткове розслідування або розгляд по суті. Як наслідок, справа заявника чотири рази перебувала на досудовому слідстві, шість разів - на розгляді в суді першої інстанції і шість разів - у Верховному Суді України.
103. Хоча Суд не є повноважним аналізувати якість практики національних судових органів, він зауважує, що, оскільки повернення справи на новий розгляд має місце, як правило, у зв'язку з помилками, яких припускаються суди нижчого рівня, повторне винесення відповідних рішень у рамках провадження в тій самій справі свідчить про існування серйозного недоліку судової системи (див. «Айбабін проти України» (Aybabin v. Ukraine), № 23194/42, п. 42, від 18 грудня 2008 року). До того ж організація провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, є завданням саме національних судів (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (№ 1) (Scordino v. Italy) (no. 1) [ВП], заява № 36813/97, пункт 183, ECHR 2006-...).
104. Суд також зауважує, що заявник тримався під вартою, а це вимагало від органів влади і судів, які розглядали цю справу, особливої ретельності у тому, що стосується швидкого здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Абдуелла проти Нідерландів» (Abdoella v. the Netherlands) від 25 листопада 1992 року, п. 24, Series A, № 248-A).
105. За таких обставин Суд вважає, що у справі, яка розглядається, тривалість провадження не може бути виправдана великою кількістю проведених судових засідань та не відповідає вимозі «розумного строку».
Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
106. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода, судові та інші витрати
107. Заявник вимагав 16493,22 євро відшкодування матеріальної шкоди, включно із судовими та іншими витратами, і 596000 євро відшкодування моральної шкоди.
108. Уряд стверджував, що вимоги заявника слід відхилити як з огляду на неприйнятність його скарг, так і у зв'язку з відсутністю в них ознак порушення положень Конвенції. Уряд також зазначив, що заявлені суми компенсації судових та інших витрат не пов'язані зі скаргами, які є предметом розгляду Суду.
109. Суд не бачить жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Водночас Суд присуджує заявникові 10000 євро відшкодування моральної шкоди.
110. Суд також зазначає, що відповідно до його практики заявник має право на компенсацію судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд, беручи до уваги наявну в нього інформацію та зазначені вище критерії, вважає за належне присудити заявнику 150 євро компенсації судових витрат, пов'язаних із розглядом справи в Суді.
С. Пеня
111. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якого має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження з боку працівників міліції та відсутності у зв'язку з цим ефективного засобу юридичного захисту (статті 3 і 13 Конвенції); стверджуваної незаконності тримання його під вартою з 25 червня до 26 грудня 2000 року та з 22 червня до 28 грудня 2001 року (пункт 1 статті 5 Конвенції); стверджуваної надмірної тривалості тримання його під вартою (пункт 3 статті 5 Конвенції) та стверджуваної надмірної тривалості кримінального провадження щодо нього (пункт 1 статті 6 Конвенції), а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
4. Постановляє , що немає необхідності розглядати цю скаргу за статтею 13 Конвенції.
5. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
6. Постановляє , що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
7. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
8. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та 150 євро (сто п'ятдесят євро) компенсації судових витрат з урахуванням будь-якого податку, який може нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 21 жовтня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН