Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом
«1. Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке [члени сім’ї] мають право займати, визначається його власником.
2. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом».
III. НАЦІОНАЛЬНА ПРАКТИКА
19. Відповідна частина Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України, передбачала:
«17. При вирішенні справ про виселення [ініційованих] на підставі статті 116 [Житлового кодексу України] осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ [або] адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача …».
20. Відповідні частини Постанови № 5 від 07 лютого 2014 року Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав передбачали:
«1. ... Відповідно до статті 41 Конституції України та … статті 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Ураховуючи, що згідно зі статтею 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України, то інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.
...
3. ... Ухвалюючи рішення, суд згідно з частиною першою статті 214 Цивільного процесуального кодексу України має визначити, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд має навести у рішенні мотиви, з яких не застосував норми права, що на них посилалися особи, які беруть участь у справі. У зв’язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у даній справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред’явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та зміст позовних вимог (стаття 119 Цивільного процесуального кодексу України).
...
39. Члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 Цивільного кодексу України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути Житловий кодекс УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 Цивільним кодексом України.
З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім’ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 Цивільного кодексу України».
21. Відповідні частини постанови Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/186 передбачають:
«У даній справі спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та особами, які не зареєстровані у ньому, але тимчасово користуються зазначеним нерухомим майном за попередньою домовленістю з власником … на час його відсутності, у зв’язку з тимчасовим його проживанням за кордоном.
...
Встановлені судами обставини свідчать про те, що [відповідачі] вселилися та набули права користування житловим будинком, що належить на праві власності [позивачу] тимчасово, підтвердженням чого є той факт, що відповідачі не змінювали зареєстроване їх постійне місце проживання, та відсутність будь-яких документальних підтверджень правових підстав постійного користування спірним житловим приміщенням, зокрема договорів оренди, безоплатного користування тощо.
...
Відповідачі не є членами сім’ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 Житлового кодексу Української РСР, якою визначені права членів сім’ї власника житлового будинку.
Застосовуючи до регулювання до спірних правовідносин положення статті 116 Житлового кодексу Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог позивача, суди [нижчих інстанцій] не звернули увагу на те, що він обґрунтовував позовні вимоги не тільки тим, що [відповідачі] систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово, на період його проживання за межами України.
З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню [у цій справі] підлягають положення статей 391, та глави 32 … Цивільного кодексу України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень Житлового кодексу Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість Цивільний кодекс України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм Цивільного кодексу України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401–406 Цивільного кодексу України.
Статтею 406 Цивільного кодексу України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Установивши, що [позивач], як власник житлового будинку, категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням позивачу на постійне місце проживання до України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення».
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
22. Суд зазначає, що у своїй заяві заявниця скаржилася на те, що держава «не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо захисту її права на мирне володіння своїм житлом та майном» і що правоохоронні органи «не визнали неправомірних дій її дітей». Вона також зазначила, що держава повинна поважати її бажання проживати у власному будинку без перешкод з боку будь-яких третіх осіб. У зв’язку з цим вона посилалася на рішення Суду у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), заява № 1870/05, від 13 жовтня 2016 року. Вона також стверджувала, що національні суди не вжили всіх необхідних заходів для захисту її прав, вирішивши справу на підставі положень Житлового кодексу України, які по суті вимагали від неї розміщувати небажаних осіб, з якими вона більше не мала жодних родинних відносин, що покладало на неї непропорційний тягар. Крім того, суди не розглянули її справу у контексті положень Цивільного кодексу України щодо захисту прав власників майна. У зв’язку із зазначеними скаргами заявниця посилалася на статті 6 та 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
23. Уряд було повідомлено про заяву за всіма зазначеними статтями.
24. Стосовно статті 8 Конвенції сторонам було запропоновано надати свої зауваження щодо питання, чи був відповідний будинок «житлом» заявниці, і якщо так, чи були порушені права заявниці на повагу до її житла всупереч статті 8 Конвенції.
25. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявниця стверджувала, що національні органи влади «не встановили наявності систематичного жорстокого поводження із заявницею з боку її родичів, яке de facto становило домашнє насильство, і не вжили ефективних заходів для його припинення», а також, що національні суди «не провели всебічного аналізу ситуації та загрози психологічного та економічного насильства, з якими зіткнулася заявниця». Заявниця стверджувала, що всі ці фактори «вплинули на її фізичну та моральну недоторканість, а тому [підпадали] під сферу приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції».
26. Суд зазначає, що зауваження заявниці виходять за межі її первинних скарг за статтею 8 Конвенції, які були зосереджені на стверджуваних обмеженнях її доступу до свого будинку та його використання, а поведінка її співмешканців згадувалася як аргумент щодо причин, чому вона вимагала їхнього виселення. Тому Суд вважає, що нові доводи заявниці не можуть розглядатися як уточнення її первинних скарг. Тому вони виходять за межі розгляду цієї заяви (див., наприклад, рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).
27. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, також вважає, що скарги заявниці стосовно обмежень її майнових прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та підходу національних судів до її справи за статтею 6 Конвенції підлягають розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункт 126, від 20 березня 2018 року).
28. Насамкінець Суд зазначає, що у своїх зауваженнях заявниця висунула скарги за статтею 6 Конвенції щодо тривалості першого провадження, яке завершилися постановленням ухвали від 21 червня 2017 року, та другого провадження, яке було ініційоване у 2020 році та все ще триває. Суд зазначає, що ці нові скарги, висунуті після того, як сторони надали свої зауваження щодо первинних скарг заявниці, не можуть вважатися уточненням цих первинних скарг у Суді. Тому Суд вважає недоцільним розглядати зазначені питання в контексті цієї справи (див. згадані рішення у справах «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), пункт 20, та «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункти 60 і 61).
29. З іншого боку, Суд вважає, що аргументи заявниці щодо загального періоду часу, який минув з моменту її першого звернення до органів державної влади у зв’язку з предметом скарги — понад дванадцять років згідно з її твердженнями — підлягають розгляду в межах скарги заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
30. Заявниця скаржилася на те, що держава не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо захисту її права на мирне володіння своїм майном без перешкод з боку будь-яких третіх осіб, навіть якщо вони були членами її сім’ї.