«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
А. Прийнятність
31. Уряд стверджував, що національні суди у своїх рішеннях не створювали жодних обмежень прав заявниці, а лише констатували відсутність підстав для виселення відповідачів. Судові рішення були належним чином обґрунтовані, а заявниця не змогла довести свою правоту. У зв’язку з цим Уряд посилався на рішення Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (Справа № 569/4373/16-ц), в якому цей суд відмовив у виселенні після продажу квартири родича колишнього власника квартири, особи з інвалідністю, яка проживала в цій квартирі десятиліттями. Суд мотивував це тим, що національне законодавство не передбачало можливості виселення члена сім’ї колишнього власника без надання іншого житла. Уряд стверджував, що завдання Суду не полягало у переоцінці фактичних чи правових аспектів цієї справи, що, на думку Уряду, могла вважатися класичним прикладом «справи до четвертої інстанції». Уряд також зазначив, що якби національні суди ухвалили рішення про виселення дітей заявниці та їхніх сімей, це могло б порушити баланс між правом відповідачів на повагу до їхнього житла за статтею 8 Конвенції та правами заявниці.
32. Уряд також зазначив, що провадження, ініційоване заявницею у грудні 2020 року з метою усунення перешкод у користуванні майном, було належним способом захисту її прав. Оскільки провадження все ще перебувало на розгляді, Уряд стверджував, що скарги заявниці були передчасними.
33. Суд вважає, що заперечення Уряду щодо неприйнятності, зокрема щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, тісно пов’язане із суттю скарг заявниці. Тому заперечення Уряду має бути долучено до розгляду скарги заявниці по суті.
34. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
35. Уряд не подав жодних зауважень щодо суті скарги заявниці.
36. Заявниця стверджувала, що протягом понад дванадцяти років вона не могла відновити повне володіння та вільно користуватися своїм майном — будинком у м. Бучі. Її діти та члени їхніх сімей не лише перешкоджали їй у доступі до будинку, а й здійснили без дозволу певні структурні зміни в ньому, а також на прилеглій земельній ділянці. Також на ім’я заявниці накопичилася значна сума заборгованості за несплачені комунальні послуги і ця сума могла бути стягнута з неї в будь-який момент, загрожуючи поставити її у скрутне фінансове становище. Таким чином, заявниця стверджувала, що відмова національних судів задовольнити її позов про виселення становила втручання в її майнові права у формі «контролю за користуванням». Заявниця також зазначила, що таке втручання не могло вважатися законним, оскільки національні суди віддали перевагу застарілим положенням Житлового кодексу України — надаючи членам сім’ї власника, які проживали у його житлі, більш-менш рівні права з правами власника — а не положенням Цивільного кодексу України, які були прийняті пізніше і забезпечували належний захист прав власника, а також не надали жодного пояснення такому підходу. У зв’язку з цим вона посилалася на рішення Верховного Суду від 2020 року (див. пункт 21), яке підтверджувало, що саме Цивільний кодекс України мав застосовуватися у подібних до її справи випадках.
37. Заявниця також стверджувала, що питання «загальних інтересів» щодо стверджуваного втручання ніколи не розглядалося судами і єдиними вигодонабувачами від цих судових рішень були діти заявниці та їхні сім’ї.
38. Насамкінець заявниця стверджувала, що втручання не було пропорційним, оскільки національні суди не провели належного розгляду всіх пов’язаних з цим інтересів, зокрема того факту, що заявниця дозволила своїм дітям тимчасово переїхати до будинку, доки вони не вирішать свої житлові питання, і на момент ухвалення рішення щодо позову заявниці про виселення вони володіли іншою житловою нерухомістю. Сама заявниця була змушена жити у стані страху та невизначеності як щодо свого будинку, так і київської квартири, на яку було покладено обтяження у зв’язку з боргом її сина. Згідно з твердженнями заявниці така ситуація поклала на неї надмірний тягар.
2. Оцінка Суду
39. Суд зазначає, що провадження, ініційовані заявницею, мали цивільний характер і стосувалися спору між приватними сторонами: її донькою, сином та їхніми чоловіками/дружинами як відповідачами (див., для порівняння, рішення у справі «Касмі проти Албанії» (Kasmi v. Albania), заява № 1175/06, пункт 71, від 23 червня 2020 року). У зв’язку з цим він повторює, що держава несе позитивне зобов’язання вживати необхідних заходів для захисту майнових прав, особливо коли існує прямий зв’язок між заходами, які заявник може законно очікувати від органів державної влади, та його або її ефективним мирним володінням своїм майном, навіть у справах, що стосуються судових спорів між приватними сторонами (див. рішення у справі «Плеханов проти Польщі» (Plechanow v. Poland), заява № 22279/04, пункт 100, від 07 липня 2009 року). Це позитивне зобов’язання спрямоване на забезпечення того, щоб у правовій системі держави майнові права були достатньо захищені законом, а також передбачалися належні засоби юридичного захисту, за допомогою яких потерпіла сторона зможе домогтися відновлення своїх прав, у тому числі, де це доречно, вимагати відшкодування будь-якої завданої шкоди. Тому можуть бути необхідні відповідні превентивні заходи та засоби юридичного захисту (див. рішення у справах «Блумберга проти Латвії» (Blumberga v. Latvia), заява № 70930/01, пункт 67, від 14 жовтня 2008 року, та «Котов проти Росії» [ВП] (Kotov v. Russia) [GC], заява № 54522/00, пункт 113, від 03 квітня 2012 року). Щодо можливих превентивних заходів, то свобода розсуду, якою користується законодавчий орган під час впровадження соціальної та економічної політики, є широкою, особливо в ситуації, коли держава повинна враховувати конкуруючі приватні інтереси (див. згадане рішення у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), пункт 131). Щодо засобів юридичного захисту держави зобов’язані забезпечити судові процедури, які пропонують необхідні процесуальні гарантії і таким чином дозволяють національним судам та трибуналам ефективно та справедливо вирішувати будь-які спори між приватними особами (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Каневська проти України» (Kanevska v. Ukraine), заява № 73944/11, пункт 45, від 17 листопада 2020 року, з подальшими посиланнями). Завдання Суду полягає саме в оцінці, чи був розгляд національними судами провадження щодо майнового спору між приватними сторонами здійсненим відповідно до національного законодавства, та визначенні, чи не були їхні рішення свавільними або явно необґрунтованими (див., наприклад, рішення у справах «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пункти 47 та 48, від 10 травня 2007 року, та «Міндек проти Хорватії» (Mindek v. Croatia), заява № 6169/13, пункт 78, від 30 серпня 2016 року). Хоча саме національні органи влади, зокрема суди, мали вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, роль Суду полягає у перевірці того, чи були наслідки такого тлумачення сумісні з Конвенцією. Тому, хоча він має лише обмежені повноваження щодо перегляду дотримання національного законодавства, Суд може зробити відповідні висновки за Конвенцією, якщо він зауважує, що національні суди застосували закон у конкретній справі явно помилково або таким чином, що це призвело до свавільних висновків (див. згадане рішення у справі «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), пункт 50).
40. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що, ініціюючи провадження про виселення, заявниця посилалася на положення як Житлового, так і Цивільного кодексів України (див. пункт 13). Національні суди зосередилися лише на положеннях Житлового кодексу України та ухвалили рішення не на користь заявниці. У судових рішеннях не було надано жодного пояснення, чому суди не розглянули позов заявниці у контексті положень Цивільного кодексу України, на які заявниця прямо та послідовно посилалася. Не було зазначено, чи слід було вважати один із цих кодексів lex specialis щодо іншого або незастосовним з якоїсь причини.
41. У зв’язку з цим Суд зауважує, що відповідно до Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2014 року (див. пункт 20), суди повинні досліджувати правову природу справи, яка перебуває на їхньому розгляді, і не можуть відхиляти позов на тій підставі, що позивач посилається на положення законодавства, які не є застосовними у його справі. У цій же Постанові також зазначалося, що правовідносини, що виникають у зв’язку з проживанням власника житла разом із членами його сім’ї, слід розглядати як сервітут, а тому застосовувати норми Цивільного, а не Житлового кодексу України. Враховуючи, що в українській правовій системі Постанови Пленуму Верховного Суду є авторитетними рекомендаціями для судів нижчих інстанцій і зазначена Постанова була чинною на момент розгляду позову заявниці, вбачається, що національні суди повинні були належним чином врахувати Цивільний кодекс України, незалежно від того, чи посилалася на нього заявниця, чи ні. Однак ні національні суди (ні Уряд у своїх зауваженнях) не надали жодного пояснення того, чому такий підхід не був застосований. У зв’язку з цим Суд зауважує, що, як свідчить нещодавня практика Верховного Суду, на яку посилалася заявниця (див. пункт 21), підхід, викладений у Постанові 2014 року, залишається актуальним. Це не заперечувалося і Урядом.
42. Суд також зазначає, що у грудні 2020 року заявниця ініціювала ще одне провадження, цього разу виключно за положеннями Цивільного кодексу України. Це провадження наразі перебуває на розгляді в місцевому суді, і рішення по суті ще не ухвалено.
43. У зв’язку з цим та щодо заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту заявницею, Суд повторює, що метою правила вичерпання національних засобів юридичного захисту є надання національним органам влади, насамперед судам, можливості запобігти або виправити стверджувані порушення Конвенції (див. короткий виклад принципів в ухвалі щодо прийнятності у справі «Гергіна проти Румунії» [ВП] (Gherghina v. Romania) [GC], заява № 42219/07, пункти 84–89, від 09 липня 2015 року), і правило вичерпання національних засобів юридичного захисту має застосовуватися з певною гнучкістю та без надмірного формалізму, враховуючи контекст захисту прав людини (там само, пункт 87). Зокрема, якщо доступно більше одного потенційно ефективного засобу юридичного захисту, від заявника вимагається використання лише одного з них (див., наприклад, рішення у справі «Акіліна проти Мальти» [ВП] (Aquilina v. Malta) [GC], заява № 25642/94, пункт 39, ЄСПЛ 1999-III). Справді, якщо один засіб юридичного захисту було вичерпано, використання іншого засобу, який має по суті ту саму мету, не є обов’язковим (див., наприклад, рішення у справах «Мікаллеф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункт 58, ЄСПЛ 2009, та «Ніколае Вірджіліу Тенасе проти Румунії» [ВП] [ image ] [GC], заява № 41720/13, пункт 177, від 25 червня 2019 року).
44. Зважаючи на те, що первинний позов заявниці про виселення був поданий як за положеннями Житлового, так і Цивільного кодексів України, але був залишений без задоволення без будь-якого пояснення щодо незастосування Цивільного кодексу України, і враховуючи, що друга спроба заявниці домогтися виселення не призвела до ухвалення рішення протягом більше чотирьох років, не можна стверджувати, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, як доводив Уряд. Тому попереднє заперечення Уряду у зв’язку з цим питанням має бути відхилено.
45. Повертаючись до твердження заявниці про необґрунтованість судових рішень, Суд зазначає, що, вирішивши застосувати положення Житлового кодексу України, а саме, статтю 116, національні суди виходили з того, що для виселення необхідне одночасне виконання двох умов: систематичне порушення правил співжиття та застосування заходів запобігання чи інших заходів громадського впливу, які виявилися безрезультатними. У зв’язку з цим суди посилалися на скарги заявниці до поліції та неуспішні провадження у справах про адміністративні правопорушення, але дійшли висновку, що заявниця не довела, що обставини відповідали зазначеним умовам для виселення.
46. Суд зауважує, що відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду від 1985 року «систематичним» могло вважатися навіть «повторне» порушення — тобто двічі — правил співжиття, і при розгляді цієї категорії справ могли враховуватися різні заходи попередження та заходи громадського впливу (див. пункт 19). Хоча національні суди посилалися на цю Постанову у своїх рішеннях, із наведеного ними обґрунтування незрозуміло, чому численні скарги заявниці до поліції не могли вважатися ознакою «систематичного» порушення. Так само немає пояснення, чому попередження, оголошені поліцією, не могли вважатися доказом застосування превентивних заходів чи інших заходів громадського впливу, або чому сам факт ініціювання провадження у справі про адміністративне правопорушення — навіть якщо воно було згодом закрито — не міг розглядатися як доказ неефективності цих превентивних заходів. Хоча завданням Суду не є розгляд окремих помилок у фактах чи праві, допущених національними судами у їхніх рішеннях, у цій справі вони вбачаються явно необґрунтованими за відсутності навіть стислого обґрунтування зазначених пунктів.
47. Насамкінець Суд не може не зазначити, що положення Житлового кодексу України, застосовані у справі заявниці, були прийняті — і залишалися практично незмінними опісля — у 1983 році, коли Україна була частиною Радянського Союзу та перебувала під політичним та соціальним режимом, який не визнавав захищеного Конвенцією права на мирне володіння майном. Протягом більшої частини історії Радянського Союзу житло розподілялося між особами державними органами з незначним урахуванням прав приватної власності. У зв’язку з цим Суд вказує на думку Верховного Суду у його постанові від 2020 року (див. пункт 21) про те, що застосування положень Житлового кодексу України 1983 року до регулювання житлових правовідносин «не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин» і має бути застосовним Цивільний кодекс України як більш сучасний, кодифікований акт законодавства. Слід також зазначити, що своїми рішеннями національні суди по суті узаконили дуже тяжкий тягар для заявниці, незважаючи на її безспірне право власності та подані нею докази щодо її житлових потреб та поведінки відповідачів, і зробили це без будь-якої спроби оцінити баланс, який слід було встановити між відповідними інтересами.
48. Зважаючи на зазначене, Суд вважає, що складно погодитися з тим, що у цій справі національні суди виконали свій позитивний обов’язок за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо вирішення майнових спорів приватних осіб у спосіб, який не є свавільним або явно необґрунтованим.
49. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
50. Заявниця також скаржилася за статтею 8 Конвенції на те, що неможливість отримати доступ та мирно проживати у своєму будинку становила втручання в її право на повагу до її житла та приватного життя. Стаття 8 передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
51. Уряд стверджував, що відповідний будинок не становив «житло» заявниці у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки вона проживала в ньому протягом коротких періодів. Він також висунув ті ж самі аргументи, включаючи аргументи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, описані у пунктах 31–32.
52. Заявниця не погодилася. Вона зазначила, що відповідний будинок становив її житло, в яке вона «вкладала [свої] гроші та душу», і що вона проживала в ньому «час від часу з 1976 року». З 2010 року вона намагалася повернутися до проживання в будинку, але не змогла цього зробити через поведінку своїх дітей.
53. Насамперед Суд зазначає, що його висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 44) так само застосовні до цієї скарги. Тому попереднє заперечення Уряду з цього питання має бути відхилено.
54. Суд також повторює, що поняття «житло» за статтею 8 Конвенції є автономним. Чи становить конкретне майно «житло», залежатиме від фактичних обставин кожної конкретної справи, зокрема, від наявності достатніх та постійних зв’язків з конкретним місцем (див. рішення у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» [ВП] (Chiragov and Others v. Armenia) [GC], заява № 13216/05, пункт 206, ЄСПЛ 2015, та «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ЄСПЛ 2004-XI (витяги)). Крім того, тривалість тимчасового чи постійного перебування в ньому, часта відсутність у ньому або його використання на тимчасовій основі для короткочасного проживання або навіть зберігання в ньому речей не виключають збереження достатніх постійних зв’язків з конкретним місцем проживання, яке все ще може вважатися «житлом» для цілей статті 8 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мак-Кей-Копецка проти Польщі» (McKay-Kopecka v. Poland), заява № 45320/99, від 19 вересня 2006 року). У зв’язку з цим Суд визнавав, що навіть додаткові місця проживання підпадають під сферу дії поняття «житло», хоча зв’язок між заявниками та відповідним житлом може бути слабшим, ніж у випадку заявників, які постійно проживають у житлі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 27427/02, пункти 54 і 55, від 11 грудня 2012 року, та «Саган проти України» (Sagan v. Ukraine), заява № 60010/08, пункти 51–54, від 23 жовтня 2018 року).
55. У цій справі заявниця є зареєстрованим власником відповідного будинку. Вона проживала в ньому з моменту його будівництва у 1976 році до 1982 року, коли переїхала до м. Києва. Пізніше вона проживала в ньому у період з 1992 по 1995 роки, коли доглядала за своєю матір’ю. З 2010 року вона намагалася відновити доступ до будинку та повне володіння ним, щоб використовувати його як своє основне місце проживання, але не змогла цього зробити, оскільки її діти та їхні сім’ї, які тим часом поселилися в ньому, перешкоджали їй мирно проживати там. Крім того, заявниця продовжувала отримувати рахунки за комунальні послуги, які накопичувалися на її ім’я як офіційного власника (див. пункти 8 та 36). За цих обставин було б парадоксально погодитися з тим, що сама ситуація, на яку заявниця скаржилася — стверджуване порушення прав заявниці через те, що органи державної влади не вжили заходів, щоб дозволити їй на постійно повернутися жити до будинку, який вона вважала своїм житлом — мала б наслідком заперечення того, що будинок був її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.
56. З огляду на зазначене, і навіть якщо зв’язок між заявницею та відповідним будинком може вважатися слабшим через події, на які вона скаржилася, Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи будинок у м. Буча можна вважати «житлом» заявниці для цілей статті 8 Конвенції. Тому заперечення Уряду з цього питання має бути відхилено.
57. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
58. Заявниця стверджувала, що дії її дітей та пасивність органів державної влади перешкодили їй назовсім переїхати до будинку в м. Буча, який був її «житлом». Вона також стверджувала, що національні суди не провели всебічного аналізу її позову про виселення.
59. Уряд не подав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.
60. Суд повторює, що гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції, і, зокрема, право на повагу до житла, мають першочергове значення для особистісної ідентичності, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримання відносин з іншими, а також усталеного та безпечного місця в суспільстві. Житло зазвичай є місцем, де особа повинна почуватися в безпеці та захищеною від небажаної уваги та втручань. Це стосується не лише фізичних втручань, таких як проникнення без дозволу, а й різних порушень, таких як шум або запахи та інші форми втручання, які перешкоджають спокійному, вільному користуванню зручностями їхнього житла. Спільне проживання у власному житлі з непроханими особами створює дуже значні наслідки для приватного життя особи та інших інтересів, захищених статтею 8 Конвенції. Таким чином, якщо держава-учасниця приймає нормативно-правову базу, яка зобов’язує фізичну особу з тих чи інших причин проживати спільно з особами, які не є її родичами, держава має прийняти чіткі нормативні акти та забезпечити необхідні процесуальні гарантії з метою надання відповідним сторонам можливості захистити свої інтереси, охоронювані Конвенцією (див. згадане рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункти 93 та 94 з подальшими посиланнями).
61. У зв’язку з цим Суд посилається на свої висновки, викладені у пунктах 40–41 та 45–49, зокрема, що розгляд справи заявниці на національному рівні не забезпечив ефективного та справедливого вирішення відповідного спору, і зазначає, що ці висновки так само стосуються скарг заявниці за статтею 8 Конвенції. Суд також зазначає, що під час провадження на національному рівні суди не врахували вразливість заявниці — літньої жінки, яка намагалася повернути доступ до свого житла.
62. Тому Суд доходить висновку, що було порушено статтю 8 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
63. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
64. Заявниця вимагала 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
65. Уряд заперечував проти цієї вимоги, наполягаючи на своїй позиції щодо неприйнятності заяви.
66. Суд вважає, що заявниця повинна була зазнати тривоги та страждань через встановлені у цій справі порушення, і тому присуджує їй 5 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
B. Судові та інші витрати
67. Заявниця також вимагала 4 350 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Вони включали винагороду захиснику за підготовку її заяви до Суду (дванадцять годин) та зауважень у відповідь на зауваження Уряду (сімнадцять годин) з погодинною ставкою у розмірі 150 євро. Відповідний договір про надання правової допомоги передбачав, що оплата зазначеної суми відкладалася до ухвалення рішення Судом. Заявниця просила перерахувати зазначену суму безпосередньо на банківський рахунок її захисника.
68. Уряд вважав цю вимогу надмірною та необґрунтованою.
69. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, а також беручи до уваги, що заявниці вже було виплачено 850 євро у межах правової допомоги Суду, Суд вважає за розумне присудити 2 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці. На прохання заявниці, суму, присуджену за цим пунктом, має бути сплачено безпосередньо на банківський рахунок п. М. Тарахкала (див., наприклад, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 і 117, від 07 листопада 2013 року).
70. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Євро-пейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до розгляду по суті та відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.
2. Оголошує заяву прийнятною.
3. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
5. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 5 900 (п’ять тисяч дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 2 600 (дві тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, п. Тарахкала;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 березня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
(Victor Soloveytchik)
Секретар секції
Маттіас ГУЙОМАР
(Mattias Guyomar)
Голова