"Зносини з питань видачі, кримінального переслідування, а також виконання слідчих доручень, що торкаються прав громадян і потребують санкцій прокурора, здійснюються генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін.".
ПРАВО
I. ПИТАННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ЩОДО ПОДІЙ 3 ТА 4 ЛИСТОПАДА 2000 РОКУ У ФЕОДОСІЇ
83. Суд зауважує, що скарги заявника про обшук у його квартирі у м. Феодосії, його затримання та подальше примусове перевезення до Росії були спрямовані як проти Уряду України, так і проти Уряду Росії.
84. У зв’язку з цим Суд зазначає, що держави-учасниці повинні нести відповідальність за будь-яке порушення гарантованих Конвенцією прав та свобод громадян, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Наявність юрисдикції є необхідною умовою для відповідальності Договірної держави за дії або бездіяльність, щодо яких надійшли скарги та які порушують питання про недотримання прав та свобод, викладених в Конвенції.
85. Суд посилається на свою практику для того, щоб нагадати, що концепція "юрисдикції" у розумінні статті 1 Конвенції вважається такою, що відображає значення цього терміна у міжнародному публічному праві (див. рішення у справі "Жентійом та інші проти Франції" (<…>), заяви №№ 48205/99, 48207/99 і 48209/99, п. 20, від 14 травня 2002 року, ухвалу щодо прийнятності у справі "Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав" (<…>) [ВП], заява № 52207/99, пп. 59-61, ECHR 2001-XII, і рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" (<…>) [ВП], заява № 71503/01, п. 137, ECHR 2004-II).
86. Суд раніше встановлював, що з точки зору міжнародного публічного права слова "під їхньою юрисдикцією" у статті 1 Конвенції повинні розумітися як такі, що означають, що юрисдикційна компетенція держав є перш за все територіальною (див. згадане рішення у справі "Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав" (<…>), п. 59). У той же час, Суд у своїй практиці визнав існування низки виняткових обставин, здатних призвести до наявності юрисдикції Договірної держави поза межами її кордонів. У кожному випадку питання про наявність виняткових обставин, які вимагають і виправдовують висновок Суду про те, що держава здійснювала юрисдикцію за межами своєї території, має вирішуватися з огляду на конкретні факти (див. рішення у справі "Аль-Скеїні та інші проти Сполученого Королівства" (<…>) [ВП], заява № 55721/07, пп. 132-137, ECHR 2011).
87. Вони включають у себе дії працівників дипломатичних і консульських представництв, які знаходяться на території іноземної держави відповідно до положень міжнародного права; дії держави, коли на підставі згоди, запрошення або мовчазної згоди Уряду певної країни вона здійснює всі або деякі з владних повноважень, які зазвичай мають виконуватися згаданим Урядом (див. згадане рішення у справі "Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав" (<…>), п. 71); а також за певних обставин, коли, наприклад, застосування сили представниками держави, які діють поза межами її території, може перевести взяту внаслідок цього під контроль особу під юрисдикцію держави згідно зі статтею 1 Конвенції (див. рішення у справі "Оджалан проти Туреччини" (<…>) [ВП], заява № 46221/99, п. 91, ECHR 2005-IV).
88. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що сторони не заперечують, що оскаржувані події мали місце на території України та що впродовж відповідного проміжку часу до посадки на літак до Москви 4 листопада 2000 року заявник перебував під юрисдикцією зазначеної держави. Уряд України не заперечував (див. пункти 18-21 та 24), що з самого початку українським посадовим особам було відомо про неофіційний характер російського клопотання про допомогу, що запитувана допомога була незаконною відповідно до законодавства України (див. пункт 18) та що вона виходила за межі його зобов’язань за Мінською Конвенцією (див. пункти 12, 18-20 та 33 та в якості протилежного прикладу рішення у справі "Стівенс проти Мальти (№ 1)" (<…>), заява № 11956/07, пп. 50-54, від 21 квітня 2009 року). Крім того, очевидним є те, що органи влади України могли відмовити у виконанні клопотання, але вони вирішили провести операцію. Більше того, незважаючи на присутність російських посадових осіб у м. Феодосії та їх стверджувану участь у подіях 3-4 листопада 2000 року, у матеріалах справи немає доказів того, що органи влади України не здійснювали контролю всіх епізодів, включаючи затримання заявника (див. пункти 18 і 33), обшук у його квартирі (див. пункти 11, 18 і 33), його подальше тримання під вартою вночі у відділі міліції (див. пункт 33) та перевезення до аеропорту і проведення через контроль безпеки в аеропорту (див. пункт 33).
89. З огляду на такі фактичні обставини Суд вважає, що події 3 і 4 листопада 2000 року у м. Феодосії охоплювалися виключно юрисдикцією України.
II. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ УКРАЇНИ
90. Суд також зазначає, що у своїх зауваженнях щодо прийнятності справи Уряд України доводив стосовно скарг заявника за статтями 5 і 8 Конвенції, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту у зв’язку з цим та що у будь-якому випадку цю частину заяви було подано з порушенням строку.
91. Заявник не погодився і звернув увагу Суду на неодноразові спроби його родини довести його скарги до відома різних органів влади та посадових осіб України та на їх неприховане небажання розглядати його аргументи по суті. Він доводив, що органи влади України були достатньою мірою сповіщені про його проблеми, але належним чином його скарги не розглянули.
92. Суд зазначає, що у своїй ухвалі щодо прийнятності від 16 жовтня 2012 року він вирішив долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту та дотримання шестимісячного строку до розгляду по суті. Отже, розглядаючи ці заперечення, Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він "може брати справу до розгляду лише... впродовж шести місяців віддати постановлення остаточного рішення на національному рівні".
93. Суд послідовно тлумачить цю норму таким чином, що відлік шестимісячного строку починається з моменту, коли заявник дізнався або повинен був дізнатися про остаточне рішення, постановлене на національному рівні, або за відсутності засобу правового захисту - про дію, на яку він або вона скаржиться (див. у зв’язку з цим ухвали щодо прийнятності у справах "Хілтон проти Сполученого Королівства" (<…>), заява № 12015/86, від 6 липня 1988 року, і "Сутяжнік проти Росії" (<…>), заява № 8269/02, від 2 березня 2006 року). Саме державі, яка висуває твердження про недотримання шестимісячного строку, належить встановити дату, в яку заявник дізнався про рішення, постановлене на національному рівні (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Кьоксаль проти Нідерландів" (<…>), заява № 31725/96, від 19 вересня 2000 року).
94. Суд зазначає, що у цій справі сторони не заперечують, що заявник та його родина робили неодноразові спроби порушити кримінальну справу щодо питань, про які йдеться (див. пункти 16-18, 23, 25 і 26). Невдовзі після подій, 8 грудня 2000 року українські посадові особи визнали, що їхні працівники міліції провели обшук у квартирі заявника та затримали його, та що згадані дії суперечили національному законодавству і Мінській Конвенції (див. пункт 18).
95. З документів, наданих сторонами, випливає, що українська прокуратура провела за фактом подій перевірку, яка, як видається, закінчилась відмовою в порушенні кримінальної справи 6 квітня 2001 року (див. пункт 27). Заявник заперечив факт отримання копії цієї постанови, а Уряд держави-відповідача не надав її Суду, і тим більше не надав жодного належного повідомлення заявника про згадане рішення. В якості причини ненадання Суду копії постанови Уряд України посилався на знищення матеріалів відповідної справи (див. пункт 28).
96. Суд перш за все зауважує, що не може прийняти пояснення Уряду України щодо неможливості надати вищезгадані документи. Суд зазначає, що матеріали справи заявника було знищено 4 травня 2006 року, тобто більш ніж через п’ять місяців після того, як 30 листопада 2005 року про справу було повідомлено Уряд України. Уряд України мав доступ до цих документів, коли ним було надіслано перші зауваження щодо прийнятності справи 1 березня 2006 року, і він міг надати Суду усі необхідні копії, але цього не зробив.
97. З огляду на наявні у Суду матеріали справи, Суд доходить висновку про недостатність доказів того, що заявник дійсно отримав копію постанови від 6 квітня 2001 року. Таким чином, Суд доходить висновку, що заявник вперше дізнався про існування згаданої постанови з листа голови апеляційного суду від 8 грудня 2004 року.
98. Зважаючи на обставини справи та, зокрема, на об’єктивні труднощі, що виникли перед заявником, який на той час перебував під вартою в Росії, у спілкуванні з органами влади України, а також неповідомлення його Урядом України про постанову від 6 квітня 2001 року, неодноразові скарги заявника до органів влади України, включаючи суди, з проханням провести розслідування цієї справи, і висновки української прокуратури щодо подій 3 та 4 листопада 2000 року, Суд доходить висновку, що заявник належним чином довів свої скарги до відома органів влади України та що за обставин цієї справи засоби правового захисту, запропоновані Урядом України, виявилися неефективними. Отже, Суд відхиляє твердження Уряду про те, що заявник мав подавати до судів подальші скарги у зв’язку зі зловживаннями з боку держави (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Новак проти України" (<…>), заява № 60846/10, пп. 45-47, від 31 березня 2011 року).
99. З огляду на висновок про те, що заявник дізнався про постанову від 6 квітня 2001 року з листа від 8 грудня 2004 року, Суд також зазначає, що заявник не може вважатися таким, що пропустив шестимісячний строк подання заяви до Суду.
100. Зважаючи на зазначене вище, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ТА ТРИМАННЯМ ПІД ВАРТОЮ У ФЕОДОСІЇ ТА НАСТУПНИМ ПЕРЕВЕЗЕННЯМ ДО МОСКВИ
101. Посилаючись на статтю 5 Конвенції, заявник скаржився на дії органів влади України 3 і 4 листопада 2000 року. Він доводив, що його затримання у м. Феодосії, подальше тримання під вартою та примусове перевезення до м. Москви були незаконними та свавільними. Відповідні частини цього положення Конвенції передбачають:
Пункт 1 статті 5 Конвенції
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. ...
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.".
A. Доводи сторін
102. Уряд України не надав своїх зауважень щодо суті скарг заявника.
103. Заявник підтримував свою позицію і зазначив, що його було незаконно затримано, взято під варту, а потім фактично екстрадовано до Росії.
В. Оцінка Суду
1. Встановлення фактів
104. Суд нагадує, що у справах, коли існує можливість встановити, що особу було офіційно викликано органами державної влади, вона увійшла до приміщення, яке знаходилося під їх контролем, і зникла, саме Урядові належить надати правдоподібне і переконливе пояснення того, що трапилось у цьому приміщенні, та довести, що зазначену особу органами влади не було взято під варту, вона залишила приміщення і згодом не була позбавлена свободи (див. рішення у справах "Таніш та інші проти Туреччини" (<…>), заява № 65899/01, п. 160, ECHR 2005-VIII; "Юсупова та Заурбеков проти Росії" (<…>), заява № 22057/02, п. 52, від 9 жовтня 2008 року, і "Матаєва та Дадаєва проти Росії" (<…>), заява № 49076/06, п. 85, від 19 квітня 2011 року). Крім того, Суд нагадує, що у контексті скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції перед тим, як перекласти тягар доведення на Уряд, він вимагає доведення у формі узгоджених між собою висновків (див. згадане рішення у справі "Оджалан проти Туреччини" (<…>), п. 90, і "Крянгі проти Румунії" (<…>) [ВП], заява № 29226/03, п. 89, від 23 лютого 2012 року).
105. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що сторони не заперечують, що 3 листопада 2000 року заявника було затримано працівником української міліції Ков., якому допомагали двоє працівників російської міліції Ті. і Го., та що 4 листопада 2000 року заявник вилетів літаком до м. Москви. Що залишається нез’ясованим, так це те, що відбулося між цими двома подіями та чи заявник вилетів до м. Москви за власною волею чи був примушений це зробити.
106. Суд зауважує, що наявні у нього відомості складаються з таких доказів:
- копія пасажирського маніфесту рейсу "Аерофлоту" Су-200 від 4 листопада 2000 року, в якому показано, що заявник і працівники міліції Го. і Ті. летіли одним рейсом і займали місця №№ 5 (Го.), 6 (заявник) і 7 (Ті.) (див. пункт 13);
- постанова прокуратури м. Феодосії від 8 грудня 2000 року, в якій зазначається, що "після обшуку [заявника] було затримано працівниками російської міліції і відвезено у невідомому напрямку ..." (див. пункт 18);
- пояснення працівників російської міліції Ті і Го. від 22 грудня 2000 року, в яких вони стверджували, що після обшуку 3 листопада 2000 року заявника було допитано у приміщенні міського відділу ГУМВС України в АР Крим, а потім - звільнено. За словами працівників міліції, наступного дня заявник за власним бажанням вилетів до м. Москви. Працівники міліції дізналися про виліт від невідомого джерела в українській міліції, придбали квитки на той самий рейс та летіли разом із заявником, який не здогадувався про це (див. пункти 30 і 31);
- покази заявника, надані ним під час допиту 28 грудня 2000 року, в яких він докладно описав операцію та стверджував, що українські посадові особи після допиту 3 листопада 2000 року його не відпускали, а дозволили працівникам російської міліції тримати його під вартою, а наступного дня взяли участь у його примусовому перевезенні до м. Москви (див. пункт 33).
107. Суд перш за все зауважує, що опис заявником обставин подій впродовж усього провадження був дуже докладним, конкретним і послідовним. Крім цього, існують інші аспекти справи, які підтверджують правдивість тверджень заявника. Його пояснення підтверджуються пасажирським маніфестом від 4 листопада 2000 року, який беззаперечно підтверджує його версію подій в частині недобровільного характеру його перевезення до м. Москви, а також твердженнями української прокуратури 8 грудня 2000 року стосовно неофіційного характеру допомоги, наданої працівникам російської міліції органами влади України. Судові було б важко погодитись з тим, що заявник і працівники міліції Ті. і Го. могли пройти через прикордонний контроль і контроль безпеки в аеропорту 4 листопада 2000 року без відома та допомоги української міліції, особливо після того, як працівники російської міліції звинуватили заявника у вчиненні вбивства та висловили свою зацікавленість у проведенні слідчих дій щодо нього 3 листопада 2000 року.
108. З огляду на наведене вище, Суд доходить висновку про існування достатніх доказів на користь версії заявника щодо перебігу подій, а тому тягар доведення має бути покладено на Уряд.
109. Уряд України не надав жодного правдоподібного і переконливого пояснення того, як відбувалися зазначені події. Уряд також не надав правдоподібного пояснення щодо того, що трапилося із заявником після його допиту 3 листопада 2000 року. Суд доходить висновку, що Урядом не було надано правдоподібного і обґрунтованого пояснення для спростування презумпції відповідальності органів влади за долю заявника з моменту його затримання 3 листопада 2000 року.
110. За таких обставин Суд вважає, що може з наявних матеріалів і поведінки органів влади робити висновки (див. рішення у справі "Кадирова та інші проти Росії" (<…>), заява № 5432/07, пп. 87 і 88, від 27 березня 2012 року) та вважає твердження заявника достатньо переконливими та встановленими поза розумним сумнівом.
2. Загальні принципи, встановлені практикою Суду
111. Суд перш за все зазначає про фундаментальну важливість гарантій, закріплених у статті 5 Конвенції, для забезпечення права осіб у демократичному суспільстві на захист від свавільного позбавлення свободи органами влади. Саме тому Суд у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що позбавлення заявника свободи повинно не тільки здійснюватися виключно відповідно до матеріальних і процесуальних норм національного законодавства, але і має відповідати самій цілі статті 5 Конвенції, а саме захисту особи від свавілля (див. рішення у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (<…>), від 15 листопада 1996 року, п. 118, Reports of Judgments and Decisions 1996-V). Цю наполегливу вимогу щодо захисту особи від зловживання владою наочно продемонстровано тим фактом, що пункт 1 статті 5 Конвенції чітко окреслює обставини, за яких особу може бути законно позбавлено свободи, при цьому слід наголосити, що ці обставини повинні тлумачитися вузько з огляду на той факт, що вони становлять винятки з найбільш фундаментальної гарантії особистої свободи (див. рішення у справі "Куінн проти Франції" (<…>), від 22 березня 1995 року, п. 42, Series A № 311).
112. Варто також наголосити на тому, що автори Конвенції посилили захист особи від свавільного позбавлення свободи за допомогою гарантування зводу матеріальних прав, спрямованого на мінімізацію ризику свавілля шляхом позбавлення свободи лише за умови незалежного судового контролю, а також шляхом забезпечення відповідальності органів влади за вжиття таких заходів. Особливого значення у цьому контексті набувають вимоги пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції, які наголошують на негайності та на судовому розгляді. Негайне втручання судових органів може призвести до виявлення та запобігання небезпечних для життя заходів або фактів серйозного жорстокого поводження, які порушують основоположні гарантії статей 2 і 3 Конвенції (див. рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (<…>), від 18 грудня 1996 року, п. 76, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Захист фізичної свободи осіб та їх особиста безпека опиняться під загрозою у ситуаціях, в яких наслідком відсутності гарантій може стати порушення принципу верховенства права, а особи, які знаходяться під вартою, опиняться поза межами дії базових форм правового захисту.
113. У зв’язку з цим Суд наголошує на тому, що таємне затримання особи є абсолютним запереченням цих гарантій та найтяжчим порушенням статті 5 Конвенції. Взявши особу під свій контроль, органи влади зобов’язані відповідати за її місцезнаходження. З цієї причини стаття 5 Конвенції повинна вважатися такою, що вимагає від органів влади вжиття ефективних заходів захисту від ризику зникнення та проведення ефективного розслідування небезпідставного твердження про те, що особу було взято під варту та вона зникла (див. рішення у справі "Курт проти Туреччини" (<…>), від 25 травня 1998 року, пп. 123-124, Reports 1998-III).
3. Застосування наведених вище принципів у цій справі
114. Враховуючи опис подій заявника, Суд доходить висновку, що після допиту заявника 3 листопада 2000 року він залишався під вартою в міліції до наступного дня і був примусово перевезений до м. Москви. Суд зазначає, що як російські, так і українські органи влади відверто знехтували (див. пункти 9 і 18) положеннями статті 80 Мінської Конвенції, в якій передбачено конкретний порядок видачі (див. пункт 82). Очевидно, що клопотання про видачу було неофіційним та що посадові особи України не могли про це не знати (див. пункти 12, 18-20 і 33 і в якості протилежного прикладу - згадане рішення у справі "Стівенс проти Мальти (№ 1)" (<…>), пп. 50-54).
115. Враховуючи зазначені вище висновки та той факт, що Уряд не надав ані пояснення стосовно перебування заявника під вартою з 3 по 4 листопада 2000 року та наступного за цим перевезення його до Москви, ані будь-яких підтверджуючих документів, Суд доходить висновку, що впродовж зазначеного проміжку часу заявника таємно тримали під вартою та перевезли до Росії, відверто знехтувавши при цьому правовими гарантіями, втіленими у статті 5 Конвенції, та що такі дії становлять особливо тяжке порушення його права на свободу та особисту недоторканість, закріплене у статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Чітаєв проти Росії" (<…>), заява № 59334/00, п. 173, від 18 січня 2007 року, "Гісаєв проти Росії" (<…>), заява № 14811/04, пп. 152 - 153, від 20 січня 2011 року, і згадане рішення "Кадирова та інші проти Росії" (<…>), пп. 127 - 130).
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ОБШУКОМ КВАРТИРИ ЗАЯВНИКА В УКРАЇНІ
116. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився на дії органів влади Росії і України 3 листопада 2000 року. Він доводив, що обшук його квартири був незаконним та свавільним.