"1. Кожен має право на повагу до свого ... житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
117. Уряди України і Росії не надали своїх зауважень щодо суті скарг заявника.
118. Заявник стверджував, що він доводив свої скарги щодо стверджуваного незаконного обшуку до відома різних органів і посадових осіб України та що органи влади України були достатньою мірою поінформовані про його проблеми, але відмовились розглядати це питання.
119. Враховуючи попередні висновки Суду стосовно незаконності допомоги, яку 3 і 4 листопада 2000 року надали працівникам російської міліції посадові особи України (див. пункти 114 і 115), разом з твердженнями української прокуратури у листі від 8 грудня 2000 року щодо порушення статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України та статті 80 Мінської Конвенції (див. пункти 18, 66 і 82), Суд доходить висновку, що обшук, проведений 3 листопада 2000 року, не мав підстав ані згідно із законодавством України (див. пункт 66), ані згідно з Мінською Конвенцією (див. пункт 82), та що, таким чином, втручання органів влади України у права заявника за статтею 8 Конвенції не було "згідно із законом".
120. Відповідно у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ У РОСІЇ
121. Заявник скаржився на дії органів влади Росії за пунктом 3 статті 5 Конвенції стосовно тривалості його досудового тримання під вартою. Відповідні частини цього положення Конвенції передбачають:
"... 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання...".
A. Доводи сторін
122. Уряд Росії погодився з тим, що тримання заявника під вартою було доволі тривалим, але доводив, що воно було необхідним з огляду на те, що заявник не мав в Росії постійного місця проживання, а також з огляду на певні аспекти його характеру та кримінальної справи щодо нього.
123. Заявник наполягав на своїх попередніх скаргах і зауваженнях.
B. Оцінка Суду
1. Загальні принципи
124. Суд нагадує, що питання про розумність проведеного під вартою періоду часу не може вирішуватись абстрактно. Наявність підстав для залишення обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі на підставі відповідних фактів та із врахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній інтерес суспільства, який, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважує інтереси забезпечення права на свободу, закріпленого у статті 5 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (<…>) [ВП], заява № 30210/96, пп. 110 etseq., ECHR 2000-XI).
125. Наявність і тривале існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов’язковою і неодмінною умовою законності її продовжуваного тримання під вартою. Але зі спливом певного часу така підозра перестає бути достатньою. У таких випадках Суд має встановити, чи інші наведені судами підстави продовжують виправдовувати позбавлення свободи. Якщо такі підстави є "відповідними" і "достатніми", Суд має також з’ясувати, чи виявили відповідні органи державної влади "особливу ретельність" під час цього провадження (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" (<…>) [ВП], заява № 26772/95, пп. 152-153, ECHR 2000-IV). Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстровано органами влади (див. рішення у справі "Шишков проти Болгарії" (<…>), заява № 38822/97, п. 66, ECHR 2003-1 (витяги)). Вирішуючи питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи влади зобов’язані розглянути альтернативні заходи забезпечення її явки до суду (див. рішення у справі "Яблонський проти Польщі" (<…>), заява № 33492/96, п. 83, від 21 грудня 2000 року).
126. Відповідальність за забезпечення неперевищення розумної тривалості тримання обвинуваченого під вартою у кожному випадку у першу чергу покладається на національні суди. З цією метою вони повинні, належним чином враховуючи принцип презумпції невинуватості, розглянути усі факти, які свідчать "за" і "проти" існування суспільного інтересу, який виправдовує відступ від норми статті 5 Конвенції, та повинні навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення з-під варти. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, про які стверджував заявник у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Маккей проти Сполученого Королівства" (<…>) [ВП], заява № 543/03, п. 43, ECHR 2006-X).
2. Застосування наведених вище принципів у цій справі
(a) Період, що має враховуватися
127. Суд зауважує, що тримання заявника під вартою у розумінні підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції тривало з дати його затримання 4 листопада 2000 року до дати його засудження 30 січня 2003 року (див. пункти 12 і 63). Отже, впродовж судового провадження він провів під вартою два роки, один місяць і двадцять шість днів. Тривалість тримання його під вартою є для Суду приводом для занепокоєння. При існуванні презумпції на користь звільнення з-під варти саме органам влади Росії належало запропонувати переконливі підстави для подальшого тримання заявника під вартою впродовж такого тривалого часу (див. рішення у справі "Артьомов проти Росії" (<…>), заява № 14945/03, п. 74, від 3 квітня 2014 року).
128. Суд погоджується з тим, що підставою для первинного затримання заявника могла бути розумна підозра у вчиненні ним вбивства. Проте з плином часу таке обґрунтування ставало дедалі менш доречним. Відповідно Суд повинен встановити, чи продовжували інші підстави, наведені судами, виправдовувати позбавлення заявника свободи (див. згадане рішення у справі "Лабіта проти Італії" (<…>), пп. 152 і 153). Отже, Суд розгляне аргумент Уряду про те, що довготривале тримання заявника під вартою було виправдане тим фактом, що у заявника не було місця постійного проживання у Росії, а також відповідними аспектами його характеру та кримінальної справи щодо нього (див. пункт 122).
(b) Обґрунтування тримання заявника під вартою
(i) Тяжкість та характер обвинувачень
129. При продовженні досудового тримання заявника під вартою національні суди неодноразово посилались на тяжкість обвинувачень проти нього та зауважували, що його було обвинувачено у вчиненні тяжкого злочину (див. пункти 42-44 і 47).
130. Суд вважає, що хоча це важливо для оцінки існування ризику того, що заявник переховуватиметься від слідства і суду або продовжуватиме злочинну діяльність, необхідність продовження строку позбавлення свободи не може оцінюватися з суто абстрактної точки зору, яка враховує лише тяжкість злочину. Хоча Суд може погодитися з тим, що тяжкість обвинувачення може бути підставою для тримання під вартою на початкових етапах провадження (див. рішення у справах "Целеєвський проти Польщі" (<…>), заява № 17584/04, пп. 37 - 38, від 4 травня 2006 року, і "Кучера проти Словаччини" (<…>), заява № 48666/99, п. 95, ECHR 2007 (витяги)), він не може погодитися з тим, що така підстава є прийнятною на пізніших етапах провадження в якості головної причини для тримання особи під вартою.
131. Відповідно самі по собі зазначені вище обставини не є достатніми підставами для тримання заявника під вартою впродовж такого тривалого часу.
(ii) Небезпека переховування від слідства і суду
132. Що стосується ризику переховування заявником від слідства і суду, його слід оцінювати із врахуванням різних чинників, особливо таких, що стосуються характеру зазначеної особи, її моральності, її житла, роду її занять, її засобів, родинних зв’язків та усіх видів зв’язків з країною, в якій здійснюється її кримінальне переслідування (див. рішення у справі "Ноймайстер проти Австрії" (<…>), від 27 червня 1968 року, п. 10, Series A № 8).
133. У цій справі Суд погоджується з тим, що відсутність місця постійного проживання в Росії могла обґрунтовано виправдати побоювання національних судів щодо можливого переховування заявника від слідства і суду, як було вказано Урядом Росії у його зауваженнях. Проте Суд зауважує, що національні органи влади не посилалися на цей аргумент у жодному, за винятком одного, своєму відповідному рішенні (див. пункт 42). Не видається, що національні суди дійсно розглядали особисте становище заявника або будь-які обставини, пов’язані з можливою небезпекою його переховування від слідства і суду.
134. Отже, Суд вважає, що посилання Уряду держави-відповідача на вказані вище причини не було виправданим.
(iii) Необхідність проведення подальшого розслідування та ознайомлення заявника з матеріалами справи
135. Суд зауважує, що слідчі органи та суди стверджували, що продовження тримання заявника під вартою було необхідне, оскільки вимагалося проведення подальших слідчих дій (див. пункти 43, 44 і 47).
136. Суд не може погодитися з тим, що причини, наведені національними органами, були дійсними для продовження тримання заявника під вартою, оскільки після січня 2001 року ані слідчі органи, ані суди не конкретизували, які саме слідчі дії мають бути проведені. Більше того, ані міський суд, ані Верховний Суд не здійснили належної оцінки ретельності слідчих органів при проведенні розслідування.
(c) Висновок Суду
137. Підсумовуючи зазначене вище, Суд вважає, що хоча на початкових етапах розслідування тримання заявника під вартою ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах, причин, наведених національними судами, було недостатньо для виправдання тримання його під вартою впродовж більше двох років.
138. Відповідно Суд встановлює, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПОДІЯМИ В РОСІЇ
139. Заявник скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що був не в змозі з’явитися на судові засідання 1 липня і 24 жовтня 2002 року, на яких вирішувалося питання продовження тримання його під вартою, на надмірні затримки розгляду його скарг від 1 і 22 липня 2002 року та що національні суди не розглянули його скарги від 17 вересня і 12 грудня 2002 року. Це положення Конвенції передбачає:
"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. ".
140. Уряд визнав, що національні суди не повідомили заявника про засідання 1 липня 2002 року, на якому вирішувалося питання про подальше тримання його під вартою, та не забезпечили його явку на вказане засідання, та що його клопотання про особисту участь у засіданні 24 жовтня 2002 року було залишено без розгляду. Уряд заперечив порушення конвенційних прав заявника у зв’язку з іншими стверджуваними заявником обставинами.
141. Заявник наполягав на своїх попередніх скаргах і зауваженнях.
142. Суд зауважує, що Уряд підтвердив, що ані заявник, ані його захисник не змогли з’явитися на засідання 1 липня 2002 року, на якому вирішувалося питання продовження тримання під вартою, та що його клопотання про особисту участь у засіданні 24 жовтня 2002 року було залишено без розгляду (див. пункти 49 і 50). Суд також зазначає, що в матеріалах справи наявні документи, які підтверджують, що апеляційні скарги заявника від 1 і 22 липня 2002 року на рішення суду від 1 липня 2001 року про продовження тримання його під вартою не розглядалися до 24 жовтня, тобто протягом трьох місяців (див. пункт 49). Що стосується стверджуваного нерозгляду апеляційних скарг заявника від 17 вересня та 17 грудня 2002 року, Суд зазначає, що Уряд заперечив дати, в які було подано скарги, але не сам факт їхнього нерозгляду (див. пункти 51 і 52).
143. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у справах, які порушували питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див. рішення у справах "Соловйови проти Росії" (<…>), заява № 918/02, пп. 134-138, від 24 квітня 2012 року; [ВП], заява № 5826/03, пп. 161-164, від 22 травня 2012 року; "Пятков проти Росії" (<…>), заява № 61767/08, пп. 128-133, від 13 листопада 2012 року, та "Корольова проти Росії" (<…>), заява № 1600/09, пп. 107-110, від 13 листопада 2012 року).
144. Враховуючи свою практику з цього питання та визнані Урядом факти, Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі. Відповідно Суд встановлює, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості взяти участь у судових засіданнях 1 липня і 24 жовтня 2002 року, затримками розгляду апеляційних скарг заявника від 1 та 22 липня 2002 року та нерозглядом апеляційних скарг заявника від 17 вересня і 17 грудня 2002 року.
VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
145. Статтею 41 Конвенції передбачено:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
146. Заявник вимагав 20000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів влади України, та 5000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої органами влади Росії.
147. Уряди Росії і України доводили, що вимоги відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та що встановлення порушення становитиме достатню сатисфакцію.
148. Враховуючи наявні у нього документи, Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав стресу і відчаю внаслідок встановлених порушень, які не можуть бути відшкодовані самим лише встановленням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові:
(a) 12500 євро відшкодування моральної шкоди, що мають бути сплачені Україною, та додатково суму будь-якого податку, що може стягуватися;
(b) 5000 євро відшкодування моральної шкоди, що мають бути сплачені Росією, та додатково суму будь-якого податку, що може стягуватися.
B. Судові та інші витрати
149. Заявник також вимагав 380 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень у національних судах та у Суді.
150. Уряд вважав вимоги заявника необґрунтованими.
151. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявну інформацію та зазначені вище критерії, а також зважаючи на те, що заявнику було надано 850 євро на правову допомогу, Суд відхиляє його вимоги.
C. Пеня
152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє , що заявник знаходився під юрисдикцією України під час подій у м. Феодосії 3 і 4 листопада 2000 року.
2. Відхиляє попередні заперечення Уряду України.
3. Постановляє , що було порушення Україною пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням заявника у м. Феодосії, триманням його під вартою та наступним за цим примусовим перевезенням до м. Москви.
4. Постановляє , що було порушення Україною статті 8 Конвенції у зв’язку з обшуком у квартирі заявника у м. Феодосії.
5. Постановляє , що було порушення Російською Федерацією пункту 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з тривалістю досудового тримання заявника під вартою.
6. Постановляє , що було порушення Російською Федерацією пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості взяти участь у судових засіданнях 1 липня і 24 жовтня 2002 року, тривалими затримками розгляду його апеляційних скарг від 1 та 22 липня 2002 року та нерозглядом судами апеляційних скарг заявника від 17 вересня і 17 грудня 2002 року.
7. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Україна повинна сплатити заявникові 12500 (дванадцять тисяч п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; цю суму має бути конвертовано в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Російська Федерація повинна сплатити заявникові 5000 (п’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; цю суму має бути конвертовано в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(c) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 жовтня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Сорен НІЛЬСЕН
Голова
Елізабет ШТАЙНЕР