«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».
А. Стаття 8 Конвенції
1. Прийнятність
42. Уряд зазначав, що у зв’язку зі стверджуваними порушеннями права на листування заявники повинні були подати скарги прокуророві або до суду. Уряд також доводив, що відповіді, отримані заявниками, свідчили про те, що їхні листи були належним чином відправлені за адресатами.
43. Заявники не погоджувалися та стверджували, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були неефективними.
44. Щодо періоду попереднього ув’язнення Суд зазначає, що заявники скаржилися на перегляд їхніх листів, адресованих різним міжнародним установам, включаючи Суд. На час подій національне законодавство не робило будь-яких винятків щодо перегляду цього виду листування (див. пункт 22). Відповідно зазначені засоби юридичного захисту не мали жодного шансу на успіх (див. рішення від 12 березня 2009 року у справі «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine), заява № 1291/03, пп. 75 та 76).
45. Що стосується періоду відбування покарання, то перегляд листів другого заявника, за винятком листів до прокурора або Уповноваженого Верховної Ради України з питань людини, здійснювався на підставі Кримінально-виконавчого кодексу України (див. пункт 23). Відповідно з огляду на те, що перегляд ґрунтувався на положеннях вищезазначеного кодексу, використання засобів юридичного захисту, на які посилався Уряд, не мало жодного шансу на успіх. Стосовно стверджуваного перегляду листів прокуророві або Уповноваженому Верховної Ради України з питань людини, ці дії суперечили національному законодавству. Проте, на час подій (період між груднем 2004 року та липнем 2005 року) Кодекс адміністративного судочинства України, передбачаючи prima facie ефективний засіб юридичного захисту у зв’язку з такими твердженнями, ще не був застосовним (див., для порівняння, рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine), заява № 2295/06, пп. 44-45 та 72-75). Уряд не пояснив, яких процесуальних заходів мав вжити другий заявник. Більш того, Уряд не навів жодних прикладів з національної судової практики, які б свідчили, що засоби юридичного захисту, на які вони посилалися, не були суто теоретичними, а практичними, ефективними та пропонували відповідне відшкодування.
46. З огляду на викладене вище, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту.
47. Суд також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
(а) Доводи сторін
48. Заявники стверджували, що втручання в їхнє право на листування не було законним і виправданим.
49. Уряд стверджував, що перегляд листів заявників здійснювався згідно із законодавством та переслідував легітимну мету запобігання втечі з установи попереднього ув’язнення та заворушень у ній. Уряд також стверджував, що зазначене втручання було необхідним в демократичному суспільстві для досягнення зазначених цілей. Уряд заперечував твердження заявників про те, що деякі з їхніх листів не були відправлені за належністю.
(b) Оцінка Суду
(i) Листування заявників під час попереднього ув’язнення
50. Суд зазначає, що він розглядав подібну скаргу щодо перегляду кореспонденції під час попереднього ув’язнення та констатував порушення статті 8 Конвенції через те, що національне законодавство з цього питання не відповідало стандарту якості для такого закону (див. вищезазначене рішення у справі «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine), пп. 84-86). Суд не вбачає причини для того, щоб відійти від цієї практики. Суд також зазначає, що відсутність достатніх гарантій у цій сфері могла мати наслідком свавільні відмови відсилати деякі листи заявників, як вони стверджували.
51. Отже, Суд констатує, що мало місце порушення статті 8 Конвенції щодо обох заявників стосовно їхнього права на кореспонденцію протягом попереднього ув’язнення.
(ii) Листування другого заявника під час відбування покарання
52. Другий заявник також скаржився на втручання у його право на кореспонденцію під час відбування ним покарання.
53. У цьому зв’язку Суд, з огляду на свою відповідну практику (див., наприклад, рішення у справах «Енеа проти Італії» (Enea v. Italy) [ВП], заява № 74912/01, п. 143, ECHR-2009, та «Онофріу проти Кіпру» (Onoufriou v. Cyprus), заява № 24407/04, пп. 109-114, від 7 січня 2010 року з подальшими посиланнями), зазначає, що згідно із застосовним на момент подій законодавством, яке регулює відбування покарань, працівники установ виконання покарань переглядали усі листи, що відсилалися ув’язненими особами за винятком листів Уповноваженому Верховної Ради з прав людини або прокурору (див. пункт 23). Законодавство не проводило будь-якого розмежування щодо інших категорій осіб, з якими могли листуватися ув’язнені - такими як, наприклад, правоохоронні та інші державні органи, конвенційні та інші міжнародні органи, родичі, захисник та ін. Законодавство не конкретизувало спосіб здійснення перегляду кореспонденції. Зокрема, воно не передбачало будь-якої участі ув’язнених осіб на будь-якій стадії процесу перегляду листів або їхнього залучення до нього. Воно також не визначало, чи мала ув’язнена особа право на інформування її про будь-які зміни, і внесені у зміст її вихідної кореспонденції. Більш того, перегляд був автоматичним, не був обмежений у строках та не вимагав будь-якого вмотивованого рішення, яке б надавало підстави для заходів з перегляду кореспонденції та/або встановлювало строки їхнього виконання. Насамкінець, не існувало конкретного засобу юридичного захисту, який надавав би ув’язненій особі змогу оскаржити вищезазначений захід та отримати адекватне відшкодування.
54. Отже, Суд доходить висновку, що застосовне національне законодавство не надавало відповідного рівня захисту від свавільного втручання у право ув’язненої особи на листування. Тобто оскаржуване втручання здійснювалося не «згідно із законом».
55. За відсутності вищезазначених базових гарантій, які б захищали право на листування, Суд не виключає, що другий заявник міг стикнутися зі свавільними відмовами адміністрації установи виконання покарань відсилати його листи, як він стверджував.
56. Вищевикладених міркувань Суду достатньо, щоб дійти висновку, що мало місце порушення статті 8 Конвенції стосовно другого заявника щодо його права на листування під час відбування ним покарання.
В. Стаття 34 Конвенції
57. Заявники також скаржилися, що втручання в їхнє право на кореспонденцію, розглянуте вище, також порушило їхнє право на листування із Судом та суперечило статті 34 Конвенції.
58. Уряд стверджував, що при листуванні із Судом заявникам не чинилося перешкод.
59. Суд повторює, що скарга за статтею 34 Конвенції має процесуальний характер та не порушує будь-якого питання щодо прийнятності за Конвенцією (див. рішення у справах «Кук проти Австрії» (Cooke v. Austria), заява № 25878/94, п. 46, від 8 лютого 2000 року, та «Ергі проти Туреччини» (Ergi v. Turkey), від 28 липня 1998 року, п. 105, Reports of Judgments та Decisions, 1998-IV).
60. Суд також повторює, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування механізму подання індивідуальних заяв, передбаченого статтею 34 Конвенції, є забезпечення для заявників чи потенційних заявників можливості вільно спілкуватися із Судом, не зазнаючи тиску в будь-якій формі з боку органів влади, спрямованого на те, щоб змусити їх відкликати або змінити свої скарги. У цьому контексті термін «тиск» означає не лише акти прямого примусу та відвертого залякування, а й будь-які інші неправомірні опосередковані дії чи контакти, спрямовані на позбавлення заявників наміру чи бажання звертатися зі скаргами на підставі Конвенції (див. вищезазначене рішення у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), п. 105).
61. Суд приділяє особливу увагу питанню ефективного використання ув’язненими права на індивідуальну заяву. Він зазначав, що ув’язнені перебувають в особливо вразливому становищі, оскільки їхнє листування із Судом і з рештою зовнішнього світу залежить від адміністрації установ виконання покарань (див., наприклад, рішення від 3 червня 2003 року у справі «Котлец проти Румунії» (<…>), заява № 38565/97, п. 71). Суд завжди наголошував на важливості дотримання конфіденційності кореспонденції Суду із заявниками, оскільки вона може містити заяви щодо дій адміністрації пенітенціарних установ або їхніх працівників. Унаслідок розкриття листів, які надійшли із Суду чи адресовані йому, виникає можливість того, що вони будуть прочитані, що, як легко можна уявити, породжує ризик виникнення потенційно можливої ситуації, коли при нагоді працівники пенітенціарної установи можуть вирішити помститися засудженому-скаржнику (див. рішення у справах «Кляхін проти Росії» (Klyakhin v. Russia), заява № 46082/99, п. 118, від 30 листопада 2004 року; «Мєченков проти Росії» (Mechenkov v. Russia), заява № 35421/05, п. 123, від 7 лютого 2008 року, та «Понушков проти Росії» (Ponushkov V. Russia), заява № 30209/04, п. 80, від 6 листопада 2008 року).
62. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що згідно з чинним на час подій законодавством листування заявників із Судом підлягало перегляду працівниками Сумського СІЗО та Роменської виправної колонії. Суд вважає, що узвичаєна практика перегляду всієї кореспонденції ув’язненого із Судом сама по собі несумісна з принципами, закладеними у статті 34 Конвенції, оскільки вона означає відсутність конфіденційності такого листування та ризик застосування різних форм прямого або опосередкованого впливу на ув’язненого, який перешкоджатиме його можливості листуватися із Судом.
63. За цих обставин Суд доходить висновку, що Україна не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з переглядом органами влади кореспонденції заявників із Судом.
III. СПОНУКАННЯ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА ДО ВІДКЛИКАННЯ ЗАЯВИ
64. Перший заявник також скаржився за статтею 34 Конвенції на те, що його спроба 12 серпня 2009 року відкликати заяву з Суду була спровокована національними органами.
65. Уряд стверджував, що заява першого заявника від 12 серпня 2009 року про його бажання припинити провадження та його наступний лист від 14 вересня 2009 року, в якому він просив Суд не звертати увагу на ту заяву, були скоріш наслідком неправильного розуміння заявником відповідних національних та міжнародних процедур, за що він сам несе відповідальність. Доказів того, що державні органи могли спонукати першого заявника до відкликання заяви, не існує.
66. Суд зазначає, що протягом короткого проміжку часу перший заявник вимагав припинення провадження у Суді, а потім наполягав на продовженні провадження, просячи Суд не приймати до уваги його попередній лист. Пояснюючи, що спонукало його до написання першого та другого листів, перший заявник не вдавався в деталі та у своїй подальшій кореспонденції не надав більш докладних пояснень з цього приводу. Він також не звернувся до цього питання, коли Суд звернув на нього особливу увагу під час комунікування справи сторонам. Суд, зі свого боку, не вбачає жодних доказів будь-якого тиску, який міг би чинитися на першого заявника всупереч положенням статті 34 Конвенції, коли він писав листа від 12 серпня 2009 року.
67. Відповідно Суд постановляє, що державні органи дотрималися своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо цієї скарги.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
69. Кожен із заявників вимагав по 7000 євро відшкодування моральної шкоди.
70. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими та надмірними.
71. Суд вважає, що заявники вочевидь зазнали біль та відчай у зв’язку зі встановленими порушеннями. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд повністю задовольняє вимоги заявників і присуджує кожному по 7000 євро.
B. Судові та інші витрати
72. Заявники не надали жодних вимог щодо цього. Отже, Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
73. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними наступні скарги:
(a) скаргу першого заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою в період з 17 вересня 2003 року до 28 серпня 2004 року;
(b) скаргу другого заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою в період з 12 серпня 2002 року до 28 серпня 2004 року; та
(c) скарги обох заявників за статтею 8 Конвенції.
2. Оголошує решту скарг у заявах неприйнятними.
3. Постановляє , що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо обох заявників.
4. Постановляє , що мало місце порушення статті 8 Конвенції щодо обох заявників стосовно їхнього права на повагу до кореспонденції під час попереднього ув'язнення.
5. Постановляє , що мало місце порушення статті 8 Конвенції щодо другого заявника стосовно його права на повагу до кореспонденції під час тримання його під вартою після засудження.
6. Постановляє , що Україна не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з переглядом національними органами влади листів заявників до Суду.
7. Постановляє , що Україна дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним спонуканням органами влади першого заявника відкликати його заяву.
8. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити кожному заявнику по 7000 (сім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 16 лютого 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН