«1. Третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження.
2. Заява про відсутність у третейського суду компетенції може бути зроблена не пізніше подання заперечень щодо позову. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що третейський суд перевищує межі своєї компетенції, повинна бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку сторони, виходить за ці межі, буде поставлено в ході арбітражного розгляду. Третейський суд може в будь-якому з цих випадків прийняти заяву, зроблену пізніше, якщо він визнає затримку виправданою.
3. Третейський суд може винести постанову щодо заяви, зазначеної в пункті 2 цієї статті, або як з питання попереднього характеру, або в рішенні щодо суті спору. Якщо третейський суд винесе постанову з питання попереднього характеру, що він має компетенцію, будь-яка сторона може протягом тридцяти днів після отримання повідомлення про цю постанову просити орган, зазначений в статті 6, прийняти рішення з цього питання; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, третейський суд може продовжувати розгляд та прийняти арбітражне рішення.»
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
18. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду компанія-заявник додатково скаржилася на порушення її права на доступ до суду, правової визначеності та рівності сторін з огляду на скасування національними судами остаточного та обов’язкового для виконання рішення, а саме: арбітражного рішення.
19. Суд зазначає, що ці нові, подані із запізненням скарги не є уточненням первинних скарг компанії-заявника, щодо яких сторони надали зауваження. Отже, Суд вважає неналежним розглядати ці питання в контексті цієї справи (див. рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
20. Компанія-заявник скаржилася за статтями 6 та 13 Конвенції на ненадання національними судами належного обґрунтування своїх рішень.
21. Суд вирішив розглянути скаргу виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції, який у цій справі має розглядатися як lex specialis стосовно статті 13 Конвенції.
22. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...».
А. Прийнятність
23. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
24. Компанія-заявник стверджувала, що національні суди проігнорували наявність в арбітражного суду повноважень тлумачити контракт і ухвалювати рішення стосовно своєї компетенції.
25. Посилаючись на листи голови Шевченківського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року та Генерального секретаря Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 06 травня 2019 року, Уряд повідомив про знищення відповідних матеріалів справи у зв’язку зі спливом строку їхнього зберігання.
26. Уряд також стверджував, що завдання Суду не полягає у розгляді стверджуваних помилок стосовно питань факту або права, яких припустилися національні суди. Крім того, національні суди дотримувалися усталеної практики, добре відомої практикуючим юристам, відповідно до якої на момент подій національні суди, як правило, скасовували арбітражні рішення і визнавали арбітражні застереження недійсними, якщо вони містили неправильну назву арбітражної установи. Ця практика, хоча вона й не була сприятливою для здійснення арбітражного розгляду, не могла бути охарактеризована як свавільна чи несправедлива. Отже, національні суди справедливо розглянули справу компанії-заявника.
27. Суд повторює, що до його компетенції не належить розгляд стверджуваних помилок стосовно питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки вони не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією,- наприклад, коли у виключних випадках можна стверджувати, що помилки становлять несумісну зі статтею 6 Конвенції «несправедливість» (див. рішення у справі «Бочан проти України (№ 2) [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015). Суд не повинен діяти як четверта інстанція, і тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі «Зубач проти Хорватії» [ВП] (Zubac v. Croatia) [GC], заява № 40160/12, пункт 79, від 05 квітня 2018 року).
28. Суд також повторює, що згідно з його усталеною практикою стосовно належного відправлення правосуддя у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються (див. рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Питання стосовно виконання судом свого обов’язку навести обґрунтування, яке виникає зі статті 6 Конвенції, можна вирішити лише з огляду на обставини справи. Однак, якщо аргумент у випадку його прийняття був вирішальним для результату розгляду справи, він може вимагати надання конкретної та чіткої відповіді суду у його рішенні (див., наприклад, рішення у справі «Петровіч та інші проти Чорногорії» (<...>), заява № 18116/15, пункт 41, від 17 липня 2018 року). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, буде порушено, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див., наприклад, рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року, та «Мала проти України» (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, пункт 48, від 03 липня 2014 року).
29. У цій справі національні суди скасували арбітражне рішення, встановивши, що арбітражний суд перевищив свою компетенцію, коли здійснив тлумачення змісту арбітражного застереження, оскільки сторони прямо не уповноважили його тлумачити положення контракту. Крім того, в українському примірнику контракту назва арбітражної установи, а саме МКАС, була вказана неправильно, і тому не можна було сказати, що сторони обрали цю установу (див. пункти 12, 14 і 16).
30. У національних судах компанія-заявник посилалася на статтю 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», в якій визнано доктрину «компетенції-компетенції», тобто повноваження арбітражного суду ухвалювати рішення щодо власної компетенції. Вона також посилалася на активну участь підприємства «А.» в арбітражі та висунення підприємством «А.» заперечення лише щодо недотримання етапу проведення переговорів згідно з арбітражним застереженням, але не компетенції МКАС як такої (див. пункти 13 і 15).
31. Суд зауважує, що національні суди не надали відповідь на ці конкретні та важливі аргументи, які мали вирішальне значення для результату розгляду справи (див. пункти 14 та 16).
32. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного обґрунтування рішень національних судів.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ ПЕРШОГО ДО КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
33. Компанія-заявник також скаржилася на те, що, скасувавши арбітражне рішення, національні суди порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та статтю 13 Конвенції, які передбачають: