спеціальну форму одягу, як і їхні колеги з цивільних
судів..."
4. Військовий кримінальний кодекс
40. Стаття 112 Військового кримінального кодексу Туреччини від 22 травня 1930 року встановлює: "Будь-який вплив на військові суди з використанням
службового становища карається позбавленням волі до п'яти
років".
5. Закон N 1602 від 4 червня 1972 року про Вищий військовий адміністративний суд:
41. Відповідно до статті 22 Закону N 1602 до повноважень першої палати Вищого військового адміністративного суду належить розгляд клопотань про скасування та відшкодування завданої шкоди у зв'язку з оскарженнями щодо особистого становища офіцерів, особливо з питань службового просування.
ЩОДО ПРАВА
I. СТОСОВНО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
42. Заявник посилається на статтю 3 Конвенції ( 995_004 ), в якій сказано: "Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському та
такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
A. Попередні заперечення Уряду
43. Держава-відповідач посилається на невичерпання заявником національних засобів правового захисту. Як стверджує Уряд, 12 литого 1993 року заступник голови Асоціації з прав людини (м. Стамбул) звернувся до Міністерства юстиції зі скаргою щодо тривалості строку тримання під вартою певної кількості осіб, серед яких був і заявник. Ця скарга була відхилена рішенням від 19 липня 1993 року, що його виніс префект Стамбула за доповідною прокурора Республіки. Особливо слід зауважити, що ні заявник, ні його адвокат не подавали скарги щодо поганого поводження.
44. Заявник стверджує, що він виконав вимогу щодо вичерпання національних засобів правового захисту, беручи до уваги, що 11 травня 1993 року він подав скаргу. Цю скаргу було відхилено без призначення грунтовного розслідування.
45. Суд звертає увагу на те, що 11 травня 1993 року заявник незалежно від голови Асоціації з прав людини (пункти 21 та 26 вище) подав скаргу на трьох працівників поліції, відповідальних за його тримання під вартою, з приводу застосування ними "тортур". Потому прокурор передав цю скаргу до префектури м. Стамбула, яка призначила начальника управління служби державної безпеки дізнавачем у справі.
21 червня 1993 року начальник поліції поінформував префектуру про результати розслідування і звернувся до неї з клопотанням про відхилення скарги. Стамбульська префектура яка не вважала за необхідне піддавати скаргу перевірці з боку адміністративної комісії м. Стамбула, погодилася з клопотанням про її відхилення.
46. Слід підкреслити, що адміністративне рішення про відхилення скарги без її подальшого розгляду, винесене префектом Стамбула, не є рішенням про закриття кримінальної справи у значенні статті 165 Кримінально-процесуального кодексу чи Закону 1913 року (пункт 32 вище). На відміну від двох видів рішень про закриття кримінальної справи, які регулюються правовими нормами за цими актами, в даному випадку йдеться про адміністративне рішення щодо закриття справи без її перевірки прокуратурою чи відповідною адміністративною комісією. До того ж під час цього адміністративного розслідування матеріали справи залишалися недоступними для заявника та його представника, а адміністративне рішення за результатами такого розслідування до його відома взагалі доведене не було (пункт 24 вище).
47. У світлі викладеного вище Суд доходить висновку, що заявник задовольнив вимогу щодо вичерпання національних засобів правового захисту, оскільки адміністративними органами відхилено його скаргу без подальшого розгляду. Отже, попереднє заперечення Уряду не може бути взяте до уваги.
B. Обгрунтованість скарги
48. Посилаючись на медичний висновок, яким засвідчено наявність на його голові трьох шрамів від ран, п. Алтай стверджує, що його було піддано жорстокому поводженню, зважаючи на систематичне катування, якому його піддавали впродовж двох тижнів тримання під вартою у приміщеннях відділу боротьби з тероризмом; протягом цього строку він був позбавлений допомоги захисника.
49. Суд передовсім нагадує що для підпадання під дію статті 3 погане поводження має досягти мінімального рівня тяжкості. Оцінка цього мінімуму є за самою своєю природою відносною; вона залежить від сукупності обставин у справі, таких, як тривалість цього поводження або ж наслідки фізичного чи психологічного характеру, а також в окремих випадках, від статі, віку та стану здоров'я потерпілого. Якщо особа перебуває у стані позбавлення свободи, застосування щодо неї фізичної сили тоді, коли вона не вдається до необхідних дій у відповідь є посяганням на людську гідність і загалом становить порушення права, гарантованого статтею 3 Конвенції ( 995_004 ) (справа "Текін проти Туреччини" (Tekin c. Turquie) від 9 червня 1998 року, Requeil 1998-IV, с. 1517-1518, п. 52-53; справа "Лабіта проти Італії" (Labita c. Italie) (GC), N 26772/95, п. 120, CEDN 1999, та справа "Калок проти франції" (Caloc c. France), N 33951/96, п. 84, CEDN 2000).
50. Для оцінки доказів Суд до цього часу в основному вдавався до критерію доказовості "за відсутності розумних підстав для сумніву" (згадана вище справа Лабіти, п. 121). Однак така доказовість може випливати із сукупності ознак та неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою. Якщо особі було завдано тілесних ушкоджень під час її тримання під вартою, коли вона повністю перебувала під контролем службових осіб поліції, то будь-яке ушкодження, що з'явилося у цей період, дає підстави для вагомих фактичних презумпцій (справа "Салман проти Туреччини" (Salman c. Turquie) (GC), N 21986/93, п. 100, CEDN 2000). Це покладає саме на Уряд обов'язок забезпечити правдоподібне пояснення щодо походження цих ушкоджень і навести доводи, які встановлюють факти, що піддають сумніву твердження заявника, особливо якщо ці твердження підкріплені медичними довідками (див., зокрема, справи "Селмуні проти Франції" (Selmouni c. France) (GC), N 25803/94, п. 87, CEDN 1999, та "Берктай проти Туреччини" (Berktay c. Turquie), N 22493/93, п. 167, CEDN 2001).
51. У даному випадку Суд передовсім відзначає, що, як випливає із матеріалів справи, хоча п. Алтая й було заарештовано 2 лютого 1993 року, лікар оглянув його тільки 15 лютого 1993 року, тобто через два тижні з моменту арешту. У своєму висновку лікар констатував наявність на голові заявника трьох шрамів від поранень розміром один, два і три сантиметри, і ніхто не стверджував, що ці тілесні ушкодження з'явилися ще до арешту заявника.
Як зазначив заявник у своїй скарзі від 11 травня 1993 року (пункт 21 вище), ці поранення є наслідком жорсткого поводження, якому його піддали працівники поліції під час тримання його під вартою. У своєму оскарженні, поданому до касаційного суду, він стверджує, що його свідчення були отримані під примусом. Зі свого боку, представник заявника у своїх письмових скаргах наголошує, що довгий строк тримання під вартою та відсутність допомоги адвоката у цей період дали працівникам поліції змогу допитувати його клієнта під примусом (пункт 27 вище).
52. Уряд не подав пояснень щодо походження шрамів, виявлених у заявника.
53. За словами начальника Стамбульського управління служби державної безпеки, якого префект призначив дізнавачем у справі тілесні ушкодження п. Алтая були спричинені, по-перше, застосуванням поліцією сили при його арешті та, по-друге, внаслідок несподіваного інциденту, коли заявник спробував утекти і вдарився головою об двері (пункт 23 вище).
54. Щодо застосування сили під час арешту Суд зазначив, що після цього заявника не було піддано медичному огляду, за допомогою якого можна було встановити сліди поранень, якщо такі мали місце. З огляду на це слід нагадати, що якщо поранення п. Алтая були спричинені застосуванням сили при його арешті, саме на Уряд покладається обов'язок навести відповідні докази, а саме - медичну довідку і докладні протоколи, на підтвердження того, що застосування сили працівниками поліції було пропорційним і абсолютно необхідним (див., mutatis mutandis, справу "Рехбок проти Словенії" (Rehbock c. Slovenie), N 29462/95, п. 72-76; див. також справу "Рибіч проти Австрії" (Ribitsch c. Autrche) від 4 грудня 1995 року, серія A, N 336, с. 25-26, п. 34). У справі, що розглядається, цього зроблено не було. Крім того, жоден із доказів перевірених Судом, не встановлює факту завдання п. Алтаю при арешті ударів по голові, який міг би пояснити появу поранень на цій частині тіла. Водночас начальник поліції обмежився поясненням, що наявність поранень у п. Алтая може бути викликана тільки пропорційним застосуванням сили.
55. Щодо спроби втечі під час допиту, то пояснення начальника поліції містять висновки, які не мають під собою ніяких встановлених фактів та не фіксують жодної дати появи тілесних ушкоджень. Крім того, ні заявник, ні Суд не були ознайомлені з протоколами свідчень працівників поліції, на яких грунтувалося це пояснення.
Важливою обставиною є те, що жоден національний орган, відповідальний за розслідування скарги п. Алтая, чи то прокурор, що отримав скаргу, чи то начальник поліції, якого префект Стамбула призначив дізнавачем у справі, не зробив жодної спроби заслухати заявника, який міг би навести свою версію подій.
Отже, слід нагадати, що у випадку, коли всі факти, про які йде мова, в сукупності або здебільшого становлять виключну сферу обізнаності органів влади, як це має місце у справі осіб, що перебувають під контролем таких органів, версія скаржників є основним чинником визнання причин тілесних ушкоджень Таким чином, органи влади повинні перевірити достовірність тверджень про погане поводження, співставивши результати медичного обстеження з версією скаржника.
56. Як підсумок, Суд зауважив, що докази не підтверджують заяви начальника поліції про те, начебто тілесні ушкодження були завдані під час арешту та/або під час спроби втечі.
За відсутності правдивого пояснення Суд визнав, що в цій справі встановленим фактом є те, що тілесні ушкодження, сліди яких було виявлено на тілі заявника, стали наслідком поводження відповідальність за яке несе Уряд.
57. Суд також відзначив, що заявника було взято під варту, коли його стан здоров'я був добрим, а згодом він зазнав тілесного ушкодження голови, одного з життєво важливих органів. Ці ушкодження були зафіксовані на чотирнадцятий день його перебування під вартою в поліції й викликали необхідність надання припису про непрацездатність на три дні. Протягом п'ятнадцяти днів перебування під вартою в поліції п. Алтай був позбавлений будь-якої можливості скористатися адвокатською допомогою та до чотирнадцятого дня - лікарською допомогою. Отже, він перебував в ізоляції та був залежним від співробітників поліції, тобто його становище було особливо вразливим.
58. У світлі викладеного вище та беручи до уваги всю сукупність даних, взятих до вивчення, Суд дійшов висновку, що те, яким чином поводилися із заявником під час тримання його під вартою, являло собою нелюдське поводження, заборонене статтею 3 Конвенції ( 995_004 ).
59. Таким чином, мало місце порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
60. Заявник оскаржує надмірну тривалість тримання під вартою і висуває твердження про порушення статті 5 ( 995_004 ), яка у відповідній частині викладена так: "1. Кожен має право на свободу та особисту
недоторканність Нікого не може бути позбавлено свободи інакше
ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких
випадках, як: <...> c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою
припровадження її до встановленого законом компетентного
органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні нею
правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за
необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі
після його вчинення; <...> З. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з
положеннями підпункту c пункту 1 цієї статті, має негайно
постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон
надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий
розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до
початку судового розгляду. Таке звільнення може бути
обумовлене гарантіями явки в судове засідання".
61. Суд зауважує, що Уряд не надав пояснень з цього приводу.
62. У випадку, що розглядається, тримання під вартою п. Алтая почалося з моменту його арешту 2 лютого 1993 року та закінчилося 16 лютого 1993 року, коли він постав перед суддею-асесором суду державної безпеки (пункти 10 та 15 вище). Отже, тримання заявника під вартою продовжувалося п'ятнадцять днів.
63. У справі "Броуган та інші проти Сполученого Королівства" (Brogan et autres c. Royaume-Uni) (рішення від 29 листопада 1988 року, серія A, N 145-B, с. 33, п. 62). Суд дійшов висновку, що строк тримання під вартою упродовж чотирьох днів та шести годин без судового контролю виходить за суворі межі такого тримання, встановлені пунктом 3 статті 5 ( 995_004 ), навіть якщо це мало на меті убезпечити суспільство від тероризму.
64. Раніше Суд уже неодноразово визнавав, що розслідування справ про терористичні злочини, безсумнівно, наражається на певні проблеми для органів влади (див. згадану вище справу Броугана та інших, с. 33, п. 61, справу "Мюррей проти Сполученого Королівства" (Murrey et autres c. Royaume-Uni) від 28 жовтня 1994 року, серія A, N 300-A, с. 27, п. 58, та справу "Дікме проти Туреччини" (Dikme c. Turquie), N 20869/92, п. 64, CEDH 2000). Це не означає, однак, що ці органи мають "карт-бланш", з погляду статті 5 ( 995_004 ) щодо арешту та взяття під варту підозрюваних осіб під прикриттям повного ефективного контролю з боку національних судів та, в останній інстанції, з боку контрольних органів Конвенції кожного разу, коли вони вважатимуть за потрібне стверджувати, що мав місце прояв тероризму (див., mutatis mutandis, згадану вище справу Мюррея, с. 27, п. 58).
65. Суд також нагадує про важливість статті 5 у системі Конвенції ( 995_004 ); вона закріплює фундаментальне право людини - захист особи від свавільних посягань держави на її свободу. Судовий контроль такого втручання з боку органів виконавчої влади становить основну складову гарантії за пунктом 3 статті 5, яка задумана для зменшення, наскільки це можливо, ризику прояву свавілля, а також для забезпечення верховенства права - одного з "основоположних принципів" "демократичного суспільства", на який "недвозначно посилається преамбула Конвенції" (див., наприклад, справу "Сакік та інші проти Туреччини" (Sakik et autres c. Turquie) від 26 листопада 1997 року, Requeil 1997-VII, с. 2623-2624, п. 44). Зрештою, тільки судове втручання може привести до ефективного виявлення фактів поганого поводження та запобігання їм. Про такі факти заявив п. Алтай (пункт 48 вище), і є ризик застосування подібного поводження до затриманих осіб, особливо з метою примусити їх до зізнання (див. згадану вище справу Дікме, п. 66).
66. Як підсумок, можна стверджувати, що тримання під вартою впродовж тринадцяти днів без припровадження до судді, як це було в даному випадку, не відповідає поняттю негайності в сенсі наведеної вище судової практики. Отже, мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
67. Заявник стверджує, що було допущено подвійне порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). З одного боку, він скаржиться, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом. Щодо цього він пояснює, що суди державної безпеки є структурою, відмінною від кримінальних судів загальної юрисдикції. З іншого боку, він скаржиться на відсутність справедливого розгляду з боку суду державної безпеки в частині винесення йому обвинувального вироку на основі свідчень, отриманих шляхом примусу. Крім того, він скаржиться на відмову йому в доступі до свого адвоката всупереч положенням пункту 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (c).
Пункти 1 та 3 (c) статті 6 Конвенції ( 995_004 ) у відповідних частинах викладено так: "1. Кожен при... встановленні обгрунтованості будь-якого
кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має
право на справедливий... розгляд... незалежним і безстороннім
судом, встановленим законом. <...>
3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права: <...> c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або - якщо
він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги
захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього
вимагають інтереси правосуддя. <...>"
A. Щодо незалежності і безсторонності Стамбульського суду державної безпеки
68. За твердженням заявника, Стамбульський суд державної безпеки не може відповідати критерію "незалежний і безсторонній суд" у значенні пункту 1 статті 6 ( 995_004 ), оскільки один з трьох його членів є військовим суддею.
69. Уряд зі свого боку, вважає, що положення, які регулюють призначення військових суддів що засідають у судах державної безпеки, та гарантії, якими вони користуються при виконанні своїх суддівських обов'язків, є такими, що ці суди повністю задовольняють вимоги щодо незалежності та безсторонності, встановлені пунктом 1 статті 6 ( 995_004 ). Він заперечує що судді є підзвітними своїм військовим начальникам. По-перше, положення статті 112 Військового кодексу визнають злочинним діянням спробу вплинути на військового суддю при виконанні ним суддівських обов'язків. По-друге, під час виконання військовими суддями своїх суддівських обов'язків вони підлягають атестації за тими ж позиціями, що й цивільні судді.
Уряд підкреслює, що суди державної безпеки є не судами виняткової юрисдикції, а спеціалізованими кримінальними судами. Турецькі власті вважали за необхідне введення до суду державної безпеки військового судді з огляду на існуючу впродовж багатьох років ситуацію в Туреччині та зважаючи на досвід, набутий збройними силами в боротьбі з тероризмом.
70. Заявник заперечує проти цих тверджень. Посилаючись на справу "Інкал проти Туреччини" (Incal c. Turquie) від 9 липня 1998 року (Requeil 1998-IV), він повторює свою претензію, згідно з якою такі суди не є незалежними та безсторонніми. Слід зазначити, що відсутність незалежності цих судів породжує проблему щодо безсторонності розгляду справ у них.
71. Суд передовсім бере до уваги, що з моменту вивчення ним справи нормативні положення щодо складу судів державної безпеки було змінено (див. пункт 35 вище). Однак він уточнює, що його завданням є тільки оцінка обставин справи як таких. У зв'язку з цим він зупиняється на тому факті, що заявник постав перед суддями, серед яких був кадровий офіцер, що належав до військового трибуналу.
72. Суд нагадує, що у згаданій вище справі Інкала та у справі "Чілаклар проти Туреччини" (Ciraklar c. Turquie) від 28 жовтня 1998 року (Requeil 1998-VII) він вивчив аргументи, подібні до тих, що мають місце у даному випадку (див., зрештою, справу "Гергер проти Туреччини" (Gerger c. Turquie ) (GC), N 24919/94, 8.7.1999, п. 61). У цій справі Суд констатував, що статус військових суддів, які засідають у судах державної безпеки, надає досить чіткі гарантії незалежності та безсторонності (див. згадану вище справу Інкала, с. 1571, п. 65). Проте він також наголосив на тому, що певні параметри статусу цих суддів ставлять під сумнів їхню незалежність та безсторонність (там само, п. 68), як у випадку, коли йдеться про військовослужбовців, що продовжують належати до збройних сил, які, в свою чергу, залежать від виконавчої влади, а також з огляду на те, що вони підкоряються військовій дисципліні і що їх призначення на посаду та заохочення значною мірою залежить від втручання адміністративних та військових органів.
73. Суд не має своїм завданням перевіряти in abstracto необхідність запровадження суду державної безпеки як інституції у світлі виправдань, поданих Урядом. Він має на меті з'ясувати, чи діяльність суду державної безпеки несе в собі посягання на право п. Алтая на справедливий розгляд та, особливо, чи останній об'єктивно мав законні підстави боятися що суд, який розглядає його справу, не є незалежним та безстороннім (див. зазначену вище справу Інкала, с. 1572, п. 70).
74. У зв'язку з цим Суд не вбачає жодних підстав відходити від висновку, якого він дійшов стосовно п. Інкала та п. Чіраклара, котрі, як і заявник, були цивільними особами.
Певна річ що заявник притягнутий до суду державної безпеки за обвинуваченням у посяганні на конституційний лад та національну єдність (п. 25 і 27 вище), боявся постати перед суддями, серед яких були кадрові офіцери, що належали до військового трибуналу. У зв'язку з цим він міг законно остерігатися, щоб Стамбульський суд державної безпеки не керувався, всупереч правилам, міркуваннями, які не стосуються суті справи. Інакше кажучи, побоювання заявника щодо незалежності та безсторонності такого суду стосуються можливості обійти об'єктивне доведення невинуватості.
75. Отже, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
B. Щодо використання свідчень заявника, здогадно отриманих під примусом, та щодо відсутності адвоката під час тримання його під вартою
76. Заявник також стверджує, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), оскільки суд державної безпеки, що його засудив, грунтував своє визнання його винним на його свідченнях, отриманих під примусом. Крім того, він скаржиться на позбавлення доступу до адвоката на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 (с) цієї статті.
77. З огляду на констатацію факту порушення права п. Алтая на розгляд його справи незалежним і безстороннім судом Суд вважає, що немає підстав для розгляду цієї скарги.
IV. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
78. У статті 41 Конвенції ( 995_004 ) зазначено: "Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів
до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної
Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі
необхідності, надає потерпілій стороні справедливу
сатисфакцію".
A. Шкода
79. Пан Алтай вимагає, без визначення суми, справедливої сатисфакції щодо шкоди, яку йому було завдано.
80. Уряд своїх міркувань не подав.
81. На думку Суду, заявник зазнав такої моральної шкоди, що самої лише констатації цим рішенням факту порушення не буде достатньо для її відшкодування. У зв'язку з цим Суд одноголосно встановив суму компенсації у розмірі 100000 французьких франків, конвертованих у турецькі ліри за курсом на день винесення рішення.
B. Судові витрати
82. У своїх застереженнях, поданих 7 серпня 1999 року, заявник звернувся до Суду з клопотанням про відшкодування витрат, яких він зазнав у зв'язку з провадженням у Суді, без визначення їх розміру.
83. Уряд своїх міркувань не подав.
84. Суд вважає, що п. Алтай зазнав певних витрат у зв'язку з провадженням справи в Суді. Керуючись принципом справедливості та з огляду на існуючу в цій ділянці практику органів Конвенції ( 995_004 ), Суд вважає розумним присудити йому суму в розмірі 10000 французьких франків, конвертовану в турецькі ліри за курсом на день винесення рішення, як компенсацію судових витрат.
C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати
85. Суд постановляє передбачити нарахування відсотків у разі несвоєчасної сплати за ставкою 4,26 % річних від суми у французьких франках.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Відхиляє попередні заперечення Уряду.
2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції ( 995_004 ).
3. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
5. Постановляє, що немає підстав розглядати інші скарги, які стосуються пункту 1 та пункту 3 (с) статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
6. Постановляє, що:
a) держава-відповідач упродовж трьох місяців з дня, коли рішення стає остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), повинна сплатити заявникові такі суми компенсації, конвертовані у турецькі ліри: i) 100000 (сто тисяч) французьких франків - за моральну шкоду; ii) 10000 (десять тисяч) французьких франків - за судові витрати, без урахування суми, що може бути виплачена як податок на додану вартість;
b) ці суми підлягають збільшенню за простою річною ставкою 4,26 % починаючи зі спливу зазначеного вище строку та до моменту виплати.
5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено французькою мовою та повідомлено у письмовій формі 22 травня 2001 року на застосування пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Майкл О'Бойл, секретар
Елізабет Палм, голова