«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
А. Прийнятність
42. Уряд стверджував, що заявник більше не може вимагати визнання свого статусу потерпілого від порушення статті 3 Конвенції, оскільки працівник міліції, який жорстоко поводився з ним, був покараний, а заявник не оскаржив вирок від 3 липня 2006 року. Заявник також отримав належне відшкодування.
43. Заявник стверджував, що м'який вирок щодо X. та мала сума присудженого відшкодування не були належною реакцією на негативні наслідки, яких він зазнав в результаті жорстокого поводження.
44. Відповідні принципи щодо того, чи може заявник продовжувати вимагати визнання його статусу потерпілого від стверджуваного порушення статті 3 Конвенції, викладені в рішенні у справі «Гефген проти Німеччини» (<…>, [ВП], заява № 22978/05, пп. 115-119, ECHR 2010).
45. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов'язані зі скаргою заявника на неадекватність відшкодування, яке він отримав за порушення його конвенційних прав. За цих обставин він об'єднує розгляд заперечення із розглядом скарги заявника по суті (див. рішення від 24 липня 2008 року у справі «Володимир Романов проти Росії» (Vladimir Romanow. Russia), заява № 41461/02, п. 53).
46. Суд також зазначає, що скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятним з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.
В. Суть
1. Доводи сторін
47. Заявник зазначив, що Уряд визнав факт жорстокого поводження з ним. Він стверджував, що не втратив статусу потерпілого, та повторив свої доводи про те, що не було ефективного розслідування за його скаргами.
48. Уряд стверджував, що факт побиття заявника було визнано на національному рівні і що він отримав належне відшкодування.
2. Юридична кваліфікація поводження
49. Як Суд вже неодноразово постановляв, стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. При визначенні того, чи певна форма жорстокого поводження має кваліфікуватися як катування, слід брати до уваги розрізнення, що міститься у статті 3, між цим поняттям та нелюдським або таким, що принижує людську гідність, поводженням. Вважається, що завданням Конвенції є те, щоб за допомогою такого розрізнення надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, що спричиняє дуже тяжкі та жорстокі страждання (див. рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 167, Series A № 25, «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, п. 63, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, та «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 96, ECHR1999-V).
50. Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати (див. рішення у справі «Аккоч проти Туреччини» (Akkoc v. Turkey), заяви №№ 22947/93 та 22948/93, п. 115, ECHR 2000-Х).
51. Суд зазначає, що у цій справі національні суди встановили, що заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували його життю під час їх заподіяння. Жорстоке поводження полягало у застосуванні сльозогінного газу, ударі ногою та низці ударів. У результаті такого поводження заявник зазнав сильного болю та став інвалідом.
52. Суд також зазначає, що немає доказів того, що поведінка заявника вимагала застосування сили, не кажучи вже про настільки жорстокі дії. За таких обставин це дуже жорстоке поводження беззаперечно було націлене на залякування та приниження заявника, та, можливо, сприяння отриманню зізнання, оскільки згідно з поясненнями X. він вважав, що заявник брав участь у бійці, а отже, міг вчинити злочин.
53. Ці елементи є достатніми для Суду, щоб дійти висновку про те, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції (див. рішення від 16 лютого 2012 року у справі «Савін проти України» (Savin v. Ukraine), заява № 34725/08, пп. 59-63).
3. Ефективність провадження
54. Відповідно до усталеної практики Суду у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з боку представників держави, що порушує статтю 3 Конвенції, обов'язком національних органів є проведення «ефективного офіційного розслідування», спроможного встановити факти та виявити і покарати винних. В іншому випадку загальна юридична заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та покарання була б, незважаючи на основоположну важливість, неефективною на практиці, та у деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто знаходиться під їхнім контролем (див. рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, п. 102, Reports 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 131, /ECHR 2000-IV).
55. Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Суду, включають в себе вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешева проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, п. 67, ECHR 2006-III).
56. Процесуальні вимоги статті 3 Конвенції не обмежуються етапом попереднього розслідування, коли, як у цій справі, розслідування веде до розгляду справи в національних судах. Провадження в цілому, включаючи етап судового розгляду, має відповідати вимогам щодо заборони певного поводження, закріпленим у статті 3 Конвенції. Це означає, що національні органи судової влади у жодному разі не повинні допускати, щоб заподіяння фізичних або психічних страждань лишалося непокараним. Це є надзвичайно важливим для підтримання громадської впевненості в дотриманні принципу верховенства права та попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (див. рішення у справі «Оккалі проти Туреччини» (Okkali v. Turkey), заява № 52067/99, п. 65, ECHR 2006-XII (витяги)).
57. Суд відзначає, що кримінальну справу щодо працівника міліції було порушено через рік після того, як відбулися події, про які йдеться. Це провадження тривало понад сім років і його тривалість була істотно подовжена, як про це окремо зазначали національні суди (див. пункт 30). Хоча воно закінчилося засудженням працівника міліції, Суд зазначає, що вирок від 3 липня 2006 року є майже ідентичним вироку від 23 серпня 2001 року, який було скасовано судом вищої інстанції як надто м'який. За таких обставин Суд не впевнений у тому, що після понад семи років судового розгляду та двох повернень справи на новий розгляд заявник знов мав би оскаржувати вирок від 3 липня 2006 року, як стверджував Уряд.
58. Суд також повторює, що, коли представник держави обвинувачується у вчиненні злочину, пов'язаного з катуванням або жорстоким поводженням, кримінальне провадження та винесення вироку не повинні здійснюватися поза межами строку давності, а амністія чи помилування при цьому не допускаються (див. рішення від 2 листопада 2004 року у справі «Абдюльсамет Яман проти Туреччини» (<…>), заява № 32446/96, п. 55). Хоча у цій справі працівника міліції було засуджено, Суд знову зазначає, що остаточний вирок від 3 липня 2006 року є майже ідентичним вироку від 23 серпня 2001 року (яким X. було засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ять років, яке слід вважати умовним з випробувальним строком), скасованому судом вищої інстанції як надто м'який. Покаравши працівника міліції за допомогою м'якого вироку, що не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, більш ніж через вісім років після вчинення ним протиправного діяння, насправді держава сприяла виникненню у працівника міліції «відчуття безкарності», замість того, щоб продемонструвати йому, як вона мала б це зробити, що таким діям у жодному випадку не потуратимуть (див. подібне обґрунтування у вищенаведених рішеннях у справах «Гефген проти Німеччини» (<…>), пп. 123 та 124, та «Оккалі проти Туреччини» (Okkali с. Turkey), пп. 73-75). За таких обставин Суд не впевнений утому, що покарання працівника міліції було адекватним.
59. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що державні органи не провели ефективне розслідування у кримінальній справі за скаргами заявника щодо жорстокого поводження.
4. Адекватність відшкодування
60. Суд повторює, що у випадку порушення статті 2 або 3 Конвенції відшкодування матеріальної та моральної шкоди, що випливає з порушення, має бути в принципі доступним як один із засобів юридичного захисту (див. рішення у справі «З та інші проти Сполученого Королівства» (Z and Others v. the United Kingdom) [ВЛ], заява № 29392/95, n, 109, ECHR 2001-V), хоча у випадках навмисного жорстокого поводження порушення статті 2 або 3 не може бути виправлене самим лише присудженням потерпілому відшкодування. У цій справі заявнику було присуджено приблизно 7600 євро відшкодування моральної шкоди, які мала сплатити держава. Суд зазначає, що ця сума є значно нижчою, ніж сума, які зазвичай присуджується у подібних справах, порушених проти України (див. рішення від 21 липня 2011 року у справі «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), заява № 39598/03, п. 99, та вищенаведене рішення у справі «Савін проти України» (Savin v. Ukraine), п. 90). 5. Висновки
61. Попередніх міркувань достатньо для того, щоб дозволити Суду дійти висновку про те, що заявник досі може вимагати визнання його статусу потерпілого від порушення статті 3 Конвенції. Тому він відхиляє попереднє заперечення Уряду з цього питання.
62. З огляду на викладене вище Суд вважає, що було порушення статті 3 Конвенції у її матеріальному та процесуальному аспектах.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
63. Заявник скаржився на тривалість провадження у його справі. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якого зазначається таке:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...».
64. Суд зазначає, що ця скарга пов'язана з тією, що розглядалася вище, і тому повинна бути так само визнана прийнятною.
65. Беручи до уваги висновок за статтею 3 Конвенції (див. пункти 57 та 62 вище), Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було у цій справі порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
66. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
67. Заявник вимагав 40000 євро відшкодування моральної шкоди.
68. Уряд вважав цю суму надмірною.
69. Суд, враховуючи суми, присуджені заявнику національними судами, та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику 20000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
70. Заявник також вимагав 4144 євро компенсації судових та інших витрат, понесених у ході провадження у Суді. До цієї суми включено 3850 євро на оплату послуг адвоката заявника, 206 євро - на «адміністративні витрати» та 88 євро - на поштові витрати, понесені у 2006-2011 pp.
71. Уряд зазначив, що ця справа не є складною і не потребує обсягів адвокатської роботи, про які заявив заявник. Більш того, Уряд вважав, що компенсація «адміністративних витрат» та поштових витрат, що вимагалася заявником, була надмірною.
72. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, враховуючи усі наявні у нього документи та вищезазначені критерії, Суд вважає за належне присудити 4144 євро компенсації витрат, понесених у ході провадження у Суді.
C. Пеня
73. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті питання статусу потерпілого заявника щодо стверджуваного порушення статті 3 Конвенції та постановляє, що він все ще може претендувати на статус потерпілого за статтею 34 Конвенції.
2. Оголошує заяву прийнятною.
3. Постановляє , що заявника було піддано катуванню на порушення статті 3 Конвенції.
4. Постановляє , що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування скарг заявника про катування його працівниками міліції.
5. Постановляє , що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
6. Постановляє , що:
(а) протягом трьох місяців від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику наступні суми, що мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись:
(і) 20000 євро (двадцять тисяч євро) відшкодування моральної шкоди;
(іі) 4144 євро (чотири тисячі сто сорок чотири євро) компенсації судових витрат;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти,
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 липня 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН