«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
1. Доводи сторін
59. Уряд стверджував, що скарги є неприйнятними на тій підставі, що заявниця не може вважатися потерпілою від стверджуваних порушень. Зокрема, національні суди встановили, що заявниці був поставлений неправильний діагноз і її неправильно лікували, та присудили їй відшкодування моральної шкоди, якої вона зазнала у зв’язку з цим. Уряд наголошував на тому, що при визначенні суми відшкодування суди взяли до уваги питання, порушені заявницею перед Судом.
60. Уряд також доводив, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржила судові рішення, ухвалені в її цивільній справі.
61. Заявниця не погодилась та стверджувала, що вона є потерпілою від стверджуваних порушень. Вона також скаржилась, що кримінальне провадження було неефективним, а сума компенсації, присуджена за цивільним позовом, - недостатньою. Вона також доводила, що оскарження судових рішень за її цивільним позовом не було ефективним засобом юридичного захисту.
2. Оцінка Суду
62. Ці скарги стосуються тримання заявниці у психіатричній лікарні у період з 17 грудня 1994 року по 7 листопада 1997 року. Проте Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Відтак період часу, протягом якого заявниця перебувала у лікарні до цієї дати, знаходиться поза межами юрисдикції Суду за критерієм ratione temporis, а отже, відповідна частина заяви має бути визнана неприйнятною згідно з підпунктом «а» пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції. Тим не менш, для того, аби в цілому оцінити оскаржувані контекст і ситуацію, Суд врахує відповідні факти, що передували даті набрання чинності Конвенцією в Україні (див., mutatis mutandis, рішення від 14 грудня 2010 року у справі «Мілановіч проти Сербії» (Milanovic v. Serbia), заява № 44614/07, п. 78).
63. Що стосується проміжку часу з 11 вересня 1997 року по 7 листопада 1997 року, який за критерієм ratione temporis підпадає під юрисдикцію Суду, Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язані із суттю справи. Відтак Суд долучає ці питання до розгляду справи по суті.
64. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
65. Уряд наполягав на своїй позиції, відповідно до якої заявниця більше не була потерпілою від стверджуваних порушень. Він наголошував, що заявниця мала у своєму розпорядженні кримінально-правові та цивільно-правові засоби юридичного захисту та що відшкодування за стверджувані порушення було достатнім. Уряд також стверджував, що матеріали кримінальної справи щодо П. були знищені, оскільки період їхнього зберігання закінчився. Тому Уряд не міг надати свої зауваження щодо розумності тривалості кримінального провадження.
66. Заявниця наполягала на тому, що для цілей Конвенції вона є жертвою та що її права за статтями 3, 5 і 8 Конвенції було порушено.
2. Оцінка Суду
(а) Пункт 1 статті 5 Конвенції
(i) Застосовність пункту 1 статті 5 Конвенції
67. Для того, аби встановити, чи мало місце «позбавлення свободи», треба врахувати цілу низку чинників, які постають у конкретній справі. Поняття позбавлення свободи поєднує у собі як об’єктивний елемент, а саме тримання особи в обмеженому просторі протягом значного періоду часу, так і суб’єктивний елемент, тобто відсутність достовірної згоди особи на таке тримання (див. рішення від 16 червня 2005 року у справі «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пп. 71 і 74, ЄСПЛ 2005-V).
68. У цій справі сторони не оскаржували той факт, що тримання заявниці у психіатричній лікарні становило «позбавлення свободи» у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше. Зокрема, що стосується об’єктивного елементу, то заявницю тримали в лікарні впродовж значного проміжку часу, вона не могла вільно залишити її, а її зв’язок із зовнішнім світом був серйозно обмежений. Щодо суб’єктивного елементу, ніщо не свідчить про те, що тримання заявниці у лікарні було добровільним. Насамкінець вона втекла з лікарні після численних марних клопотань про виписку.
69. Суд також зазначає, що психіатрична лікарня була державною установою, та вважає, що оскаржувана ситуація порушує питання відповідальності держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справах «Гласс проти Сполученого Королівства» (Glass v. the United Kingdom), заява № 61827/00, п. 71, ЄСПЛ 2004-ІІ, та «Штукатуров проти Росії» (Shtukaturov v. Russia), заява № 44009/05, п. 110, ЄСПЛ 2008).
(ii) Правомірність позбавлення свободи
70. Для того, щоб відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції, тримання під вартою, про яке йдеться, повинно, перш за все, бути «законним», зокрема відповідати передбаченій законом процедурі; у зв'язку з цим Конвенція по суті посилається на національне законодавство та передбачає обов’язок дотримання його матеріально-правових та процесуальних норм (див. рішення від 24 вересня 1992 року у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), п. 63, Series А № 244). Крім того, вимога щодо затримання відповідно до «процедури, встановленої законом», вимагає наявності в національному законодавстві «справедливих та належних процедур» і відповідного правового захисту від свавільного позбавлення свободи (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справах «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 45, Series A № 33; «Амуур проти Франції»(Amuur v. France), від 25 червня 1996 року, п. 53, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, та «H.L. проти Сполученого Королівства» (Н.L. v. the United Kingdom), заява № 45508/99, п. 115, ECHR 2004-IX).
71. На додаток, підпункти з «а» до «f» пункту 1 статті 5 Конвенції містять вичерпний перелік дозволених підстав позбавлення свободи; такий захід не буде законним, якщо він не відповідає одній з цих підстав (див. рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 49, ЄСПЛ 2000-ІІІ, та «Єндровяк проти Німеччини» (Jendrowiak v. Germany), заява № 30060/04, п. 31, від 14 квітня 2011 року).
72. У цій справі заявницю помістили до психіатричної лікарні та тримали там, тому що лікарі вважали, що вона потребує лікування психіатричного захворювання. Отже, випадок заявниці має розглядатися за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, який в якості винятку передбачає затримання «психічно хворих».
73. Згідно з практикою Суду особа не може бути позбавлена волі як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. вищезазначене рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 39; рішення у справі «Варбанов проти Болгарії» (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, п. 45, ЄСПЛ 2000-Х, та вищезазначене рішення у справі «Штукатуров проти Росії» (Shtukaturov v. Russia), п. 114).
74. Національні органи дійшли висновку, що власне госпіталізація заявниці до лікарні була виправданою. Проте не було зроблено подібного висновку стосовно продовжуваного тримання заявниці в лікарні, яке тривало з 11 вересня по 7 листопада 1997 року. Навпаки, під час провадження на національному рівні експертна комісія дійшла висновку, що заявниця могла бути виписана із психіатричної лікарні незабаром після її госпіталізації за її клопотанням про виписку, оскільки її психічний стан не свідчив про те, що вона становить небезпеку для себе та оточуючих (див. пункт 17). Отже, не вбачається, що заявниця страждала на психіатричне захворювання, яке вимагало тримання її у лікарні впродовж строку, що розглядається. Цього достатньо, аби дійти висновку, що тримання заявниці у лікарні впродовж проміжку часу, який розглядається, не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Проте Суд вважає за належне додати наступні міркування стосовно законності позбавлення заявниці свободи.
(iii) «Справедливий та належний порядок»
75. Суд зазначає, що невиправдане позбавлення заявниці свободи на той час стало можливим внаслідок відсутності справедливих та належних засобів, які могли б забезпечити адекватний юридичний захист від свавілля. У цій справі довготривале становище припинилося не внаслідок застосування законної гарантії або засобу юридичного захисту, а внаслідок успішної втечі заявниці з лікарні. Зокрема, клопотання заявниці про виписку та її скарги не дали жодного результату. Так, клопотання заявниці про виписку з лікарні та її скарги виявилися безуспішними, жодне з її клопотань не було належним чином розглянуто ані самою лікарнею, ані іншим органом за результатами незалежного розгляду; інші процесуальні гарантії, які мають бути притаманні такій процедурі, взагалі були відсутні.
76. Насправді не було дотримано навіть існуючих гарантій захисту від свавільної госпіталізації. У зв’язку з цим національні суди дійшли висновку, що, з одного боку, госпіталізацію заявниці було здійснено з порушенням національного законодавства, тому що не було дотримано порядку примусової госпіталізації, а з іншого боку, - якщо заявниця мала вважатися госпіталізованою на добровільних засадах, то її треба було виписати на підставі клопотань, які вона подала незабаром після своєї госпіталізації (див. пункт 37).
77. З огляду на фактологічні висновки КЗК щодо подібних психіатричних установ в Україні та його загальні зауваження з питань відсутності належного порядку розгляду скарг пацієнтів, гарантування конфіденційності їхнього листування та спілкування, доступу до адвоката та незалежного органу (див. пункти 54 і 55), Суд зазначає, що факти цієї справи не свідчать про існування таких гарантій у лікарні, в якій трималась заявниця.
78. Отже, Суд повторює свої висновки, наведені у вищезазначеному рішенні у справі «М. проти України» ((М. v. Ukraine), п. 87) та вважає, що з практичної точки зору впродовж свого перебування у психіатричній лікарні у період з 11 вересня по 7 листопада 1997 року заявниця не мала доступу до «справедливої та належної процедури», включаючи запобіжні заходи юридичного захисту, здатні покласти край триваючій ситуації, щодо якої подано скарги.
79. З огляду на вищевикладене Суд тепер має розглянути, чи може заявниця вважатися потерпілою у зв’язку з її скаргою за пунктом 1 статті 5 Конвенції та чи вичерпала вона у зв’язку з цим національні засоби юридичного захисту.
(iv) Статус потерпілої та вичерпання національних засобів юридичного захисту
80. Уряд стверджував, що з огляду на висновки національного суду у рішенні від 31 січня 2007 року та присуджену суму відшкодування, заявниця більше не може вважатися потерпілою від порушення її права на свободу.
81. Суд нагадує, що обов’язок відшкодовувати збитки у зв’язку з порушеннями Конвенції покладено, в першу чергу, на національні органи влади (див., серед іншого, рішення у справі «Сільядін проти Франції» (Siliadin v. France), заява № 73316/01, n. 61, ЄСПЛ 2005-VII). Прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника в принципі недостатньо для того, щоб позбавити його статусу потерпілого, якщо державні органи не визнали, явно або по суті, порушення Конвенції та зрештою не надали відшкодування за таке порушення (див., серед іншого, рішення у справі «Далбан проти Румунії» (Dalban v. Romania) [ВП], заява № 28114/95, п. 44, ЄСПЛ 1999-VI, та вищезазначене рішення у справі «Сільядін проти Франції» (Siliadin v. France), п. 62).
82. Відшкодування має бути належним та достатнім у цілях виправлення порушення конвенційного права на національному рівні. Суд загалом вважає, що це залежить від обставин справи, і також має враховуватися, зокрема, характер порушення Конвенції, про яке йдеться (див. рішення у справі «Куріч та інші проти Словенії» (Kuric and Others v. Slovenia) (ВП], заява № 26828/06, п. 260, ЄСПЛ 2012 (витяги)).
83. Крім того, відшкодування за порушення Конвенції має надаватися за допомогою застосування засобу юридичного захисту, який сам по собі є доступним та ефективним. Зокрема, надмірні затримки у провадженні за позовом про відшкодування зроблять такий засіб неефективним, наслідком чого буде збереження заявником статусу потерпілого (див. рішення у справах «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy (no. 1)) [ВП], заява № 36813/97, п. 195, ЄСПЛ 2006-V, стосовно компенсації за недотримання вимоги статті 6 Конвенції щодо «розумного строку», та «Гефген проти Німеччини» (<…>) [ВП], заява № 22978/05, п, 127, ЄСПЛ 2010, стосовно засобу відшкодування за порушення статті 3 Конвенції).
( α ) Характеристики відшкодування
84. Суд вважає, що якщо стверджується про порушення, яке продовжується протягом тривалого періоду, розгляд питання щодо адекватності наявного відшкодування має включати у себе аналіз засобів юридичного захисту, які можуть забезпечити і превентивне, і ретроспективне відшкодування. Так, Суд зазначав, що ретроспективні засоби юридичного захисту можуть бути належним і достатнім відшкодуванням стосовно певних скарг щодо позбавлення свободи (див. вищезазначене рішення у справі «М. проти України» (М. v. Ukraine), п. 84). Проте у випадку, коли скарга стосується продовжуваного та свавільного позбавлення свободи у зв’язку з відсутністю справедливого та належного порядку поміщення особи до психіатричної установи, адекватним засобом юридичного захисту буде перш за все той, що здатен негайно припинити порушення шляхом звільнення особи, а ретроспективний засіб відшкодування може бути при цьому додатковим до вищезазначеного засобу (там само).
85. Аналогічним чином, у разі якщо продовжувана ситуація становить порушення права на належні умови тримання у значенні статті 3 Конвенції, Суд зауважував, що «найціннішим» буде засіб юридичного захисту, який покладе край триваючому порушенню. Проте після звільнення з установи з неналежними умовами тримання заявник повинен мати здійснене право на відшкодування за порушення, яке вже відбулось (див. рішення від 10 січня 2012 року у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви №№ 42525/07 і 60800/08, п. 97).
86. Також слід зазначити, що ефективним засобом юридичного захисту стосовно надмірної тривалості провадження є той, що може забезпечити попередження відповідного порушення або відшкодування за нього (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 159, ЄСПЛ 2000-ХІ). Проте було визнано, що превентивний засіб юридичного захисту має безперечну перевагу перед компенсаційним, оскільки він запобігає порушенням стосовно того ж провадження надалі та, на відміну від компенсаційного засобу юридичного захисту, не просто виправляє порушення a posteriori (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy (no. 1)), п. 183, та рішення від 10 травня 2011 року у справі «Фінгер проти Болгарії» (Finger v. Bulgaria), заява № 37346/05, п. 83).
87. З огляду на вищезазначені принципи щодо взаємодоповнюваності превентивних та ретроспективних засобів захисту у справах, в яких перший вид засобів захисту все-таки має перевагу, Суд навіть в частині двомісячного періоду, який підпадає під юрисдикцію Суду за критерієм ratione temporis, вважає, що заявниця перш за все мала бути забезпечена ефективним засобом юридичного захисту, який би запобіг виникненню або продовженню порушення у цей період. Згодом мав би бути наданий ефективний ретроспективний засіб юридичного захисту для відшкодування за порушення, яке мало місце протягом зазначеного періоду. Наявність обох засобів юридичного захисту дала би Судові змогу вважати, що заявниця мала доступ до адекватного відшкодування за порушення її права на свободу.
( β ) Щодо превентивних засобів юридичного захисту
88. Суд встановив (див. пункти 75-78), що впродовж перебування у психіатричній лікарні у період з 11 вересня по 7 листопада 1997 року заявниця не мала доступу до засобів юридичного захисту, здатних покласти край ситуації, щодо якої вона скаржилася. Отже, превентивні засоби юридичного захисту у цій справі були відсутні.
( γ ) Щодо ретроспективних засобів юридичного захисту
- Необхідність у кримінально-правових засобах юридичного захисту
89. У цій справі заявниця вимагала кримінального переслідування та покарання лікаря, який її лікував. Суд не виключає, що ефективний захист права на свободу за Конвенцією може вимагати застосування кримінально-правових засобів юридичного захисту, які у певних випадках можуть породжувати позитивний обов’язок держави гарантувати ефективну дію положень кримінального законодавства. Проте це залежить від обставин кожної справи. У справах, пов'язаних з недбалістю лікарів, межі відшкодування та позитивний обов’язок держави у цій сфері розглядалися Судом передусім у контексті стверджуваних порушень права на життя. У зв’язку з цим Суд зазначав, що у конкретній сфері злочинної недбалості лікарів, що не включає умисного порушення права на життя або фізичну недоторканність, немає потреби у порушенні кримінального провадження у кожній справі; достатньо буде, щоб національне законодавство надавало потерпілій особі засіб юридичного захисту в межах цивільного провадження, який забезпечив би можливість притягнути до відповідальності причетних лікарів та надати відповідне цивільно-правове відшкодування - таке як відшкодування шкоди та оприлюднення рішення; також можуть застосовуватися дисциплінарні стягнення (див., наприклад, рішення у справі «Во проти Франції» (Vo v. France) [ВП], заява № 53924/00, п. 90, ЄСПЛ 2004-VIII, з подальшими посиланнями).
90. Суд вважає, що стосовно питання лікарської недбалості в частині, що охоплюється пунктом 1 статті 5 Конвенції, стандарти відшкодування та відповідних позитивних обов’язків держави не повинні бути вищими за стандарти, розроблені за статтею 2 Конвенції.
91. Враховуючи вищенаведене, Суд зауважує, що питання вини лікаря заявниці розглядалося органами влади під час провадження на національному рівні. Зокрема, в остаточному обвинувальному висновку діяння лікаря було кваліфіковано як недбалість. З огляду на те, що питання такого характеру передусім мають оцінюватися на національному рівні, Суд зазначає, що заявниця не порушувала питання щодо вини лікаря перед слідчими чи судовими органами. Крім того, наявні докази не дають Судові підстав піддавати сумніву висновки органів влади щодо цього питання.
92. Отже, Суд вважає, що кримінально-правові засоби юридичного захисту не були обов’язковими для надання адекватного ретроспективного відшкодування за порушення права заявниці на свободу. Відтак той факт, що кримінальне провадження щодо лікаря заявниці було припинено без винесення рішення по суті справи, сам по собі не дає підстав для констатації порушення.
- Щодо цивільно-правових засобів юридичного захисту
93. Суд зазначає, що на національному рівні заявниці було присуджено відшкодування у зв’язку з її незаконною госпіталізацією до психіатричної установи. Заявниця на національному рівні не оскаржила рішення від 31 січня та 19 квітня 2007 року, а отже, не може оскаржувати достатність суми відшкодування на міжнародному рівні (див. рішення від 9 листопада 2010 року у справі «Крівова проти України» (Krivova v. Ukraine), заява № 25732/05, п. 51).
94. Проте, навіть якщо припустити, що сума відшкодування була достатньою, потрібно встановити, чи було цивільно-правовий засіб юридичного захисту надано заявниці в ефективний спосіб (див. пункт 83).
95. Перш за все Суд нагадує, що від заявника, який вичерпав очевидно ефективні і достатні засоби юридичного захисту, не можна вимагати спроб застосувати інші заходи, які є доступними, але ймовірно не більш успішними (див. рішення від 29 квітня 1999 року у справі «Т.W. проти Мальти» (Т.W. v. Malta) [ВП], заява № 25644/94, п. 34). У цій справі заявниця із самого початку подала цивільний позов у кримінальному провадженні щодо її лікаря. З огляду на факти справи та положення національного кримінального законодавства (див. пункти 44 і 45), ініціювання заявницею кримінального провадження, яке також могло забезпечити ухвалення рішення за її цивільним позовом, не видається необґрунтованим. Національні органи влади, які розглядали кримінальну справу до моменту, коли її було закрито у зв’язку із закінченням строку давності, теж не вважали його таким.
96. Отже, заявниці не можна дорікати з приводу того, що вона надала перевагу такому провадженню, а не поданню окремого цивільного позову. Цей варіант можливо міг насправді бути більш вигідним (див. рішення у справах «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), заява № 45076/05, п. 78, від 5 грудня 2013 року, та «Валерій Фуклєв проти України» (Valeriy Fuklev v. Ukraine), заява № 6318/03, п. 80, від 16 січня 2014 року). Проте через більш ніж сім років і три місяці після порушення справи суд першої інстанції закрив кримінальну справу, не ухваливши рішення по суті цивільного позову. Суд з огляду на наявні документи вважає, що така тривалість провадження не була виправдана обставинами справи. У задоволенні наступних апеляційних скарг заявниці щодо кримінального провадження, в яких вона скаржилась на невирішення судом питання щодо її цивільного позову, було відмовлено за безпідставністю. Відтак потенційно ефективний цивільно-правовий засіб юридичного захисту у кримінальному провадженні, якого послідовно домагалася заявниця, виявився неефективним.
97. Що стосується окремого цивільного позову, який заявниця подала у 2006 році, то суди дійсно розглянули його за короткий проміжок часу. Проте така оперативність стала можливою здебільшого тому, що більшість доказів було зібрано слідчими органами під час кримінального провадження. Отже, ефективність цього засобу юридичного захисту не може розглядатися окремо. Навпаки, оцінюючи загальну тривалість обох проваджень у сукупності, Суд вважає, що національні органи влади не розглянули цивільний позов заявниці оперативно. Загалом, національні провадження, які могли забезпечити заявниці цивільно-правове відшкодування, тривали надмірно довго, а отже були неефективними у цій справі.
98. Стосовно твердження Уряду, що заявниця не оскаржила рішення судів в окремому цивільному провадженні, Суд зазначає, що заявниця підтримувала свій цивільний позов у кримінальному провадженні до тих пір, доки справу не було закрито. Суд вважає, що за цих обставин заявниця з цією ж метою могла скористатися іншим цивільно-правовим засобом юридичного захисту, але не була зобов’язана робити це. Відповідно, той факт, що заявниця не подала касаційну скаргу в наступному цивільному провадженні, не є вирішальним для правила щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту.
(v) Висновки
99. У світлі цих міркувань та з огляду на те, що в рішенні від 31 січня 2007 року не було належним чином відображено всі вищепроаналізовані обставини, Суд констатує, що заявниця все ще може вважатися потерпілою від порушення її права на свободу. Крім того, підтримуючи свій цивільний позов у кримінальному провадженні до моменту його закриття, заявниця довела свій цивільний позов до відома національних органів влади достатньою мірою, щоб виконати обов’язок щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, передбачений пунктом 1 статті 35 Конвенції. Отже, відповідні зауваження Уряду відхиляються.
100. Суд також констатує, що позбавлення заявниці свободи не відповідало підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Воно також не відповідало будь-якому іншому підпункту пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
(b) Статті 3 і 8 Конвенції
101. Щодо заперечень Уряду стосовно того, що заявниця не може вважатися потерпілою у зв’язку зі стверджуваними порушеннями статей 3 і 8 Конвенції і що вона не вичерпала національні засоби юридичного захисту, Суд посилається на свої вищезазначені висновки за статтею 5 Конвенції та відхиляє ці заперечення з таких самих причин.
(і) Щодо стверджуваного жорстокого поводження
102. Медичне втручання, якому піддають особу проти її волі, включаючи втручання з метою надання психіатричної допомоги, може вважатися поводженням, забороненим статтею 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Горобет проти Молдови» (Gorobet v. Moldova), заява № 30951/10, пп. 47-53, від 11 жовтня 2011 року, та «V.С. проти Словаччини» (V.С. v. Slovakia), заява № 18968/07, пп. 100-120, ЄСПЛ 2011 (витяги) з подальшими посиланнями у тексті).
103. Для цілей статті 3 Конвенції жорстоке поводження має досягнути певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 119-20, ЄСПЛ 2000-IV), Суд при оцінці доказів загалом керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення від 15 листопада 2012 року у справі «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява № 12167/04, п. 52).
104. У цій справі заявниця була піддана лікуванню нейролептичними засобами у психіатричній лікарні. її неодноразові клопотання про виписку та надалі втеча з лікарні свідчать про те, що її лікували примусово.
105. Проте заявниця не конкретизувала ступінь жорсткості медичного втручання, спосіб, у який воно здійснювалося, його конкретні наслідки та потенційні побічні ефекти, умови її лікування або інші обставини, суттєві для оцінювання ступеня її страждань. Відповідно у Суду немає достатнього підґрунтя, щоб дійти висновку, що заявниця зазнала впливу, достатньо серйозного, аби досягти мінімального рівня жорстокості, який вимагається статтею 3 Конвенції.
106. Отже, Суд доходить висновку, що не було порушення статті 3 Конвенції.
(іі) Щодо стверджуваного втручання у приватне та сімейне життя
( α ) Наявність втручання
107. Згідно із практикою Суду медичне втручання, здійснене проти волі заявника, становить втручання у його право на приватне життя, зокрема у право на фізичну недоторканість (див. рішення у вищезазначеній справі «Гласс проти Сполученого Королівства»(Glass v. the United Kingdom), п. 70, та «X. проти Фінляндії» (X v. Finland), заява № 34806/04, п. 212, ЄСПЛ 2012 (витяги)). На відміну від вищенаведених висновків за статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що фактів стосовно примусової госпіталізації та лікування заявниці у період, що розглядається, достатньо для висновку, що ці заходи становили втручання у її фізичну недоторканність, а відтак - у її приватне життя.
108. Суд також зазначає, що спільне перебування батьків з дитиною становить основоположний елемент сімейного життя, навіть коли стосунки між батьками розірвані (див. рішення 26 травня 1994 року у справі «Кіган проти Ірландії» (Keegan v. Ireland), п. 50, Series А № 290). Тримання заявниці у лікарні у період, який розглядається, значною мірою ускладнило її спілкування з неповнолітніми доньками та не давало їй змогу отримати доступ до них. Відповідно було також втручання у сімейне життя заявниці.
( β ) Законність втручання
109. Словосполучення «згідно із законом» пункту 2 статті 8 Конвенції по суті робить посилання на національне законодавство та передбачає обов'язок дотримуватися його матеріально-правових та процесуальних норм (див. рішення від 30 вересня 2010 року у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, п. 44).
110. У цій справі національні суди дійшли висновку, що внаслідок порушень національних нормативно-правових актів заявниці було поставлено неправильний діагноз і її впродовж тривалого часу неправильно лікували у психіатричній лікарні, незважаючи на те, що її можна було виписати невдовзі після госпіталізації. Суд доходить висновку, що оскільки втручання, про яке йдеться, суперечило національному законодавству, воно не відповідає вимозі законності, передбаченій статтею 8 Конвенції.
111. Відповідно було порушення статті 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
112. Заявниця скаржилась, що тривалість національного провадження була несумісною з вимогою «розумного строку», передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції, в якому зазначено таке:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...».
113. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана з вищерозглянутими скаргами за статтями 3, 5 і 8 Конвенції і теж має бути визнана прийнятною. Проте, з огляду на підстави констатації Судом порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, включаючи аналіз наявності у заявниці статусу потерпілої, Суд вважає, що за статтею 6 Конвенції окремого питання не виникає. Отже, Суд постановляє, що немає потреби окремо розглядати цю скаргу.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
114. Заявниця скаржилась, що вона не мала можливості ефективно оскаржити своє примусове лікування. У зв’язку з цим вона посилалась на статтю 5 Конвенції.
115. З огляду на доводи заявниці Суд вирішив розглянути це питання за статтею 13 Конвенції, яка передбачає: