«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. ...
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».
B. Кримінальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)
44. Стаття 123 - 2 Кодексу за незаконне поміщення в психіатричну лікарню за відомо психічно здорової особи передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або виправних робіт на той же строк. Позбавлення волі також могло супроводжуватися позбавленням права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю на строк від одного року до трьох років.
45. Статтею 167 Кодексу встановлювалась кримінальна відповідальність за халатність при виконанні службових обов’язків. Згідно з частиною 2 статті 167 Кодексу невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них, яке спричинило тяжкі наслідки, каралося позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльність на строк до п’яти років і штрафом від п’ятнадцяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого.
С. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року (чинний на час подій)
46. Стаття 248 - 1 цього Кодексу передбачала право будь-якої особи, яка вважала, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу влади, юридичної особи, їхніх посадових осіб було порушено її права, свободи чи законні інтереси, звернутись до суду.
D. Законодавство про надання психіатричної допомоги
1. Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 року (чинне на час подій)
47. За цим Положенням особа підлягала поміщенню до психіатричної установи, якщо вона страждала на психіатричне захворювання, що вимагало стаціонарного огляду або стаціонарного лікування; поміщення в психіатричну установу відбувалось лише за рішенням лікаря-психіатра за згодою пацієнта (стаття 15). Пацієнти, які через їхній психічний стан становили небезпеку для себе або оточуючих, підлягали поміщенню в психіатричну установу без їхньої згоди за рішення лікаря-психіатра. Про примусову госпіталізацію пацієнта необхідно було повідомити його родичів чи законних представників, а також вищестоящі органи охорони здоров’я, які у разі потреби могли перевірити законність та обґрунтованість рішення про госпіталізацію (стаття 16).
48. Примусово госпіталізований пацієнт мав бути оглянутий комісією лікарів-психіатрів впродовж двадцяти чотирьох годин (крім вихідних днів). Якщо комісія доходила висновку, що необхідним є подальше примусове лікування, адміністрація психіатричної установи впродовж двадцяти чотирьох годин повинна була надати головному психіатру місцевого органу охорони здоров’я вмотивований висновок до відома та для контролю. Про рішення комісії повідомлялися родичі або законні представники пацієнта. Рішення комісії могло бути оскаржене до головного психіатра самим пацієнтом або його родичами чи законними представниками. Якщо рішення було винесено головним психіатром, то оскаржити його можна було до головного психіатра вищестоящої установи охорони здоров’я (стаття 18).
49. Пацієнт, якого було госпіталізовано добровільно, міг бути виписаний із психіатричної установи, якщо він одужав, або якщо його психічний стан покращився настільки, що подальше стаціонарне лікування було недоцільним. Такий пацієнт також підлягав виписці за його власним клопотанням або за клопотанням його родичів чи законних представників. У виписці такому пацієнту могло бути відмовлено, якщо до часу подання клопотання було встановлено, що внаслідок свого психічного стану пацієнт становить небезпеку для себе або для оточуючих. Питання щодо його подальшого примусового лікування повинно було вирішуватися комісією лікарів-психіатрів, а складні та суперечливі випадки розглядалися комісією, очолюваною головним психіатром місцевого органу охорони здоров’я (стаття 20).
50. Пацієнти, госпіталізовані примусово, підлягали обстеженню комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць для вирішення питання про продовження чи припинення примусового лікування. У випадках тривалого перебування в установі рішення про продовження примусового стаціонарного лікування повинно було прийматися кожні шість місяців головним лікарем-психіатром місцевого органу охорони здоров’я на підставі висновку психіатричної комісії щодо необхідності продовження примусового стаціонарного лікування. Органи охорони здоров’я були зобов’язані перевіряти обґрунтованість поміщення хворих для стаціонарного лікування, контролювати його тривалість та обґрунтованість рішень про його продовження (стаття 21).
51. Головні лікарі-психіатри органів охорони здоров’я в межах своїх повноважень були зобов’язані здійснювати нагляд за діяльністю психіатричних установ, вживати заходів для захисту прав та інтересів осіб, які страждають на психіатричні захворювання, та розглядати заяви і скарги громадян (стаття 24).
2. Положення про психіатричну лікарню, затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року (чинне на час подій)
52. Відповідно до пункту 40 Положення кожен пацієнт психіатричних лікарень мав бути забезпечений вичерпним дослідженням психічного, неврологічного та соматичного стану та, залежно від характеру захворювання, такі пацієнти мали забезпечуватись усіма сучасними методами лікування та соціально-трудової реабілітації.
53. Пунктом 54 передбачалося, що доступ до лікувальних відділень лікарні, за винятком приміщень для побачень, дозволявся тільки персоналу лікарні. Решта осіб допускалися тільки з дозволу головного лікаря лікарні (або заступника головного лікаря) та завідуючого відділенням, а за їхньої відсутності - з дозволу чергового лікаря.
III. МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ
54. У відповідних витягах із Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), за результатами візиту з 8 по 24 лютого 1998 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:
«D. Психіатричні заклади
... 6. Гаранти в контексті примусової госпіталізації
... 227. Жодний із психіатричних закладів, який відвідала делегація, не мав чітко визначеного внутрішнього розпорядку прийняття скарг. Комітет вважає, що існування конкретного порядку подавання пацієнтами офіційних скарг до чітко вказаного органу та конфіденційного спілкування з відповідним органом поза установою є важливою гарантією. Комітет відповідно рекомендує українським органам вжити необхідних заходів для запровадження таких механізмів, які б включали надання інформації пацієнтам щодо можливості подання скарг.
Загалом Комітет рекомендує скласти брошуру про режим в лікарні та права пацієнтів і видавати кожному пацієнту, а також їхнім сім’ям. Всім пацієнтам, які не можуть зрозуміти цю брошуру, повинна надаватися відповідна допомога.
228. Підтримання контакту пацієнтів із зовнішнім світом є важливим не тільки для попередження жорстокого поводження, але також з точки зору терапії. Пацієнти повинні мати право надсилати та отримувати кореспонденцію, право на доступ до телефонних розмов та право на відвідини сім’єю та друзями. Також має бути гарантовано право конфіденційного спілкування з адвокатом.
229. Пацієнтам Дніпропетровської психіатричної лікарні посиленого режиму дозволялося мати необмежену кількість візитів та посилок та без обмежень посилати та отримувати листи, Проте делегацію поінформували, що всі листи переглядалися лікуючим лікарем. Комітет хотів би мати інформацію, чи це правило застосовується також і до листування пацієнта з його адвокатом. ...
230. Що стосується Київського міського Центру судово-психіатричної експертизи, Комітет хотів би отримати інформацію щодо діючого порядку відвідування пацієнтів (включаючи побачення з адвокатом) та листування.
231. Комітет також надає велике значення тому, щоб психіатричні заклади регулярно відвідувалися незалежним органом, відповідальним за перевірку догляду за пацієнтами …»
55. У відповідних витягах із Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), за результатами візиту з 24 листопада по 6 грудня 2002 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:
«D. Психіатричні медичні установи
…
2. Чернівецька обласна клінічна психіатрична лікарня
f. Гарантії для пацієнтів психіатричних лікарень
... 166. Кількох пацієнтів було примусово госпіталізовано до психіатричної лікарні цивільної відповідно до процедури поміщення до психіатричного закладу, встановленої цивільним законодавством.
Проте, як було зазначено раніше (див. пункт 146), велика кількість з 510 дорослих пацієнтів у закритих відділеннях були не згодні зі своїм поміщенням до лікарні та не могли залишити її за власним бажанням. На практиці вони не мали жодної можливості скористатися гарантіями, передбаченими Законом України «Про психіатричну допомогу» 2000 року, зокрема, можливістю оскаржити своє поміщення до лікарні. У багатьох випадках особисті справи пацієнтів містили тільки заяву про лікування, подану родичами.
Більш того, перевірка особистих справ пацієнтів довела, що деякі з них були поміщені до лікарні без їхньої згоди - лише на підставі листа від прокурора або заяви від міліції, без подачі до компетентного суду заяви про примусове поміщення до психіатричної лікарні...».
56. Інші відповідні міжнародні документи наведено в рішенні від 19 квітня 2012 року у справі «М. проти України» (М. v. Ukraine), заява № 2452/04, пп. 37-39).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 , 5 ТА 8 КОНВЕНЦІЇ
57. Заявниця скаржилася, що тривале тримання її у психіатричній лікарні було свавільним, та впродовж цього періоду не було проведено ефективного перегляду стану її психічного здоров’я. Вона скаржилася, що її тримання супроводжувалося примусовим лікуванням, завдало їй тяжких страждань та шкоди її приватному та сімейному життю.
58. Відповідні положення Конвенції передбачають таке: