СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 25.05.99
vd990525
(Витяг)
Вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, оскільки висновок суду про відсутність у діях засудженого прямого умислу на позбавлення життя потерпілого зроблено на підставі недосить повно досліджених матеріалів справи і неналежно оцінених доказів. Крім того, вирок постановлено у незаконному складі суду
Вироком судової колегії в кримінальних справах Черкаського обласного суду від 23 березня 1999 р. У. засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 206 та ч. 1 ст. 101 КК ( 2001-05, 2002-05 ), на п'ять років позбавлення волі за те, що він 9 травня 1997 р. з хуліганських мотивів умисно заподіяв тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння, неповнолітньому Т., завдавши тому не менше ніж 41 удар ножем, у тому числі в життєво важливі органи.
Розглянувши справу за касаційними скаргами, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України вирок скасувала, зазначивши таке.
Як видно з матеріалів справи, У. обвинувачувався у замаху на вбивство Т. з хуліганських мотивів і з особливою жорстокістю, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ст. 17, пунктами "о", "е" ст. 93 КК ( 2001-05 ).
Перекваліфікувавши дії підсудного на ч. 3 ст. 206, ч. 1 ст. 101 КК ( 2001-05, 2002-05 ), суд послався у вироку на те, що У., не маючи будь-яких мотивів особистого характеру, з хуліганських спонукань завдав потерпілому велику кількість ударів ножем, у тому числі в життєво важливі органи, однак припинив заподіяння тілесних ушкоджень із власної ініціативи. Оскільки ж замах на вбивство може бути вчинено тільки з прямим умислом, суд дійшов висновку про наявність у діях У. лише ознак особливо злісного хуліганства із застосуванням ножа та заподіянням умисних тяжких тілесних ушкоджень.
Проте висновок суду про відсутність у діях У. прямого умислу на позбавлення Т. життя зроблено на підставі недосить повно досліджених матеріалів справи і неналежно оцінених доказів.
Як вбачається зі справи і як визнав у вироку суд, спочатку У. несподівано для Т. двічі вдарив його ножем у спину, а коли потерпілий став тікати та кликати на допомогу, наздогнав його і завдав йому тим самим ножем ще 39 ударів у голову, грудну клітку, живіт та в інші ділянки тіла. Внаслідок цього Т. було заподіяно проникаючі поранення з ушкодженням легенів, печінки, нирки, тонкого кишечника та ін.
Вирішуючи питання про спрямованість умислу У. та визнаючи, що він не бажав настання смерті Т., суд фактично не взяв до уваги, що підсудний завдавав удари потерпілому ножем із лезом довжиною 10 сантиметрів, тобто знаряддям, яке завідомо для нього могло бути засобом вчинення вбивства, що їх було завдано в життєво важливі органи та ділянки їх розташування і це призвело до серйозних ушкоджень внутрішніх органів, а також що таких ударів У. завдав велику кількість та зі значною силою, про що свідчить характер поранень.
Як видно з висновку судово-медичної експертизи, більшість поранень була небезпечною для життя. Смерть Т. не настала не тому, що У. не завдавав подальших ударів, як зазначив у вироку суд, а виключно завдяки особливостям організму потерпілого та своєчасно наданій медичній допомозі.
Суд не врахував і того, що умисел на вбивство виявляється не тільки в кількості поранень та в можливості продовження їх заподіяння, а в сукупності обставин, за яких вчинюються ці дії.
Хоча зазначені обставини мають істотне значення для вирішення питання про правильність кваліфікації дій У., суд на порушення вимог ст. 22 КПК ( 2001-05 ) всебічно їх не дослідив.
У вироку не дано оцінки показанням потерпілого в судовому засіданні про те, що У. припинив завдавати йому удари ножем тому, що в той момент під'їхав автомобіль і він, У., опинився у світлі фар, а потім до них підійшли знайомі хлопці. На підтвердження свого висновку про припинення У. "заподіяння тілесних ушкоджень" з власної ініціативи суд послався на показання свідків К., Б., Г. та Л., які першими підійшли до місця події. Проте, як видно з протоколу судового засідання, вони таких показань не давали.
Крім того, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що вирок щодо У. постановлено в незаконному складі суду.
Як вбачається зі справи, в її розгляді в суді першої інстанції брала участь суддя, яка раніше, 29 травня 1998 р., розглядала у складі президії того ж обласного суду протест прокурора в порядку нагляду на постанову Шполянського районного суду про скасування санкції прокурора на арешт У. При цьому протест прокурора було задоволено, а рішення суду першої інстанції скасовано. Тому відповідно до вимог статей 54, 55 КПК ( 1001-05 ) суддя не могла брати участі у розгляді даної справи. Таким чином, вирок щодо У. постановлено в незаконному складі суду, що згідно з п. 2 ч. 2 ст. 370 КПК ( 1003-05 ) є безумовною підставою для його скасування.
У зв'язку із зазначеними істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону, неправильним застосуванням кримінального закону судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України вирок щодо У. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд, зазначивши, що під час нього суду слід ретельно, з додержанням вимог ст. 22 КПК ( 1001-05 ), дослідити обставини справи і постановити рішення з урахуванням установленого.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 5 (15), 1999 р.