ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ
УХВАЛА
від 19.01.99
(Витяг)
Наказом Міністра оборони України від 24 червня 1998 р. N 378 офіцер М. був звільнений з військової служби за скороченням штатів.
У серпні 1998 р. М. звернувся до військового суду Центрального регіону зі скаргою на дії Міністра оборони України та Командуючого військами Південного оперативного командування і просив поновити його на військовій службі.
Ухвалами військового суду Центрального регіону від 30 вересня 1998 р. скаргу М. було залишено без розгляду через повторну неявку його в судове засідання без поважних причин і накладено на нього штраф за неповагу до суду в розмірі трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на суму 51 грн.
На клопотання М. про зняття штрафу ухвалою цього ж суду від 4 листопада 1998 р. в задоволенні заяви йому було відмовлено.
У касаційній скарзі М. просив скасувати зазначені ухвали суду, оскільки в судове засідання він не з'явився з поважних причин і не проявляв неповаги до суду, а також передати справу на розгляд одного з районних судів м. Одеси.
Перевіривши матеріали справи, військова колегія Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Постановлюючи ухвали про залишення скарги без розгляду та про накладення штрафу на М., суд визнав установленим, що заявник 23 і 30 вересня 1998 р. без поважних причин не з'явився в судове засідання, не повідомивши про причини повторної неявки в суд, чим і виявив неповагу до суду.
Залишаючи без задоволення клопотання М. про зняття штрафу, суд в ухвалі зазначив, що хвороба заявника була не у стадії загострення, подані ним медичні документи неналежно оформлені, а факт неповаги до суду мав місце.
Проте таких висновків суд дійшов без належного з'ясування дійсних обставин справи і без дослідження доказів, якими М. обгрунтував клопотання.
З матеріалів справи вбачається, що М. викликався в судове засідання на 23 вересня 1998 р. усно та на 30 вересня 1998 р. повісткою, яку представники Міністерства оборони України намагались вручити його батькові. Крім того, ще 16 вересня цього ж року М. звернувся до суду із заявою про відвід головуючого, у задоволенні якої йому було відмовлено (судячи зі змісту ухвали голови суду, це відбулося 22 вересня, а з протоколу судового засідання - 23 вересня 1998 р.).
Заявник подав до суду листки непрацездатності, за якими з 28 вересня по 2 жовтня 1998 р. він перебував на лікуванні в Дорожній лікарні Одеської залізниці. На запит суду дійсність цих документів була підтверджена листом головного лікаря зазначеної лікарні.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 248(6) ЦПК ( 1502-06 ) неявка заявника або його представника в судове засідання з неповажних причин не є перешкодою для розгляду скарги, проте суд може визнати їх явку обов'язковою.
У матеріалах справи відсутні дані про те, що явка заявника в судове засідання була визнана судом обов'язковою. Крім того, подані заявником документи свідчать про поважність причин його неявки в судове засідання 30 вересня 1998 р.
Військова колегія Верховного Суду України визнала, що постановлені судом ухвали не відповідають вимогам статей 172, 173, 229, 248(6) ЦПК ( 1502-06 ) та ст. 185(3) КпАП ( 80731-10 ) і підлягають скасуванню. Вимоги ж заявника про передачу справи на розгляд іншого суду мають розглядатися в порядку, передбаченому ст. 133 ЦПК ( 1502-06 ).
На підставі наведеного та керуючись статтями 310, 311 ЦПК ( 1503-06 ), військова колегія Верховного Суду України касаційну скаргу М. задовольнила частково: ухвали військового суду Центрального регіону від 30 вересня 1998 р. про залишення без розгляду скарги М. на дії Міністра оборони України і Командуючого військами Південного оперативного командування та про накладення штрафу на М., а також від 4 листопада 1998 р. про відмову в задоволенні клопотання М. щодо зняття штрафу скасувала і направила справу на новий розгляд до військового суду Центрального регіону в іншому складі.
"Вісник Верховного Суду України", N 2, 1999 р.