СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 02.04.96
(Витяг)
Вироком Пустомитівського районного суду Львівської області Л. засуджено за ч. 1 ст. 101 КК України ( 2001-05 ).
У касаційному порядку справа не розглядалась.
Л. визнано винним у тому, що під час бійки, яка виникла на грунті неприязних стосунків, він ударив М. ножем у грудну клітку, заподіявши йому тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння.
Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування вироку і повернення справи на додаткове розслідування у зв'язку з неправильною кваліфікацією дій Л., оскільки при їх вчиненні він керувався умислом на позбавлення життя М., який не довів до кінця з причин, що не залежали від його волі. У зв'язку з цим, на думку заступника Генерального прокурора, Л. повинен нести відповідальність за замах на умисне вбивство за статтями 17, 94 КК України ( 2001-05 ).
Судова колегія Верховного Суду України не знайшла підстав для задоволення протесту і послалась в ухвалі на таке.
Органи попереднього слідства і суд установили, що Л. під час конфлікту з М. ударив його ножем у грудну клітку зліва, умисно заподіявши йому тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння.
Із протесту видно, що висновок про наявність у Л. умислу на вбивство грунтується на даних про характер знаряддя злочину та локалізацію заподіяного тілесного ушкодження. Проте при вирішенні питання про спрямованість умислу винного необхідно виходити з усіх обставин справи, зокрема враховувати події, що передували злочину, дані про поведінку винного й потерпілого як до, так і після вчинення посягання, причини його припинення.
Про події, які передували злочину, Л. показав, що коли він танцював з дівчиною на весіллі, до нього підійшов М. і почав вимагати винести йому пляшку горілки. Л. відмовився, тоді М. ударив його рукою по тулубу і між ними сталася сварка. Л. утік додому, а коли вийшов, щоб знову йти на весілля, то побачив М. біля свого двору і почав з ним бійку, під час якої і вдарив М. ножем. Ці показання Л. підтверджуються іншими доказами. Із матеріалів справи також видно, що після заподіяння М. тілесного ушкодження Л. не намагався вчинити ще якісь насильницькі дії щодо потерпілого, а одразу втік додому.
Таким чином, наявні у справі докази свідчать, що потерпілий сам спровокував вчинення засудженим злочинних дій. Ця обставина, а також дані про подальші після заподіяння ушкодження події вказують на те, що умисел Л. не був спрямований на позбавлення потерпілого життя. Не свідчить про наявність такого умислу і характер заподіяного ушкодження - хоча рана й проникала в грудну клітку, внутрішні органи не було пошкоджено.
Оскільки замах на вбивство можливий лише з прямим умислом, суд першої інстанції правильно кваліфікував дії засудженого за ч. 1 ст. 101 КК України ( 2001-05 ).
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 1, 1996 р.