"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права".
Суд відзначає, що скарги заявника складаються з двох частин, які він розглядатиме по черзі: перша стосується скарг, викладених заявником у момент подання заяви, які стосуються невиконання рішення суду у від 21 травня 1999 року як такого, друга містить скарги заявника, згадані в листі від 10 листопада 2000 року, стосовно невідповідності законові процедури виконання відповідного рішення суду.
1. Щодо невиконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року
У своїх зауваженнях Уряд-відповідач із самого початку наполягав на тому, що заявник більше не може стверджувати, що він постраждав від порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статті 1 Протоколу N 1, з огляду на той факт, що рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року повністю виконане.
Зі свого боку, заявник підтвердив факт виконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року. Водночас він посилався на те, що виконання відповідного рішення суду не відповідало законові, стверджуючи, що виплачена сума не була проіндексована з урахуванням інфляції.
Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої заявник, щодо якого на національному рівні виправляють оскаржуване порушення Конвенції ( 995_004 ), більше не може посилатися на статус потерпілого від порушення прав, передбачених у Конвенції, з боку Високих Договірних Сторін (рішення у справі "Ескле проти Німеччини" (Eckle c. Allemagne) від 15 липня 1982 р., серія A, N 51, с. 30, п. 66).
Оскільки заявник скаржиться на невиконання органами державної влади України рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року, Суд звертає увагу, що це рішення суду виконане в повному обсязі, суму, встановлену цим рішенням, було повністю повернуто заявникові 8 листопада 2000 року. Він констатує, що заявник жодним чином не заперечував цього факту. У зв'язку з цим Суд вважає, що заявник більше не може стверджувати, що він є потерпілим від порушення свого права на виконання рішення суду, винесеного на його користь, у розумінні статті 34 Конвенції ( 995_004 ), як це було на момент подання заяви до Суду. Суд вважає, що ця частина заяви є необгрунтованою відповідно до пункту 3 статті 35 і має бути відхилена, згідно з пунктом 4 статті 35.
2. Щодо відповідності законові процедури виконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року
Уряд стверджує, що заявник не ініціював жодного позову до товариства-боржника з метою отримання відшкодування виплат за інвалідністю, збільшених на коефіцієнт інфляції. Він також наполягає, що заявник не звернувся до національного суду з позовом до компетентних органів для оскарження невідповідності законові процедури виконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року та відшкодування шкоди. Внаслідок цього він не вичерпав національних засобів правового захисту в розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Уряд стверджує, що ці засоби правового захисту є ефективними як теоретично, так і практично.
Заявник, у свою чергу, наполягає, що сума, яку йому було виплачено за рішенням Центрально-міського районного суду м. Горлівки, не була проіндексована на коефіцієнт інфляції.
Заявник не заперечує тезу, відповідно до якої він не намагався звернутися до суду з позовом до підприємства-боржника чи українських органів державної влади по суті виконання рішення суду. Натомість він стверджує, що звернення до українських судових органів з метою оскарження невідповідності законові процедури виконання відповідного рішення суду не було б результативним, з огляду на неефективність його скарг, надісланих до державної виконавчої служби.
Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої правило вичерпання національних засобів правового захисту, проголошене в пункті 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), яке полягає в обов'язку осіб, що бажають звернутися до міжнародного судового органу чи арбітражу проти держави, насамперед полягає в тому, щоб використати засоби правового захисту, які пропонує правова система держави-відповідача. Ці засоби правового захисту мають існувати з достатнім рівнем певності як у теорії, так і на практиці, інакше вони не є ефективними та доступними (рішення у справі "Ільхан проти Туреччини" (Ilhan c. Turquie), N 22277/93, 27.06.2000).
Суд зауважує, що українське законодавство передбачає можливість для кожної заінтересованої особи звернутися зі скаргою на дії органів державної влади, зокрема щодо виконання судових рішень (державної виконавчої служби), для оскарження дій чи бездіяльності останньої та відшкодування шкоди. Крім того, відповідно до українського законодавства, боржник, який не дотримався строку виконання своїх фінансових зобов'язань, повинен відшкодувати кредиторові, якщо останній цього вимагає, суму боргу, збільшену на коефіцієнт інфляції. У цій справі заявник не звернувся до жодного судового органу України ні з метою отримання виплат за інвалідністю, проіндексованих згідно з коефіцієнтом інфляції, ні для оскарження невідповідності законові процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року. Суд вважає, що простий сумнів заявника щодо шансів на успіх цих позовів не є достатнім для звільнення його від обов'язку використати ці засоби правового захисту (заява N 19819/92, рішення Комісії від 5 липня 1994 р. D.R. 78-B, c. 93; mutatis mutandis, N 49783/99, "Хом'як проти Росії" (Khomyak c. Russie) (ухвала щодо прийнятності), 15.01.2000). Він вважає, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту, як передбачено пунктом 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), і що ця частина заяви має бути відхилена, відповідно до пункту 4 статті 35.
На цих підставах Суд одноголосно
визнає заяву неприйнятною.
Ж.-П. Коста, голова С. Долле, секретар