Само по собі перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах і проживання однією сім'єю не є підставою для визнання спільною сумісною власністю квартири, купленої на ім'я особи, що є однією зі сторін, якщо не встановлено, що це придбання є наслідком їх спільної праці

Ухвала · поточна редакція від 12.07.2000

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 12.07.2000

(Витяг)

У січні 1999 р. У.Н. пред'явила позов до У.Ю. про визнання права власності на 1/2 квартири, вселення та усунення перешкод у користуванні квартирою. Позивачка зазначала, що відповідач - її колишній чоловік, з яким вона з 1991 по 1994 р. перебувала у шлюбі. Після розірвання шлюбу вона перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах. У 1997 р. вони сумісно придбали квартиру в м. Одесі, договір купівлі-продажу оформили на відповідача. 17 січня 1998 р. у них народилася донька. З 24 серпня того ж року У.Ю. став перешкоджати їй, У.Н., у проживанні, незважаючи на те, що квартира є їх сумісною власністю. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила визнати за нею право власності на 1/2 квартири, вселити туди її з донькою та зобов'язати відповідача не перешкоджати в користуванні спірною квартирою.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 4 серпня 1999 р. позовні вимоги було задоволено. У касаційному порядку справа не розглядалась.

Постановою президії Одеського обласного суду від 5 квітня 2000 р. протест заступника голови обласного суду залишено без задоволення, а рішення районного суду - без зміни.

Заступник Голови Верховного Суду України у новому протесті порушив питання про скасування постановлених рішень і направлення справи на новий розгляд у зв'язку з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, які мають істотне значення для правильного її вирішення. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Визнаючи за позивачкою право власності на квартиру, суд виходив із того, що сторони після розірвання шлюбу фактично продовжували шлюбні відносини, вели спільне господарство, спільно придбали квартиру, а тому позивачка має рівне з відповідачем право на неї. Президія обласного суду погодилася з таким висновком.

Проте такий висновок не є обгрунтованим, оскільки суд дійшов його, не з'ясувавши дійсних обставин справи і не перевіривши ретельно доводів позивачки та заперечень відповідача.

Згідно зі ст. 17 Закону від 7 лютого 1991 р. "Про власність" ( 697-12 ) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Однак сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без встановлення участі сторін спільною працею в набутті майна не є підставою для визнання за ними права спільної сумісної власності на нього.

Поклавши в основу рішення твердження позивачки про те, що вона проживала разом з відповідачем, мала спільне господарство, майно, суд не навів переконливих доказів, які б підтверджували факт вкладення сумісної праці сторін у придбання спільної квартири.

Допустивши неповноту в дослідженні фактичних обставин справи, суд не допросив продавців квартири - К.Г. та К.Р., не перевірив обставини отримання завдатку, який, за твердженням відповідача, він передав за цю квартиру, не витребував письмових доказів на підтвердження доводів останнього і не дав їм оцінку.

На порушення ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ) суд не навів норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини і якими він керувався при постановленні рішення, що також є підставою для скасування останнього.

Визнаючи за У.Н. право власності на 1/2 квартири, суд не врахував, що її власником за договором купівлі-продажу від 27 грудня 1997 р. є У.Ю., його право на квартиру за цим договором не оспорено, зазначений договір не визнаний недійсним ні повністю, ні частково, і не навів у рішенні мотивів, за якими визнав за відповідачкою право саме на таку частку.

Оскільки суд при розгляді справи неповно з'ясував обставини і постановив рішення, яке не відповідає вимогам статей 15, 30, 62, 203 ЦПК ( 1501-06, 1502-06 ), а президія обласного суду не взяла до уваги ці порушення, воно підлягає скасуванню.

Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Суворовського районного суду м. Одеси і постанову президії Одеського обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд.

"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.

Історія документа

Джерело не фіксує для цього документа подій набрання або втрати чинності, тому стан не показано. Так само зроблено в офіційному реєстрі.