СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 26.06.96
(Витяг)
У червні 1995 р. В.С. пред'явила позов до В.А. про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Позивачка зазначала, що в лютому 1990 р. її сім'ї з п'яти чоловік було виділено чотирикімнатну квартиру в м. Володимирі-Волинському. У серпні 1994 р. їх шлюб з відповідачем було розірвано в судовому порядку, після чого він забрав свої особисті речі й виїхав на постійне місце проживання в м. Полтаву. Позивачка просила задовольнити позов з підстав, передбачених ст. 107 ЖК ( 5464-10 ).
Заперечуючи проти позову, В.А. пред'явив зустрічний позов до В.С. і Володимир-Волинського міськвиконкому про зміну умов договору найму жилого приміщення. Він зазначав, що прописаний і проживає у спірній квартирі з колишньою дружиною та неповнолітньою дочкою. Після розірвання шлюбу між ним і позивачкою склалися неприязні стосунки, вона почала перешкоджати йому користуватися квартирою і не бажає вирішити це питання в добровільному порядку. В.А. просив змінити умови договору найму, виділивши в його користування кімнату жилою площею 16,2 кв. м, а в користування позивачки й дочки - кімнати площею 11,2, 9,7 і 7,8 кв. м і залишивши підсобні приміщення в загальному користуванні. Крім того, він пояснив у судовому засіданні, що виїжджав у м. Полтаву не на постійне місце проживання, а у зв'язку з трудовим договором і ніколи не втрачав інтересу до квартири. В.А. просив задовольнити позов, оскільки, на його думку, є можливість виділити йому окрему кімнату.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Волинського обласного суду від 21 травня 1996 р. у позові В.С. було відмовлено, а зустрічний позов В.А. задоволено. Суд змінив договір найму жилого приміщення, виділивши в користування В.А. кімнату площею 16,2 кв. м, і зобов'язав Володимир-Волинський міськвиконком укласти з ним окремий договір найму.
Кімнати площею 11,2, 9,7 і 7,8 кв. м та лоджію було виділено В.С. та її неповнолітній дочці, а підсобні приміщення: коридор, кухню, ванну, туалет, кладову - залишено у спільному користуванні. З В.С. на користь В.А. стягнуто 10 млн. крб., сплачених ним за надання юридичної допомоги.
У касаційній скарзі В.С. просила скасувати рішення, посилаючись на те, що воно суперечить зібраним у справі доказам і що суд дав однобічну оцінку поясненням свідків та деяким письмовим доказам. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 107 ЖК ( 5464-10 ) у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в цьому ж населеному пункті договір найму приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму не розривається, а член сім'ї, який вибув на постійне місце проживання в інше місце, втрачає право користування цим приміщенням з дня вибуття.
Пленум Верховного Суду України в п. 11 постанови від 12 квітня 1985 р. N 2 ( v0002700-85 ) "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" роз'яснив, що на підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовування кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт і постійна прописка там, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Виходячи з цих роз'яснень суд дійшов обгрунтованого висновку, що В.С. не подала переконливих доказів про добровільний виїзд відповідача зі спірної квартири на постійне проживання в м. Полтаву. Відповідно до ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ) суд навів у рішенні докази, що підтверджують тимчасову відсутність В.С. у спірній квартирі, зумовлену характером його роботи, неприязними стосунками з позивачкою та хворобою. Спірна квартира була постійним місцем його проживання, він з неї не виписувався, за місцем роботи в м. Полтаві постійним житлом забезпечений не був.
Не можна погодитися з доводами касаційної скарги і про те, що суд не дав оцінки поясненням свідків Н.М., Л.Г., Д.Г., К.В., М.Г., Р.О. та актам, складеним працівниками ЖЕК N 1. Суд навів у рішенні (з посиланням на відповідні докази) мотиви критичної оцінки показань ряду свідків і документів, у тому числі зазначених у касаційній скарзі.
Задовольняючи зустрічний позов, суд виходив з того, що це відповідає вимогам ст. 63 ЖК ( 5464-10 ) і не погіршує житлових умов позивачки.
Разом з тим як у судовому засіданні, так і в касаційній скарзі позивачка зазначала: у них з відповідачем склалися неприязні стосунки, він зловживає спиртними напоями, систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим проживання з ним в одній квартирі й дає їй право порушити питання про обмін останньої. Всупереч вимогам ст. 40 ЦПК ( 1501-06 ) суд не дав належної оцінки цим доводам позивачки і, постановляючи рішення про укладення окремого договору найму, не врахував, що це не вирішить житлового конфлікту й перешкоджатиме порушенню питання про обмін квартири.
Виділяючи відповідачу кімнату розміром 16,2 кв. м, суд не мотивував у рішенні (як того вимагає ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ), чому він дійшов саме такого висновку, хоча в квартирі є інші кімнати, розмір яких не менший від встановленого для надання одній особі.
За таких обставин рішення суду в частині укладення окремого договору найму залишатися в силі не може. Тому судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала рішення в зазначеній частині й направила справу в цій частині на новий розгляд.
"Рішення Верховного Суду України", 1997 р.