Суд взяв до уваги, що журналістів визнали винними не в тому, що вони попередили громадськість про можливі недоліки кримінального розслідування, яке провела поліція, не у зв'язку з їхньою критикою дій поліції чи названих працівників поліційного підрозділу, не у зв'язку з розголошенням показань таксистки, - адже все це стосувалося законних питань загального значення. Їх визнали винними у висловленні щодо названого начальника поліції серйозного обвинувачення - що він, умисно приховавши суттєво важливий доказ у справі про вбивство, вчинив кримінальне правопорушення під час розслідування справи проти Х.
Заявники подали матеріали у спосіб, який створював у телеглядачів враження, що існував факт, як стверджувала таксистка, давання нею пояснень у 1981 році; що в 1981 році поліція мала у своєму розпорядженні ці пояснення; і що відповідний протокол згодом приховали. Суд зазначив, що заявники не з'ясували або принаймні не поставили відповідного запитання щодо того, чи справді таксистка в 1981 році давала поліції пояснення, про що вона стверджувала через дев'ять років після подій.
Заявники залишили телеглядачам лише два варіанти, а саме: що приховати суттєво важливу частину показань таксистки в 1981 році вирішив або сам начальник поліції, або разом з головним інспектором мобільного поліційного загону. Будь-який з цих варіантів означав, що начальник поліції відіграв відповідну роль і, отже, вчинив серйозне кримінальне правопорушення. Заявники не з'ясували або принаймні не поставили відповідних запитань щодо того, чи було складено протокол стверджуваних показань таксистки і, якщо його було складено, чи був він кимось умисно прихований.
Суд також зазначив, що журналісти не обмежилися посиланням на показання таксистки та висловленням оцінних суджень на підставі її показань. Обвинувачення проти начальника поліції потребувало доказів. Проте заявники не доклали жодних зусиль, щоб навести якісь підстави для свого твердження, і його достовірність так і не було доведено.
До того ж заявників не визнали винними у відтворенні чи розголошенні показань інших осіб. Вони побудували свої висновки на основі показань свідків, і зокрема таксистки. Твердження про умисне втручання в докази, яке пролунало в ефірі національного телеканалу в час, який збирає найбільшу аудиторію глядачів, мало для начальника поліції дуже серйозні наслідки і загрожувало йому, в разі доведення достовірності, притягненням до кримінальної відповідальності. Стверджуване правопорушення каралося ув'язненням на строк до дев'яти років. Це твердження не лише неминуче підривало громадську довіру до нього, а й зневажало його право вважатися невинуватим доти, доки його вину не доведено згідно із законом.
Крім того, заявники посилалися лише на одного свідка, а саме - на водія таксі. Незважаючи на те, що її свідчення з'явилися через дев'ять років після подій, вони не перевірили, чи була якась об'єктивна підстава для часової прив'язки подій. Упродовж програми таксистка жодного разу не заявила, що ці двоє працівників поліції однозначно запротоколювали її вирішальні показання, або, що протокол з її вирішальними показаннями було умисно приховано, або що саме начальник поліції умисно приховав цей протокол.
Заявники одержали копію поліційного протоколу, в якому згадувалося показання таксистки стосовно того, що вона бачила 12 грудня 1981 року, і який не містив жодних ознак вилучення з нього якихось частин. Не було також і ніяких доказів існування іншого протоколу з показаннями таксистки про те, що вона бачила Х. у відповідний день.
Незважаючи на висновок про процедурну помилку при проведенні розслідування у справі Х., не було доведено того факту, що під час допиту в грудні 1981 року таксистка стверджувала, що бачила Х. у день убивства; або, що це показання було запротокольовано; або, що існуючий поліційний протокол 1981 року не містив усіх показань таксистки; або, що хтось у поліції м. Фредеріксхавена приховав докази у справі Х. Отже, на думку Суду, процедурна помилка в проведенні розслідування, чи то взята окремо, чи в поєднанні з показаннями таксистки, не могла надавати заявникам достатніх фактичних підстав для обвинувачення начальника поліції в активній маніпуляції з доказами.
Заявники стверджували, що їхні програми і показання таксистки стали вирішальним чинником в ухваленні рішення про повторний розгляд справи Х. та його виправдання. Однак адвокат, який представляв Х., ще 13 вересня 1990 року звернувся з клопотанням про повторний розгляд - тобто ще за чотири дні до виходу першої програми заявників і більше ніж за шість місяців до другої програми. Ухвалюючи рішення щодо задоволення цього клопотання, спеціальний ревізійний суд також не мав одностайної думки - лише двоє суддів із п'яти визнавали факт давання нових показань свідків, включаючи показання таксистки, які могли б послужити підставою для виправдання Х., якби вони були в розпорядженні суду, що розглядав справу. Незважаючи на це, клопотання про повторний розгляд справи було задоволено, оскільки головуючий суддя вказав на існування інших аспектів особливих обставин, які переконливо свідчили про ймовірність неправильної оцінки наявних доказів у 1982 році. Таким чином, твердження про вирішальну роль програм заявників чи показань таксистки у виправданні Х. було домислом.
Суд не бачить жодних підстав не погодитися з висновком Верховного суду про те, що заявники не мали достатньої фактичної бази стверджувати, що начальник поліції умисно приховав суттєвий доказ у справі про вбивство. Отже, національні органи влади мали право вважати, що існує "нагальна суспільна потреба" вжити заходів стосовно цього твердження, згідно з чинним законом. Суд також не визнав, що, за цих обставин, розмір штрафів, накладених на журналістів, був надмірним.
Беручи до уваги викладене вище, Суд зазначив, що засудження заявників і призначене їм покарання не були непропорційними до легітимної мети і що підстави, які Верховний суд навів на виправдання цих заходів, були доречними і достатніми. Дійшовши висновку про те, що національні органи влади мали всі підстави вважати втручання у здійснення заявниками свого права на свободу вираження поглядів необхідним у демократичному суспільстві, Суд дев'ятьма голосами проти восьми постановив, що порушення статті 10 допущено не було.
Судді Розакіс, Тюрмен, Стражницька, Бірсан, Касадеваль, Жупанчич, Марусте і Гаджиєв висловили спільну окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Окрему думку додано до тексту судового рішення.