Відповідальність, яку несе держава за загибель близьких п. Онер'їлдиза
Суд взяв до уваги передусім те, що в Туреччині існували відповідні охоронні правові положення, які регулюють питання безпеки діяльності, які є головними в цій справі, - тобто питання експлуатації сміттєзвалищ і проведення робіт з розчищення та реконструкції нетрів.
В експертному висновку від 7 травня 1991 року було конкретно вказано на існування небезпеки метанового вибуху, оскільки на звалищі не було "жодних засобів запобігання можливому вибуху метану в результаті розкладу" побутових відходів. Суд зазначив, що реальність чи безпосередність згаданої загрози не оспорювалися, оскільки ризик вибуху став очевидним ще задовго до того, як до нього привернув увагу висновок від 7 травня 1991 року, і що, враховуючи подальшу експлуатацію цього звалища за таких самих умов, цей ризик з часом міг лише збільшитися.
Вірогідність того, що адміністративні та муніципальні органи, відповідальні за контроль і управління роботами на звалищі, не знали про ризики, пов'язані з метаногенезом, чи про необхідність вжиття запобіжних заходів, виключалася - особливо з огляду на існування конкретних відповідних правил та інструкцій. Тому Суд вважав доведеним той факт, що певним органам влади також було відомо про ці ризики, принаймні до 27 травня 1991 року, коли про це їх було попереджено висновком від 7 травня 1991 року.
Оскільки органи влади Туреччини знали чи повинні були знати про реальну і безпосередню небезпеку для людей, які проживали довкола сміттєзвалища, вони, згідно зі статтею 2 Конвенції ( 995_004 ), були зобов'язані вжити таких запобіжних оперативних заходів, які були необхідними й достатніми для захисту людей, - особливо з огляду на те, що саме ці органи організували і санкціонували експлуатацію звалища, що призвело до виникнення небезпеки. Однак Стамбульська міська рада не лише не вжила невідкладних заходів, а й чинила всупереч рекомендації Екологічного управління при прем'єр-міністрі, яке закликало привести звалище в належний стан відповідно до чинних норм. Рада також виступила проти намагання мера Юмраніє в серпні 1992 року домогтися в судовому порядку тимчасового закриття цього сміттєприймального пункту.
Щодо аргументу Уряду про те, що заявник діяв незаконно, коли встановив житло біля сміттєзвалища, Суд зауважив, що, попри законодавчі заборони у сфері містобудування, послідовна політика Турецької держави щодо нетрів сприяла інтеграції таких забудов у міське середовище, а отже, держава визнавала їх існування і спосіб життя громадян, які поступово створювали їх, починаючи з 1960 року, чи то за своїм бажанням, чи просто внаслідок цієї політики.
У цій справі, з 1988 року і до 28 квітня 1993 року, коли стався вибух, заявник та його близькі родичі спокійно проживали у своєму будинку, і ніщо не порушувало створеного ними соціального та сімейного середовища. Матеріали справи свідчать про те, що органи влади стягували із заявника та інших мешканців нетрів Юмраніє муніципальний податок і забезпечували комунальне обслуговування, за яке брали плату. Отже, в Уряду не було підстав стверджувати, що він не несе жодної відповідальності за недбальство чи непередбачливість потерпілих.
Щодо заходів, яких мав би вжити Уряд для розв'язання соціальних, економічних і містобудівних проблем у цій частині Стамбула, Суд нагадує, що в його повноваження не входить нав'язування своєї точки зору місцевим органам влади. Проте вчасне встановлення газовідвідної системи на звалищі в Юмраніє, тобто до виникнення фатальної ситуації, могло б бути ефективним заходом, відповідно до вимог турецького законодавства і загальної практики розв'язання таких проблем, і цей захід не являв би собою нереального чи надмірного тягаря для органів влади. Такий захід міг би також бути найкращим доказом гуманітарних міркувань, на які посилався Уряд, виправдовуючи факт невжиття ним заходів щодо негайної і тотальної ліквідації нетрів.
Крім того, зауважує Суд, Уряд не довів, що було вжито заходів для повідомлення мешканців нетрів про небезпеку, яка їм загрожує. У будь-якому разі, навіть якщо органи влади Туреччини і забезпечили повагу до права на інформацію, їх не можна звільнити від відповідальності, оскільки вони не вжили більш практичних заходів для запобігання ризикам, які загрожували життю людей, що жили в нетрях.
Як підсумок, Суд зазначив, що в цій справі чинна нормативно-правова база виявилася недосконалою, оскільки вона не завадила відкриттю цього звалища та його експлуатації без відповідної скоординованої системи нагляду. Цю проблему ускладнювала загальна політика вирішення загальних містобудівних питань, яка виявилася недієздатною і, безперечно, відіграла свою роль у створенні ситуації, що призвела до нещасного випадку. Тому Суд постановив, що було допущено порушення статті 2.
Відповідальність, яку несе держава у зв'язку з характером розслідування
Суд зауважив, що адміністративний засіб правового захисту, використаний заявником для того, щоб домогтися компенсації, не може задовольнити передбачену статтею 2 вимогу проведення ефективного розслідування смерті близьких родичів заявника.
Стосовно кримінально-правових засобів захисту, Суд зауважив, що є підстави вважати, що слідчі органи діяли із зразковою оперативністю і виявили ретельність, намагаючись встановити обставини, які призвели як до нещасного випадку 28 квітня 1993 року, так і до загибелі людей внаслідок цього. Осіб, які несуть відповідальність за ці події, було встановлено і притягнуто до суду, а згодом - засуджено до мінімального строку ув'язнення, передбаченого Кримінальним кодексом.
Проте єдиною метою кримінального провадження в цій справі було з'ясування можливості покладення на органи влади відповідальності за "недбальство при виконанні своїх обов'язків", згідно зі статтею 230 Кримінального кодексу, в якій нічого не йдеться про дії, які загрожують життю, чи про захист права на життя у значенні статті 2. Рішення від 4 квітня 1996 року залишило без відповіді питання про можливу відповідальність органів влади за смерть близьких родичів заявника.
Отже, немає підстав стверджувати, що система кримінального правосуддя Туреччини забезпечила повну звітність державних посадових осіб чи органів влади за свою роль у цій трагедії чи забезпечила ефективне впровадження положень внутрішнього законодавства, покликаного гарантувати право на життя, - зокрема не забезпечено попереджувальної функції кримінального закону. Тому Суд постановив, що порушення статті 2 також мало місце у зв'язку з недостатністю розслідування загибелі близьких родичів заявника.