Що стосується п. Ілашку
Упродовж дуже тривалого часу, який заявник провів у "коридорі смерті", він постійно перебував під тінню смерті, у страхові перед виконанням вироку. Не в змозі скористатися будь-яким засобом правового захисту протягом багатьох років, включаючи період після набрання Конвенцією ( 995_004 ) чинності, він перебував під вартою в умовах, які постійно нагадували йому про перспективу виконання призначеного йому вироку. Муки та страждання, яких зазнав заявник, посилювалися тим фактом, що цей вирок не мав, у цілях Конвенції, законної основи чи підстави. "Верховний суд МРП", який ухвалив вирок стосовно п. Ілашку, було створено суб'єктом, незаконним з погляду міжнародного права і не визнаним міжнародним співтовариством. Цей "суд" належав до системи, яку навряд чи можна вважати такою, що ґрунтується на конституційній та правовій основі із судовою традицією, яка відповідає Конвенції. Про це свідчить свавільний характер обставин, за яких здійснювався судовий розгляд справ заявників і за яких їх було засуджено; виклад заявниками цих обставин не оспорювався іншими сторонами і підтверджується відповідним аналізом з боку інституцій ОБСЄ.
Щодо умов тримання заявника під вартою в "коридорі смерті", Суд зазначив, що п. Ілашку провів під вартою вісім років у дуже суворій ізоляції: він не мав контактів з іншими в'язнями, не мав інформації із зовнішнього світу - оскільки йому не дозволяли відправляти чи отримувати листи - і не мав права на побачення зі своїм адвокатом чи на регулярні побачення з членами своєї сім'ї. Камера, в якій він перебував, не опалювалася навіть за суворих зимових умов, не мала природного освітлення і не провітрювалася. Пана Ілашку також позбавляли їжі, використовуючи це як покарання, і, через обмеження щодо отримання посилок, навіть ті продукти, які йому надсилали, часто виявлялися непридатними для споживання. Можливість прийняти душ надавалася дуже рідко - траплялося, що наступна така можливість з'являлася лише через кілька місяців. З цього приводу Суд послався на доповідь Комітету із запобігання тортурам, яку Комітет підготував після поїздки його членів у Придністров'я в 2000 році і в якій багаторічна ізоляція була охарактеризована як така, що не може мати виправдання.
Умови тримання заявника під вартою негативно позначилася на його здоров'ї, яке погіршувалося протягом багатьох років його перебування у в'язниці; він був позбавлений належного догляду, регулярного медичного огляду, лікування та належного дієтичного харчування. Суд із занепокоєнням вказав на існуючі правила, згідно з якими в'язничні наглядачі та адміністрація могли на власний розсуд вирішувати питання кореспонденції та відвідувань, і наголосив, що такі правила є свавільними і несумісними з належними та ефективними гарантіями, які мають існувати в демократичному суспільстві й захищати від зловживань у його пенітенціарній системі. Крім того, у цій справі такі правила ще більше ускладнювали умови, в яких заявник перебував під вартою.
Призначена заявникові смертна кара, а також умови, в яких він перебував, та поводження з ним під час ув'язнення мали особливо серйозний і жорстокий характер, тому їх слід розглядати як акти катування в значенні статті 3. Оскільки п. Ілашку перебував під вартою у час, коли Конвенція ( 995_004 ) набрала чинності стосовно Росії, остання несе відповідальність за умови тримання його під вартою, поводження стосовно нього та страждання, спричинені йому у в'язниці. Пана Ілашку було звільнено з-під варти у травні 2001 року, і лише з того моменту настає відповідальність Молдови за невиконання своїх позитивних зобов'язань. Таким чином, порушення статті 3 було допущено з боку Росії, а не з боку Молдови.
Що стосується п. Іванцока
Виходячи з усієї інформації, що була в його розпорядженні, Суд визнав: можна вважати доведеним, що упродовж ув'язнення заявник зазнавав численних побоїв та інших форм поганого поводження, а іноді його позбавляли їжі та будь-якої медичної допомоги, незважаючи на стан його здоров'я, який через такі умови тримання під вартою послаблювався. Зокрема, Суд бере до уваги те переслідування та погане поводження, якого заявник зазнав у травні 1999 року після подання своєї заяви до Суду.
Крім того, з моменту засудження п. Іванцока судом у 1993 році його тримали під вартою в одиночній камері, позбавивши його контактів з іншими в'язнями та доступу до газет. Йому не дозволяли бачитися з адвокатом, а єдиним зв'язком із зовнішнім світом були для нього побачення з дружиною та посилки від неї, дозвіл на які залежав від волі в'язничної адміністрації. Всі ці обмеження, які не мали правової основи і залежали від власного розсуду адміністрації, несумісні зі стандартами ув'язнення, існуючими в демократичному суспільстві, і всі вони призводили до посилення депресії та психічного страждання заявника. Його тримали в неопалюваній і погано провітрюваній камері, без доступу природного світла, без лікування, якого він потребував з огляду на стан здоров'я. Винятком були кілька медичних оглядів, влаштованих в'язничною адміністрацією.
Поводження, якого зазнав п. Іванцок, якщо його розглядати в цілому, з урахуванням серйозного і регулярного характеру таких дій та зважаючи на їхню мету, було таким, що спричиняло "гострий" біль і страждання, було особливо небезпечним і жорстоким та становило катування в значенні статті 3. Оскільки п. Іванцок перебував під вартою у час, коли Конвенція ( 995_004 ) набрала чинності стосовно Російської Федерації, остання несе відповідальність у зв'язку з умовами тримання його під вартою, поводженням стосовно нього та стражданням, спричиненим йому у в'язниці. Таким чином, було допущено порушення статті 3 і з боку Росії, і з боку Молдови.
Що стосується п. Лешка та п. Петрова-Попи
Як визнав Суд, можна вважати доведеним, що упродовж ув'язнення п. Лешко та п. Петров-Попа перебували в надзвичайно суворих умовах (побачення та отримання посилок від членів сім'ї залежало від власного розсуду в'язничної адміністрації; іноді їх позбавляли їжі або видавали їжу, не придатну для споживання; протягом більшої частини періоду ув'язнення їх позбавляли всіх форм належної медичної допомоги, незважаючи на стан їхнього здоров'я, яке, через такі умови тримання під вартою, погіршувалося; заявники не отримували належного дієтичного харчування, призначеного їм лікарями). З 2001 року ці умови погіршувалися.
Крім того, з 1993 року п. Петров-Попа перебував під вартою в одиночній камері, не маючи жодних контактів з іншими в'язнями і доступу до газет його рідною мовою. До червня 2003 року і п. Петрову-Попі, і п. Лешку не дозволяли бачитися з адвокатом.
Таке поводження могло спричинити біль чи страждання, як фізичні, так і психічні. Таке поводження, якщо його розглядати в цілому та з урахуванням серйозності його характеру, можна було кваліфікувати, у значенні статті 3, як нелюдське і таке, що принижує гідність. Оскільки п. Лешко та п. Петров-Попа перебували під вартою у час, коли Конвенція ( 995_004 ) набрала чинності стосовно Росії, остання несе відповідальність за умови тримання їх під вартою, поводження, якого вони зазнали, та страждання, спричинені їм у в'язниці. Таким чином, і з боку Росії, і з боку Молдови було допущено порушення статті 3.