1) Смерть чоловіка заявниці
Суд вирішив, що матеріали справи не містять беззастережних фактів на підтвердження того, що чоловік заявниці був убитий співробітниками служби безпеки або за їхнього потурання.
2) Розслідування, проведене органами державної влади
Суд підкреслив, що обов'язок захищати право на життя, згідно зі статтею 2, у поєднанні із загальним обов'язком держави, згідно зі статтею 1, гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції ( 995_004 ), вимагає певної процедури ефективного офіційного розслідування у випадках убивства внаслідок застосування сили. Результатом розслідування має бути встановлення і покарання винних осіб.
Суд піддав сумніву висновки, отримані при перевірці фактів на місці події, оцінивши їх як поверхові й поспішні і до того ж не підкріплені жодною фотографією. Більше того, немає жодної згадки про додаткові зусилля знайти одинадцять зниклих куль, які влучили в тіло загиблого. Суд висловив занепокоєння стосовно вкрай скупих результатів розтину і висловив жаль, що до цього не було залучено жодного судового спеціаліста.
Крім того, вражає те, що прокурор передав розслідування Діярбакирському суду державної безпеки на підставі не підкріпленого жодним прийнятним доказом висновку, що вбивство сталося в результаті терористичного нападу.
Скаргу від заявниці прийняли більш ніж через рік після події, і тільки тоді, коли органам влади стало відомо про направлення заяви до Комісії. Та навіть після цього не було взято пояснень у тих вартових, які стояли на посту біля головного управління поліції.
Зрештою, розслідування у справі не може вважатися ефективним і таким, що здатне привести до встановлення та покарання винних у вбивстві чоловіка заявниці. Більше того, Суд не схильний до думки, що засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, які є номінально прийнятними для заявниці, могли б значною мірою змінити хід розслідування.
Відповідно, Суд відхилив решту попередніх заперечень Уряду і постановив, що допущено порушення статті 2 і що з огляду на це немає необхідності вивчати скаргу заявниці стосовно відсутності у внутрішньому законодавстві положень, які передбачають захист права на життя.