Суд зауважив, що держава-відповідач намагалася виправдати різне правове становище дрібних і великих землевласників, посилаючись на необхідність об'єднати малі земельні ділянки в єдиний фонд для встановлення раціонального управління мисливськими угіддями. Суд вирішив, що в цій справі Уряд-відповідач не висунув жодного переконливого пояснення про те, як загальні інтереси могли забезпечуватися лише обов'язком дрібних землевласників передати права на полювання. Оскільки внаслідок різного правового становища великих та дрібних землевласників право користуватися своєю землею згідно зі своєю совістю було надане лише великим землевласникам, це спричинилося до дискримінації щодо власності у сенсі статті 14 Конвенції. Отже, було допущено порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) та статті 14 Конвенції ( 995_004 ).
Порушення статті 11 Конвенції ( 995_004 ) (свобода об'єднання), розглянуте окремо
Термін "об'єднання", на думку Суду, має самостійне значення; класифікація його в національному законодавстві мала лише подібне значення і була тільки вихідною точкою.
Справді, муніципальні мисливські асоціації виникли завдяки волі парламенту, але Суд зауважив, що все-таки це були асоціації, створені відповідно до Закону від 1 липня 1901 року. Крім того, не можна стверджувати, що, згідно із Законом "Loi Verdeille", ці асоціації користувалися привілеями поза сферою загальних законів - адміністративного, нормативного чи дисциплінарного характеру - або що вони застосовували процедури органів державної влади. У зв'язку з цим Суд вирішив, що мисливські асоціації справді підпадали під значення терміна, про який ідеться в статті 11.
Суд вважає, що в цій справі було допущено втручання у "негативне" право на вступ в асоціацію, тобто право не входити в об'єднання супроти власної волі, що було передбачено законом і мало законну мету, а саме: захист прав і свобод інших осіб. У даному випадку Уряд послався на необхідність захищати або підтримувати демократичну участь у полюванні. Навіть припускаючи, що у французькому законодавстві містилися права або свободи на полювання, Суд зауважив, що подібного права або свободи не було в Конвенції ( 995_004 ), проте вони гарантували свободу об'єднання.
Що стосується питання про те, чи відповідало це втручання законній меті, Суд зазначив, що заявники були противниками полювання з етичних міркувань і їхнє несхвалення у цьому випадку було досить переконливим, одностайним і вагомим, тому в демократичному суспільстві заслуговувало на увагу. Ось чому Суд вирішив, що обов'язковий вступ до мисливських асоціацій осіб, які є противниками полювання, суперечив статті 11.
Суд зауважив, що в даній справі заявники не мали жодного реального шансу для припинення їхнього членства. Той факт, що їхня власність була включена до складу мисливських угідь ACCA і що вони не були власниками досить великих за площею земель, завдяки чому вони могли б виступити із запереченням, був достатнім для того, щоб зробити членство власників обов'язковим. Суд встановив, що вся громадська власність, яка належить державі або муніципалітетові, громадські ліси і земля, що належить Французькій національній залізничній компанії, явно не підпадали під дію Закону "Loi Verdeille". Інакше кажучи, потреба об'єднати землі в єдиний фонд для полювання стосувалася лише обмеженого кола приватних землевласників, чия думка, якою б вона не була, не бралася до уваги.
З огляду на викладені вище міркування, висунуті Урядом аргументи були недостатніми для того, щоб визнати необхідним для заявників обов'язкове членство в мисливських асоціаціях відповідних муніципалітетів усупереч власним переконанням. З урахуванням необхідності захищати права і свободи інших при забезпеченні демократичної участі в полюванні, обов'язок приєднатися до мисливських асоціацій було покладено на землевласників лише в одному з чотирьох муніципалітетів у Франції і він не міг вважатися таким, що відповідає законній меті. Суд також не міг зрозуміти, чому виникла потреба об'єднати в єдиний фонд лише малі володіння, тим часом як великі ділянки, як державні, так і приватні, були захищені від демократичної участі в полюванні.
Те, що закон зобов'язував особу приєднатися до подібної асоціації всупереч її переконанню і, з огляду на членство, спонукав її передати права на власну землю для того, щоб відповідна асоціація могла досягти мети, якої власник не схвалював, суперечило необхідності забезпечити справедливу рівновагу між інтересами конфліктуючих сторін і не могло вважатися таким, що відповідало встановленій меті. Отже, було допущено порушення статті 11.
Порушення статті 11 та статті 14 Конвенції ( 995_004 )
Суд вважає, що розгляд скарги за статтею 11 та за статтею 14 є по суті аналогічним до розгляду стосовно статті 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) і не бачить підстав відступити від свого попереднього висновку. Він вважає, що Уряд-відповідач не висунув жодного об'єктивного та обґрунтованого пояснення щодо різного підходу, коли дрібних землевласників змусили стати членами ACCA, а великим землевласникам надали можливість уникнути обов'язкового членства, незалежно від того, чи користувалися вони привілеєм полювати на своїх володіннях, чи - з огляду на свої переконання - віддавали перевагу використовувати ділянку для створення заповідника або природного фонду.
Як наслідок, було допущено порушення статті 11 Конвенції ( 995_004 ) разом зі статтею 14.