Щодо встановлення фактів Суд задовольнили кілька медичних висновків, які містять точну і послідовну інформацію. Але водночас зауважено, що у справі немає будь-яких переконливих пояснень, яким чином було завдано тілесних ушкоджень. Суд вважає, що в контексті скарги обвинувачення пана Селмуні, не підтверджені медичними висновками, також можна вважати доведеними, за винятком обвинувачень у зґвалтуванні та втраті зору.
Суд постановив, що всі тілесні ушкодження, зафіксовані в медичних висновках, і заяви пана Селмуні стосовно нелюдського поводження, якого він зазнав під час перебування під вартою у поліції, доводять факт фізичних та - без сумніву (незважаючи на відсутність висновку психолога стосовно стану пана Селмуні після зазначених подій) - психічних страждань. Причому катуванню заявника було піддано умисне для того, щоб змусити його зізнатися в злочині, в якому його підозрювали. Медичні висновки, додані до матеріалів справи, незаперечно свідчать, що численні акти насильства вчинили офіцери поліції, які були при виконанні своїх службових обов'язків.
Дії, на які скаржиться заявник, були спрямовані на те, щоб викликати в нього почуття страху та власної нікчемності, зрештою, щоб принизити його і, можливо, зламати фізично й морально. Суд постановив, що справа дає достатньо серйозних підстав для того, щоб зробити висновок про нелюдське і таке, що принижує людську гідність, поводження із затриманим.
Іншими словами, у цій справі залишалося з'ясувати, чи "біль і страждання", завдані панові Селмуні, можна визначити словом "жорстокі" у значенні статті 1 Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти катування ( 995_085 ), яка набрала чинності 26 червня 1987 року. Суд вважає, що так само, як "мінімальна жорстокість", що дає підстави для застосування статті 3, ця "міра жорстокості" є відносною; вона залежить від обставин справи, таких, як тривалість жорстокого поводження, його фізичні або психічні наслідки та, у деяких випадках, від статі, віку, стану здоров'я жертви тощо.
Суду було доведено, що панові Селмуні завдано численних ударів. Зрозуміло, що, незалежно від стану здоров'я особи, можна припустити, що така кількість ударів спричинила значний біль. Тим більше з огляду на те, що один удар часто не залишає помітного сліду, а з медичного висновку експертів від 7 грудня 1991 року видно, що сліди насильства, якого зазнав пан Селмуні, помітні майже по всьому тілу.
Суд також зазначив, що заявника було піддано кільком актам, жахливим і принизливим для будь-кого, незалежно від його стану.
Нарешті, Суд підкреслив, що таке поводження не можна кваліфікувати як випадковий ексцес чи сутичку. Було переконливо доведено, що пан Селмуні зазнавав систематичних і постійних знущань протягом періоду, коли його допитували.
За цих обставин Суд визнав доведеним факт, що фізичне і психічне насильство, вчинене проти заявника, було особливо жорстоким і принизливим. Таке поводження слід вважати актами катування, як воно розуміється у статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
Пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 )
Суд вважає, що початок відліку періоду, який слід брати до уваги при розгляді тривалості провадження як розумного строку, передбаченого у пункті 1 статті 6, є день, коли заявник під час співбесіди з офіцером Національної поліційної інспекції вперше поскаржився на зазначені обставини, тобто 1 грудня 1992 року. Державному обвинувачеві про скаргу заявника повідомили ще 2 грудня 1992 року, коли йому передали протокол бесіди. Суд зазначив, що ця проста форма кримінального обвинувачення є засобом правового захисту, гарантованого французьким законодавством. Беручи до уваги характер і надзвичайну серйозність стверджуваних дій, Суд не вважає, що днем відліку має бути 1 лютого 1993 року - дата, коли заявник подав кримінальний позов та заяву про бажання взяти участь у провадженні, і тим більше дата, коли ці документи були зареєстровані.
Суд зазначив, що провадження - оскільки ще можна подати апеляцію з правових питань - триває і досі, вже понад шість років і сім місяців. Незалежно від визнання Урядом того, що загальна тривалість провадження була надмірною, Суд, враховуючи свій висновок про прийнятність скарги щодо статті 3 і, зокрема, свою ухвалу про те, що деякі затримки сталися з вини судових органів, постановляє, що скарга стосовно пункту 1 статті 6 є добре обґрунтованою.
Суд вважає, що розумний строк у розумінні пункту 1 статті 6 було перевищено, а отже, допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) з причини невиправданої тривалості судового розгляду.