«1. Підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є:
...
4) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.».
E. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року
77. Стаття 10 Закону передбачає додаткові заходи індивідуального характеру з метою виконання рішень Суду, в тому числі, повторний розгляд справи судом і відновлення провадження у справі.
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ ДОПОВІДІ
78. Відповідні міжнародні та національні документи щодо умов тримання під вартою та етапування ув’язнених наведено у рішеннях у справах «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine) (заява № 15825/06, пп. 56-61, від 25 жовтня 2007 року), «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine) (заява № 31720/02, п. 41, від 20 вересня 2012 року), «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine) (заява № 25209/06, пп. 97-98, від 28 листопада 2013 року), «Андрій Яковенко проти України» (Andrey Yakovenko v. Ukraine) (заява № 63727/11, пп. 71-73, від 13 березня 2014 року), та «Муршіч проти Хорватії») (<…> [ВП]) (заява № 7334/13, пп. 136-139, від 20 жовтня 2016 року).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ
79. Заявник скаржився на умови тримання його під вартою в ІТТ, відділах міліції, Київському та Дніпропетровському СІЗО та виправних колоніях № 47 і № 61. У зв’язку з цим він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
A. Прийнятність
1. ІТТ3, відділи міліції та Дніпропетровський СІЗО
80. Уряд стверджував, що скаргу заявника було подано з порушенням правила шести місяців, передбаченого Конвенцією.
81. Заявник підтримав свою скаргу.
82. З матеріалів справи вбачається, що скаргу заявника щодо ІТТ та відділів міліції було подано до Суду 30 жовтня 2004 року, а скаргу щодо Дніпропетровського СІЗО - 14 грудня 2008 року.
83. З огляду на свою практику щодо застосування правила шестимісячного строку до скарг на умови тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and others v. Russia), заяви №№ 42525/07 і 60800/08, п. 78, від 10 січня 2012 року), Суд зауважує, що відповідні скарги було подано більше, ніж через шість місяців після закінчення відповідних строків ув’язнення. Отже, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції як така, що була подана із порушенням строку.
2. Виправна колонія № 61
84. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою були належними, а твердження заявника - необґрунтованими.
85. Заявник підтримав свою скаргу та стверджував, що якість продуктів харчування та медичної допомоги в установі була жахливою, що спричинило смерть багатьох ув’язнених. На знак протесту проти умов тримання його під вартою заявник був змушений оголосити голодування.
86. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтверджуватися належними доказами. Під час оцінки доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростованих презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), заява № 5310/71, від 18 січня 1978 року, п. 161, Серія А № 25 та «Клеутін проти України» (Kleutin v. Ukraine), заява № 5911/05, п. 52, від 23 червня 2016 року).
87. Суд зазначає, що скарга заявника сформульована у загальних рисах та недостатньо докладно для того, щоб Суд мав змогу встановити, якою мірою заявник особисто постраждав від описаних ним умов тримання. Крім того, жодного рішення у справі, яка б стосувалась умов тримання під вартою у виправній колонії № 61 у період, на який посилався заявник, Суд ще не ухвалював. Таким чином, Суд вважає, що ця частина заяви не є обґрунтованою та має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
3. Київське СІЗО та виправна колонія № 47
88. Уряд посилався на свої зауваження щодо фактів (див. пп. 48, 49) та стверджував, що твердження заявника були необґрунтованими. Уряд також посилався на медичні документи заявника та стверджував, що заявник не звертався до національних органів влади зі скаргами на погіршення його стану здоров’я в Київському СІЗО або на те, що внаслідок такого погіршення він потребував медичної допомоги.
89. Заявник підтримав свої скарги, посилаючись на свої зауваження щодо фактів (див. пп. 45-47 та 52-53).
90. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Зауваження сторін
91. Уряд стверджував, що і в Київському СІЗО, і у виправній колонії № 47 умови тримання відповідали вимогам статті 3 Конвенції. Щодо останньої установи виконання покарань Уряд також стверджував, що тюремні камери, в яких тримався заявник, достатньою мірою провітрювались та дезінфікувались, температура у цих камерах була належною, а ув’язнені, які страждали на туберкульоз, тримались окремо від здорових ув’язнених.
92. Заявник не погодився.
2. Оцінка Суду
(a) Київське СІЗО
93. Стаття 3 Конвенції вимагає від держав забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, при цьому, щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI).
94. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як само по собі, так і в поєднанні з іншими недоліками. Коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 (див., серед інших джерел, рішення у справі «Каралевічюс проти Литви» (<…>), заява № 53254/99, пп. 39-40, від 07 квітня 2005 року, та зазначені рішення у справах «Ананьєв та інші» (Ananyev and others), пп. 145-147 і 149, і «Муршіч» (<…>), пп. 136-139). Як правило, ця презумпція може бути спростована лише за умови сукупного дотримання наступних вимог: (1) зменшення мінімального особистого простору площею 3 кв. м є нетривалими, тимчасовими та незначними; (2) таке зменшення супроводжується наданням достатньої свободи рухів та забезпеченням належних видів діяльності за межами камери; (3) заявник ув’язнений у місці тримання під вартою, яке, за загальною оцінкою, може вважатися належним, а також за відсутності інших обтяжуючих його ув’язнення обставин (див. зазначене рішення у справі «Муршіч» (<…>), пп. 130, 133 та 134).
95. Суд зазначає, що у цій справі заявник надав додаткову інформацію щодо розмірів кожної окремої камери, в якій він перебував у конкретні періоди часу, кількості утримуваних в них ув’язнених та щодо інших побутових умов кожної такої камери. Уряд надав власний опис умов, в яких тримався заявник, спростував інформацію щодо розмірів камер та кількості утримуваних у них ув’язнених, зазначаючи при цьому, що документи щодо осіб, які перебували разом із заявником у Київському СІЗО, було знищено.
96. Суд не вважає за потрібне вирішувати спір між сторонами щодо фактів, оскільки у будь-якому разі наявні докази свідчать, що під час перебування у Київському СІЗО заявник не мав достатнього особистого простору. Зокрема, як повідомлялось Урядом, у деяких камерах, де тримався заявник, на одного ув’язненого припадало приблизно 1,5-2,5 кв. м площі підлоги. Фактично Уряд не повідомив, скільки ув’язнених перебувало у цих камерах у відповідний час, оскільки документи було знищено.
97. Крім того, беручи до уваги те, що камери були також обладнані санвузлами, особистий простір ув’язнених ставав ще меншим.
98. Що стосується інших елементів, які є суттєвими для оцінки умов тримання під вартою, Суд зазначає, що зауваження заявника щодо антисанітарних умов і недотримання вимог гігієни є досить докладними. Більше того, у ряді справ Суд вже встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з переповненням та антисанітарними умовами у тому самому слідчому ізоляторі протягом того самого періоду часу - див. рішення у справі «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, від 16 травня 2013 року (щодо періоду з 26 лютого 2003 року по серпень 2010 року); «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, від 19 жовтня 2006 року (щодо періоду з 03 серпня 1999 року по 06 червня 2000 року), та «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, від 10 лютого 2011 року (щодо періоду з 20 квітня 2001 року по 04 серпня 2003 року). Відтак, Суд бере до уваги виклад фактів заявника.
99. Хоча жодна зі сторін не надала відомостей щодо кількості часу, протягом якого заявник кожного дня проводив зачиненим у своїй камері, Суд, беручи до уваги Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів України, зауважує, що заявник і його співкамерники мали проводити у зазначених умовах більшу частину дня (див. зазначене рішення у справі «Гавула» (Gavula), п. 71).
100. За цих обставин Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою у Київському СІЗО (зокрема, відсутність особистого простору) у поєднанні з антисанітарними умовами та відсутністю прогулянок протягом майже трьох років тримання його під вартою, становило таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно, у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.
101. Враховуючи ці висновки, Суд не вважає за потрібне розглядати решту тверджень заявника у зв’язку з цим.
(b) Виправна колонія № 47
102. Суд зазначає, що версії сторін відрізняються щодо кількох деталей стосовно побутових умов тримання заявника під вартою, і жодна з них не підтверджена достатніми доказами. При цьому з матеріалів справи вбачається (і це не оскаржується сторонами), що заявник захворів на туберкульоз під час його перебування у виправній колонії № 47. Цей факт є достатнім непрямим доказом на підтвердження тверджень заявника щодо нездатності органів влади забезпечити належні умови його тримання в цій установі. Відповідно, Суд доходить висновку, що Уряд не виконав свого зобов’язання за статтею 3 Конвенції щодо заявника і, відповідно, було порушення цього положення.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ТА ЕТАПУВАННЯ ЗАЯВНИКА У ДНІ СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ І ЙОГО ПОМІЩЕННЯМ ДО МЕТАЛЕВОЇ КЛІТКИ ПІД ЧАС СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ
103. Заявник скаржився на умови його етапування на та з судових засідань і на умови його тримання у дні судових засідань, у тому числі на постійне застосування до нього наручників 25 березня 2004 року, 20 травня та 26 липня 2005 року. Він також стверджував, що під час судових засідань у його справі він тримався у клітці з металевими гратами. Він посилався на згадану статтю 3 Конвенції.
A. Прийнятність
104. Уряд стверджував, що вперше заявник поскаржився до Суду на постійне застосування до нього наручників 25 березня 2004 року у своєму листі від 18 квітня 2005 року, а отже, ця скарга має бути відхилена як така, що подана з порушенням строку.
105. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо його скарги на умови етапування, оскільки він не звертався з такою скаргою до прокуратури. Уряд зазначив, що у випадку визнання національними органами влади незаконності умов етапування заявник міг би звернутися з цивільним позовом про відшкодування шкоди.
106. Уряд також доводив, що твердження заявника щодо повного обшуку з роздяганням у присутності інших осіб у дні судових засідань і застосування наручників 20 травня та 26 липня 2005 року не підтверджувались жодними доказами. У зв’язку з цим Уряд посилався на національні нормативні акти, якими регулюються відповідні питання (див. п. 63).
107. Заявник підтримав свої скарги.
108. Щодо стверджуваного застосування наручників до заявника 25 березня 2004 року Суд зауважує, що його скарги можна розцінювати як такі, що стосуються окремих дій органів влади, а не тривалого порушення протягом відповідного строку тримання під вартою. Оскільки жодна зі сторін не зауважила щодо наявності ефективних засобів юридичного захисту стосовно цих скарг, а також з огляду на дату подання до Суду (18 квітня 2005 року) скарги на застосування до нього наручників 25 березня 2004 року Суд доходить висновку, що цю скаргу подано з порушенням строку і вона має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
109. Крім того, щодо скарги заявника на умови етапування Суд нагадує, що у ряді інших справ він вже відхиляв аналогічні заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту (див., наприклад, зазначене рішення у справі «Коктиш» (Koktysh), п. 87). Суд не вбачає підстав відходити від попередніх висновків у цій справі та вважає, що цю скаргу не може бути оголошено неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Її також не може бути відхилено як явно необґрунтовану або оголошено неприйнятною з інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
110. Щодо решти скарг заявника Суд доходить висновку, що зазначені скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Умови тримання та етапування у дні судових засідань
111. Заявник посилався на свої фактологічні твердження (див. пп. 58-60) та наполягав на тому, що поводження, якому його було піддано під час судових засідань, було несумісним зі статтею 3 Конвенції.
112. Уряд стверджував, що умови етапування заявника на та з судових засідань відповідали вимогам національного законодавства. Уряд заявляв, що у будь-якому випадку ці умови не досягли мінімального рівня, встановленого статтею 3 Конвенції. Уряд не надав жодних коментарів щодо тверджень заявника стосовно умов його тримання під вартою у дні судових засідань.
113. Суд нагадує свою практику, про яку йдеться у пункті 95, а також зазначає, що жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватись також стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 162, та «Кулик проти України» (Kulyk v. Ukraine), заява № 30760/06, п. 77, від 23 червня 2016 року). Крім того, вирішуючи питання про те, чи є поводження таким, що «принижує гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, Суд враховуватиме, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу та чи вплинули його наслідки несприятливо на її особистість у спосіб, несумісний із гарантіями статті 3. Навіть відсутність такої мети не може повністю виключити встановлення порушення цього положення (див. рішення у справах «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), заява № 28524/95, п. 67-68 і 74, ECHR 2001-II, і «Валашинас проти Литви» (<…>), заява № 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).
114. Повертаючись до цієї справи, Суд вважає, що скарги заявника на умови його тримання під вартою у Київському СІЗО у дні судових засідань та під час його етапування в автозаку на та з судових засідань є детальними та послідовними. Уряд не спростував скарги заявника. Крім того, вони підтверджуються міжнародними та національними доповідями, які розглядались Судом у зазначених справах «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine) та «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), а також висновками Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за наслідками його візиту в Україну у вересні 2009 року.
115. Крім того, аналогічні умови етапування ув’язнених та тримання під вартою призвели до встановлення порушення статті 3 Конвенції у ряді рішень Суду (див., наприклад, зазначене рішення у справі «Андрій Яковенко» (Andrey Yakovenko), пп. 98-103, а також, у якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Ярошовець ті інші проти України» (Yaroshovets and others v. Ukraine), № 74820/10, 71/11, 76/11, 83/11 та 332/11, пп. 101-104, від 03 грудня 2015 року). Уряд не надав жодних аргументів, які дали б Суду змогу дійти іншого висновку у цій справі. Відтак, Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою та його етапування у дні судових засідань були такими, що порушували статтю 3 Конвенції.
116. З огляду на ці висновки Суд не вважає за потрібне окремо розглядати конкретні твердження заявника щодо двох випадків застосування до нього наручників у дні судових засідань.
2. Тримання у металевій клітці під час судових засідань
117. Заявник стверджував, що Уряд не навів належних підстав для тримання його у металевій клітці під час судових засідань. Він завжди перебував у наручниках і під конвоєм трьох озброєних чоловіків, а отже, не становив загрози безпеці. Рішення про тримання заявника у клітці принизило його у власних очах і змусило відчувати, що його становище не було рівним зі становищем інших учасників судового процесу.
118. Уряд стверджував, що тримання заявника у клітці за металевими гратами мало на меті не принизити його, а забезпечити захист громадської безпеки. Уряд стверджував, що такі заходи жодним чином не могли спричинити його страждань та приниження, які б перевищили невідворотний рівень страждань або приниження, притаманний триманню під вартою.
119. Суд вже доходив висновку, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само по собі - з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, які є характерною ознакою демократичного суспільства, становить публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 (див. рішення у справі «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) ([GC], № 32541/08 та № 43441/08, п. 138, ECHR 2014 (витяги)).
120. Суд зауважує, що тримання підсудних, навіть щодо яких не було ухвалено обвинувального вироку, у металевих клітках під час судових засідань вбачається стандартною процедурою в Україні (див. зазначене рішення у справі «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine, п. 41). Повертаючись до обставин цієї справи, Суд також зазначає, що Уряд не надав доказів наявності у залі судового засідання реальної або конкретної загрози безпеці, яка вимагала б тримання заявника, якого охороняли троє працівників міліції, у металевій клітці під час судових засідань у його справі.
121. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з цим.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИКОМ
122. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на катування та залякування з боку працівників міліції 30 січня 2003 року та побиття працівниками Київського СІЗО 03 квітня 2005 року і працівниками виправної колонії 17 листопада 2007 року. Посилаючись на статтю 3, він також скаржився на ненадання йому медичної допомоги 16 вересня 2004 року та під час етапування до та з виправної колонії № 61.
A. Стверджуване жорстоке поводження працівників міліції у ніч з 30 на 31 січня 2003 року
123. Заявник скаржився на те, що у ніч з 30 на 31 січня 2003 року він зазнав жорстокого поводження працівників міліції з метою змусити його зізнатися у вчиненні вбивства В. та Г., та що під час його судово-медичні експертизи експерти відмовились вносити до акту отримані ним внаслідок цього тілесні ушкодження, окрім саден на долонях.
124. Уряд стверджував, що ці скарги не підтверджувалися медичними документами або будь-якими іншими доказами. Уряд також зазначив, що на національному рівні заявник висунув свою скаргу лише під час судового розгляду і національні суди відмовили у її задоволенні у зв’язку з необґрунтованістю.
125. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтверджуватися належними доказами (див. п. 87).
126. У цій справі заявник не зазначив, яких тілесних ушкоджень він зазнав під час стверджуваного жорстокого поводження, а також не підтвердив свої твердження будь-якими медичними документами або іншими доказами. Окрім тверджень заявника, у розпорядженні Суду немає жодних доказів, з яких вбачалося б, що заявник зазнав фізичного впливу або психологічного тиску з боку працівників міліції. Крім того, Суд зазначає, твердження заявника були розглянуті національними судами, що розглядали його кримінальну справу, і вони також не знайшли доказів жорстокого поводження. Суди заслухали заявника, працівників міліції та працівників конвойної служби. Крім того, національні суди дослідили медичні документи заявника та результати судово-медичної експертизи від 04 лютого 2003 року. Також було вивчено відеозапис відтворення обстановки та обставин події, проведеного за участі заявника невдовзі після стверджуваного жорстокого поводження.
127. З огляду на викладене Суд не може поза розумним сумнівом дійти висновку, що заявник зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, як це стверджується. Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
B. Стверджуване ненадання медичної допомоги 16 вересня 2004 року та у період з 24 квітня по 13 травня 2008 року
128. У своєму листі від 18 квітня 2005 року заявник скаржився до Суду, що під час судового засідання 16 вересня 2004 року головуючий судді відмовив у виклику йому бригади швидкої допомоги, хоча він потребував медичної допомоги.
129. 14 грудня 2008 року заявник звернувся до Суду зі скаргою на ненадання належної медичної допомоги у зв’язку з його туберкульозом під час етапування з виправної колонії № 47 до виправної колонії № 61 у період з 24 квітня по 13 травня 2008 року.
130. Уряд стверджував, що ці скарги слід відхилити як такі, що були подані з порушенням строку.
131. Заявник підтримав свої скарги.
132. Суд зауважує, що події, на які скаржився заявник, мали місце більше, ніж за шість місяців до подання заявником скарг до Суду (див., mutatis mutandis, ухвали щодо прийнятності у справах «Гриценко проти України» (Gritsenko v. Ukraine), заява № 13777/03, від 24 вересня 2013 року, та «Миханів проти України» (Mikhaniv v. Ukraine), заява № 75522/01, від 20 травня 2008 року). Враховуючи те, що з матеріалів справи не вбачається, що у розпорядженні заявника були ефективні засоби юридичного захисту щодо його скарг, Суд доходить висновку, що ці скарги подані з порушенням строку та мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
C. Стверджуване побиття заявника 03 квітня 2005 року
133. Уряд заявляв, що твердження заявника не підтверджувалися жодними доказами. Уряд також доводив, що заявник ніколи особисто не скаржився на будь-яке побиття і не оскаржував постанову прокурора від 17 травня 2005 року, винесену після подання дружиною заявника скарги на стверджуване побиття.
134. Заявник підтримав свою скаргу.
135. Стосовно зауважень Уряду щодо невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту, як це вимагається пунктом 1 статті 35 Конвенції, за обставин цієї справи Суд не вважає за необхідне розглядати це питання, оскільки скарга у будь-якому випадку є неприйнятною з наступних підстав.
136. Суд зауважує, що скарга заявника до Суду ґрунтується переважно на його власному описі подій, який є достатньо коротким і загальним. Він обмежується твердженням, що його та його співкамерників було побито деякими працівниками підрозділу спеціального призначення у дворі Київського СІЗО і в результаті цього він дістав синця на нозі розміром 5 × 7 см.
137. Крім того, заявник не надав медичних доказів в обґрунтування своїх тверджень. Єдиним наданим ним доказом були копії його скарг до національних органів влади - одна з них була підкріплена підписами його стверджуваних співкамерників; вони не супроводжувались жодними доказами їх відправки або отримання органами влади, як і скарга його дружини від 04 квітня 2005 року (див. пп. 66 і 67 для додаткової інформації). Суд зазначає, що вищевказані скарги заявника викладені дуже загально та не містять жодних деталей щодо самого жорстокого поводження або отриманих тілесних ушкоджень. Суд зауважує, що копія скарги заявника від 06 квітня 2005 року до адміністрації Київського СІЗО містить написану від руки заяву його дружини, що 11 квітня 2005 року - тобто через десять днів після стверджуваного жорстокого поводження та через п’ять днів після подання цієї скарги - вона бачила велике садно на правій нозі заявника. Хоча на думку Суду, дружину заявника не можна вважати неупередженим свідком, він тим не менше зазначає, що у жодній зі своїх скарг до національних органів влади, поданих на наступний день після стверджуваного побиття, вона не посилалась на конкретне тілесне ушкодження, отримане заявником, незважаючи на те, що у скарзі до Генерального прокурора вона стверджувала, що бачилась із заявником у день подання скарги.
138. Зважаючи на ці обставини, Суд вважає, що ця скарга не була належним чином обґрунтована заявником. Отже, вона має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
D. Події 17 листопада 2007 року у виправній колонії № 47
139. Уряд стверджував, що скарга заявника була явно необґрунтованою та не підтверджувалась жодними доказами.
140. Уряд також посилався на результати розслідування, проведеного прокуратурою за аналогічними скаргами інших ув’язнених (див. п. 71), та зазначив, що жоден із цих ув’язнених не оскаржив висновки прокурора. Стосовно конкретної справи заявника Уряд зазначив, що він не звертався за медичною допомогою ані 17 листопада 2007 року, ані в наступні дні. Уряд також зазначив, що скарга до прокуратури стосувалась виключно стверджуваної незаконності обшуку, та що заявник не підтримав своєї скарги та не співпрацював з прокурором під час розслідування за його твердженнями. Так само він не оскаржував постанову прокурора.
141. Заявник наполягав на тому, що 17 листопада 2007 року його було піддано катуванню і нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню, а також стверджував, що в результаті переохолодження через стояння босоніж та оголеним протягом більше двох годин на бетонній підлозі він потім страждав на туберкульоз легенів.
142. Суд зазначає, що, хоча заявник надав детальний опис подій, його скарга ґрунтується переважно на його власному описі цих подій та не підтверджується жодними іншими доказами, такими, як показання свідків. Крім того, у своїй скарзі до прокуратури щодо події 17 листопада 2007 року, копія якої була надана Суду Урядом, заявник, стверджуючи, що він зазнав приниження з боку працівників підрозділу спеціального призначення виправної колонії, посилався лише на незаконний обшук і надав опис предметів, що зникли після обшуку. Більше того, Суд не може не взяти до уваги, що заявник відмовився - і цей факт ним не оскаржувався та не пояснювався - надати детальну інформацію щодо своєї скарги під час проведення прокурором відповідного розслідування.
143. Крім того, заявник не надав жодних доказів того, що він постраждав від переохолодження у результаті оскаржуваних ним подій або принаймні того, що він звертався із відповідною скаргою до медичної частини Київського СІЗО. Суд не знайшов таких доказів й у медичній документації щодо заявника, наданій Урядом, у тій мірі, в якій надані копії є розбірливими та зрозумілими. Щодо твердження заявника, що він захворів на туберкульоз внаслідок стверджуваного жорстокого поводження, Суд зазначає, що за відсутності підтверджуючих медичних документів вони є суто спекулятивними. Слід також взяти до уваги, що у частині заяви, яка стосується захворювання на туберкульоз у виправній колонії № 47 (див. п. 53), заявник не посилався на події 17 листопада 2007 року як на один із факторів, що призвели до зараження цією хворобою.
144. За цих обставин Суд, з огляду на наявні в нього матеріали, вважає, що ця скарга не була належним чином обґрунтована заявником. Таким чином, вона має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
145. Заявник скаржився на затримання 30 січня 2003 року без складання протоколу по 01 лютого 2003 року, а також на те, що його попереднє ув’язнення у період з 30 червня 2003 року по 22 серпня 2003 року, а також під час перегляду його справи було незаконним, оскільки воно здійснювалося без відповідного судового рішення або було необґрунтованим та необмеженим у часі. Він посилався на пункт /go/995_004 статті 5 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення ...».
A. Прийнятність
146. Уряд стверджував, що скарга щодо тримання заявника під вартою у період з 30 січня по 04 лютого 2003 року була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, оскільки заявник міг оскаржити його тримання під вартою у порядку, встановленому статтею 106 КПК, а потім звернутися до суду з позовом про відшкодування шкоди.
147. Уряд також стверджував, що скарга заявника щодо періоду з 30 червня по 22 серпня 2003 року має бути відхилена як така, що подана з пропущенням строку.
148. Уряд не надав зауважень щодо прийнятності решти скарги заявника.
149. Заявник підтримав свої скарги.
150. Суд зазначає, що він уже розглядав за аналогічних обставин засоби юридичного захисту, запропоновані Урядом, і доходив висновку, що вони не можуть вважатися ефективними та не потребують вичерпання (див. рішення у справі «Лопатін і Медведський проти України» (Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine), заяви №№ 2278/03 та 6222/03, пп. 76 і 77, від 20 травня 2010 року, та рішення у справі «Савін проти України» (Savin v. Ukraine), заява № 34725/08, п. 77, від 16 лютого 2012 року). Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі та відхиляє заперечення Уряду.
151. Суд також зазначає, що у період з 03 жовтня 2003 року по 25 березня 2004 року заявник тримався під вартою відповідно до вироку суду першої інстанції та тримання його під вартою відповідало підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.
152. Отже, навіть якщо припустити, що затримання та попереднє ув’язнення заявника становили триваючу ситуацію, яка також охоплювала період з 30 червня по 22 серпня 2003 року, відповідні скарги, у будь-якому разі, мали бути подані не пізніше шести місяців з моменту постановлення судом першої інстанції первинного вироку щодо заявника 03 жовтня 2003 року. Отже, беручи до уваги те, що заяву було подано до Суду 14 вересня 2004 року, Суд відхиляє ці скарги як такі, що були подані з пропущенням строку відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
153. Щодо скарги заявника на незаконність тримання його під вартою у період з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року Суд вважає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
154. Заявник підтримав свою скаргу.
155. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою у зазначений період відповідало чинному національному законодавству та ґрунтувалося на законних судових рішеннях.
156. Суд нагадує, що пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством - він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (<…>), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року). Суд вважає, що тримання під вартою відповідно до підпункту «c» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року).
157. Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року, та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova),заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року).
158. Суд бере до уваги те, що після скасування первинного обвинувального вироку щодо заявника та направлення справи на новий розгляд, строк тримання заявника під вартою тричі продовжувався національними судами, а саме Верховним Судом України - 25 березня 2004 року та апеляційним судом - 21 квітня 2004 року і 18 лютого 2005 року відповідно (для додаткової інформації див. пп. 27, 29 та 31).
159. Не вдаючись до оцінки аргументації, наданої судами в обґрунтування тримання заявника під вартою, Суд зазначає, що рішення про взяття заявника під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Соловей та Зозуля проти України» (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви №№ 40774/02 та 4048/03, п. 59, від 27 листопада 2008 року, та «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 59, від 19 лютого 2009 року). Більше того, Суд констатував, що ця проблема є повторюваною у справах проти України внаслідок існування законодавчих прогалин (див. рішення у зазначеній справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), п. 98, та рішення у справі «Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пп. 109-112, від 15 грудня 2011 року).
160. Отже, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
161. У своєму листі від 02 вересня 2005 року заявник скаржився до Суду, що 25 березня та 21 квітня 2004 року він звертався до національних судів із клопотаннями про звільнення з-під варти, але їх було відхилено без належного обґрунтування.
162. Цю скаргу має бути розглянуто за пунктом 4 статті 5 Конвенції, яка передбачає таке:
«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».
163. Посилаючись на рішення у справі «Осипенко проти України» ((Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, від 09 листопада 2010 року), Уряд стверджував, що ця скарга має бути відхилена, оскільки її було подано пізніше, ніж через шість місяців після того, як зазначені клопотання були відхилені на національному рівні.
164. Суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що клопотання заявника про звільнення з-під варти були розглянуті національними судами безпосередньо у день подання кожного з них - тобто 25 березня та 21 квітня 2004 року. Тому Суд приймає заперечення Уряду та доходить висновку, що заявник не дотримався правила шестимісячного строку щодо цієї скарги (див. ухвали щодо прийнятності у справах «Хрістов проти Болгарії» (Hristov v. Bulgaria), заява № 35436/97, від 19 вересня 2000 року, та «Мелло проти Словаччини» (Mello v. Slovakia), заява № 67030/01, від 21 червня 2005 року).
165. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
166. Заявник скаржився на різні порушення статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: ...
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. ...».
A. Стверджуване порушення пункту 1 та підпункту «b» пункту 3 статті 6
167. Заявник стверджував, що йому не було надано доступу до матеріалів справи або до «речових доказів» для підготовки його апеляційної скарги до Верховного Суду України на вирок від 18 березня 2005 року.
168. Уряд спростовував цей аргумент і стверджував, що заявник ознайомився з усіма дев’ятьма томами матеріалів справи та прослухав аудіо записи судових засідань. На підтвердження своїх тверджень Уряд надав копії відповідних документів, які містили підписи заявника та його адвоката. Зрештою, Уряд зазначив, що не було доказів того, що стверджувана відсутність у заявника доступу до матеріалів справи у повному об’ємі вплинула на ефективність участі заявника у судовому процесі.
169. У відповідь на зауваження Уряду заявник стверджував, що надані Урядом докази були підроблені та не було жодних доказів того, що він ознайомився з томами 1-5 матеріалів справи. Він також зазначив, що прослухав лише аудіозаписи власних коментарів, але не самих судових засідань.
170. На підставі наявних в нього документальних доказів Суд зауважує, що заявник ознайомився з усіма дев’ятьма томами матеріалів справи до розгляду справи Верховним Судом України. Посилання на їхній зміст також містяться у ряді зауважень заявника до національних судів, у тому числі у його касаційній скарзі. Наскільки можна зрозуміти заявника, він скаржився на існування інших матеріалів, які навмисно були приховані від нього, але він не зазначив, які додаткові матеріали, окрім тих, з якими він вже ознайомився, були, на його думку, додані до матеріалів справи та з якими з них йому треба було ознайомитися. Він також не пояснив, чому йому треба було повторно ознайомитись з тими томами матеріалів справи, з якими він вже ознайомився до судового розгляду. Так само заявник не зазначив, до яких «речових доказів» йому не було надано доступ, та яким чином це завадило його здатності представити доводи на свій захист у Верховному Суді України. Нарешті, Суд зазначає, що скарги заявника були ретельно вивчені Верховним Судом України під час касаційного провадження та відхилені як необґрунтовані з наведенням відповідних підстав.
171. Відповідно ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
B. Стверджуване порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6
1. Доводи сторін
172. Заявник скаржився на порушення його права на справедливий судовий розгляд, оскільки на початкових етапах досудового слідства він не був представлений адвокатом, а його визнавальні показання, отримані за відсутності адвоката, були використані національними судами для його засудження.
173. Він також скаржився, що його адвокати, як найняті, так і ті, що надавали безоплатну правову допомогу, не забезпечили його ефективного представництва під час провадження. Він зазначив, зокрема, що пані К., адвокат, найнята дружиною заявника, була пасивною та не з’явилася у жодне судове засідання, а три адвокати, які надавали безоплатну правову допомогу, здійснювали представництво суто номінально, оскільки вони «не з’явилися у жодне судове засідання та ніколи не намагалися проконсультувати його у судових засіданнях або у Київському СІЗО».
174. Нарешті, заявник скаржився, що його дружина, після залучення до провадження в якості його законного представника, не мала змоги ефективно здійснювати свої функції, оскільки їй було відмовлено у наданні дозволу на відвідування його у Київському СІЗО 14 лютого, 03 березня та 07 липня 2005 року, у наданні доступу до матеріалів справи, а також можливості представити свої доводи на засіданні Верховного Суду України 26 липня 2005 року.
175. Уряд стверджував, що 01 лютого 2003 року заявник на власний розсуд вирішив надати визнавальні показання та висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту. Уперше заявника було допитано 03 лютого 2003 року у присутності адвоката, найнятого його дружиною, і до зазначеної дати жодні слідчі дії не проводились. Під час першого допиту та під час усіх наступних слідчих дій, що проводились за участю його адвоката, заявник повторював ту саму версію подій та визнавав себе винним у вчиненні подвійного вбивства.
176. Уряд також стверджував, що до розгляду справи по суті заявник не оскаржував обмеження його права на захист на початкових етапах досудового слідства та не відмовився від своїх первинних визнавальних показань. Його твердження про жорстоке поводження працівників міліції, висунуті вперше з незрозумілою затримкою, були належним чином розглянуті національними судами та відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Так само не було встановлено порушення права заявника на захист.
177. Зрештою, Уряд стверджував, що, окрім первинних визнавальних показань заявника, було достатньо доказів його вини.
178. Щодо стверджуваної неможливості дружини заявника побачитися з ним у Київському СІЗО 14 лютого та 10 березня 2005 року Уряд стверджував, що цю скаргу було подано з порушенням шестимісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 35 Конвенції, враховуючи, що вперше її було висунуто у листі заявника від 04 жовтня 2005 року. Уряд також стверджував, що у будь-якому разі ця скарга була явно необґрунтованою, оскільки заявник не надав жодних доказів того, що його дружина коли-небудь зверталася з клопотанням (або що їй було відмовлено у задоволенні клопотання) про надання дозволу на побачення з ним у зазначені дати. Уряд стверджував, що їй надавався дозвіл на побачення з заявником у встановленому порядку, після того, як вона зверталась з відповідним клопотанням. Уряд надав ряд копій її клопотань, а також клопотань, поданих іншими родичами; всі ці клопотання були задоволені органами влади. Зрештою, Уряд стверджував, що заявник, як на національному рівні, так і під час провадження у Суді, не обґрунтував вплив ствердженої відмови у наданні його дружині дозволу на побачення із ним у зазначені дати на його право на захист і справедливість провадження в цілому.
179. Щодо скарги заявника на стверджуване неефективне представництво його інтересів адвокатами, Уряд стверджував, що під час досудового слідства заявника представляла адвокат, найнята його дружиною, і що не було жодних доказів того, що заявник колись висловлював незадоволення з приводу якості наданих послуг.
2. Оцінка Суду
(a) Прийнятність
180. Стосовно тверджень заявника щодо неефективного представництва його інтересів найнятим адвокатом, пані К., та трьома адвокатами, які надавали безоплатну правову допомогу, Суд зазначає, що цю скаргу викладено занадто загально. Заявник не надав жодних відомостей щодо загальної кількості адвокатів, які представляли його під час провадження та на окремих його етапах, підстав зміни адвокатів та щодо того, чи вони були найняті заявником, чи призначені державою; і найголовніше - він не надав жодних обґрунтованих прикладів явної недбалості з їхнього боку. Суд, на підставі наданих йому матеріалів справи, не знаходить жодних доказів тверджень заявника.
181. Щодо стверджуваних перешкод, з якими зіткнулась дружина заявника в якості його законного представника, Суд нагадує, що передбачена кримінально-процесуальним законодавством можливість бути представленим родичами є додатковою до права на захист і не може підлягати захисту гарантіями підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 39, від 19 лютого 2009 року). Суд нагадує, що під час провадження інтереси заявника представляли професійні адвокати (у тому числі обрані на його власний розсуд), і що він не обґрунтував свої твердження про неправомірні дії адвокатів.
182. Враховуючи вищенаведені висновки, Суд відхиляє скарги заявника щодо стверджуваної неефективності представництва у кримінальній справі щодо нього. Проте Суд також зазначає, що скарга заявника на обмеження його права на юридичну допомогу на початкових етапах провадження не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав і має бути визнана прийнятною.
(b) Суть
183. Справедливість кримінального провадження за статтею 6 Конвенції вимагає, як правило, надання підозрюваному юридичної допомоги з моменту його затримання працівниками міліції або обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм, які визнаються Судом і формують основу його прецедентної практики, обвинувачений має право на допомогу адвоката одразу після затримання, а не тільки під час допитів (див. рішення у справі «Даянян проти Туреччини» (Dayanyan v. Turkey), заява № 7377/03, пп. 31-33, від 13 жовтня 2009 року, з наступними посиланнями, які містяться в ньому). Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Таким чином, аналіз відповідності обмеження доступу до адвоката принципу справедливого судового розгляду складається з двох етапів. На першому етапі Суд повинен оцінити наявність вагомих підстав для такого обмеження. На другому етапі він повинен оцінити шкоду, завдану праву на захист, в результаті обмеження у відповідній справі (див. рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [ВП], №№ 50541/08, 50571/08, 50573/08 та 40351/09, пп. 256 і 257, від 13 вересня 2016 року). Якщо наявність вагомих підстав не встановлено, Суд має з особливою ретельністю оцінити справедливість такого обмеження. Тягар доказування покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин загальну справедливість судового розгляду не було непоправно порушено обмеженням доступу до правової допомоги (там само, п. 265).
184. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що сторони не дійшли згоди щодо дати затримання та надання заявником визнавальних показань. Суд зазначає з цього приводу, що на відміну від аргументів Уряду, в вироках, якими було засуджено заявника, 30 січня 2003 року зазначено як дату затримання заявника у м. Харкові. У будь-якому випадку немає потреби вирішувати цей спір щодо фактів з наступних підстав.
185. Сторони не заперечували, що після затримання - незалежно від того, яка саме дата є вірною, - заявнику було офіційно пред’явлено обвинувачення у вчиненні подвійного вбивства, і що в такому випадку участь адвоката згідно з національним законодавством була обов’язковою (див. п. 73). Так само сторонами не оскаржувалось, що заявник написав «явку з повинною» після перебування під вартою щонайменше протягом одного дня.
186. З фактів справи також вбачається, що 01 лютого 2003 року, до складання протоколу про затримання заявника, його у письмовій формі було проінформовано про його право на захист і він висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту (див. п. 12). Сторонами не заперечувалось, що заявник ніколи не відмовлявся від свого права на юридичну допомогу. Проте у той самий день згідно тверджень Уряду у присутності працівників міліції та за відсутності адвоката заявник зізнався у вчиненні подвійного вбивства, в якому він звинувачувався, і органи влади визнали його зізнання як доказ.
187. Хоча на підставі наявних в нього документів Суд не може вирішити, чи надав заявник ці визнавальні показання добровільно або під тиском органів влади, ніщо не свідчить про те, що заявнику було надано правову допомогу до 03 лютого 2003 року, коли адвоката, найнятого дружиною заявника, було залучено до провадження. Дослідивши факти справи, Суд не вбачає вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до зазначеної дати.
188. Крім того, Суд вважає, що цим обмеженням було порушено право заявника на захист, оскільки, встановлюючи вину заявника у вчиненні вбивств, національний суд посилався на зізнання заявника, зроблене на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були інші докази вини заявника, Суд не може залишити поза увагою вірогідний значний вплив первинних визнавальних показань заявника на подальший хід кримінального провадження щодо нього, а також те, що вони відіграли важливу роль у постановленні вироків національними судами (див. рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, п. 57, від 28 жовтня 2010 року, та зазначене рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пп. 308-311).
189. У світлі вищезазначеного Суд доходить висновку, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
VII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
190. Заявник скаржився, що надання прокурором інформації щодо його кримінальної справи та відеозапису відтворення обстановки та обставин події телеканалу порушило його право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, яка передбачає таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя ...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
191. Уряд стверджував, що скарга заявника була необґрунтованою, оскільки він не надав жодних доказів стверджуваного втручання. Уряд доводив, зокрема, що заявник не надав ані запису відповідної телевізійної програми, ані докладної інформації щодо її змісту, а також не зазначив, який саме елемент його приватного життя було порушено. Уряд також зазначив, що, незважаючи на всі докладені зусилля, він не зміг отримати записів або розшифровок відповідної телевізійної програми, зокрема, внаслідок закінчення на момент повідомлення про заяву встановленого національним законодавством двотижневого строку для зберігання записів телевізійних програм. Отже, Уряд стверджував, що фактичні підстави для встановлення порушення Конвенції були відсутні.
192. Як вбачається з відповідей прокурора заявнику, органами влади було надано телеканалу деяку інформацію щодо кримінальної справи. Проте залишається невідомим, яку саме інформацію було надано телеканалу. Заявник не підтвердив свої твердження належними доказами, оскільки не надав ані запису, ані розшифровки телевізійної програми, на яку він посилався. Він також не пояснив, чому, незважаючи на його твердження, що телевізійна програма регулярно транслювалась протягом 2003 року, ані він, ані його адвокат або його законний представник не зробили спроби записати її або зв’язатись з відповідним засобом масової інформації після трансляцій з метою отримання такої копії або розшифровки (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у праві «Юрій Шевченко проти України» (Yuriy Shevchenko v. Ukraine), заява № 24753/06, від 10 травня 2016 року).
193. За цих обставин Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VIII. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
194. Окрім зазначених скарг у своїй заяві та у подальшому листуванні заявник також скаржився за статтею 2 Конвенції, що його стан здоров’я був несумісний із триманням під вартою; за статтею 3 на катування його брата працівниками міліції; на ставлення до себе як до засудженої особи до набрання вироком законної сили; на етапування на судові засідання, незважаючи на його хворобу; за статтею 5 на незаконне затримання його брата працівниками міліції; за статтею 6 на (а) неправильне тлумачення судами доказів у справі, підроблення документів у матеріалах справи та незадоволення його клопотань щодо виклику всіх свідків обвинувачення; (b) на вимагання грошей у його родини суддями апеляційного суду; (с) на незадоволення його клопотання про перегляд справи; (d) на відхилення його скарг на прокурорів, суддів та працівників Київського СІЗО; (e) на незаконну відмову Конституційного Суду у задоволенні його клопотання про тлумачення окремих положень законодавства; (f) на порушення презумпції його невинуватості, оскільки з ним поводилися як із винуватою особою до того, як його вину було встановлено судами, а також внаслідок розкриття відомостей щодо його справи у засобах масової інформації; (g) на неможливість мати побачення з дружиною у певні дні або конфіденційну розмову зі своїм адвокатом під час судових засідань; за статтею 7 на (a) безпідставність притягнення його до кримінальної відповідальності та (b) відсутність можливості звільнення згідно з національним законодавством; за статтею 8 на (а) відмову у наданні дозволу на побачення з дітьми під час тримання під вартою; (b) на переведення його до виправної колонії, яка знаходилась далеко від його дому; (с) на позбавлення його родини годувальника внаслідок його несправедливого засудження. Нарешті, заявник посилався на статті 1, 14, 17 та 34 Конвенції, а також на статтю 2 Протоколу № 7 та статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції стосовно фактів цієї справи.
195. Враховуючи фактичні обставини справи, зауваження сторін і вищенаведені висновки за статтею 3, пунктом 1 статті 5 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд вважає, що основні правові питання за цією скаргою були вирішені. Отже, він доходить висновку, що не має необхідності окремо розглядати решту скарг (див., серед інших джерел, зазначене рішення у справі «Варнава та інші проти України» (Varnava and Others v. Ukraine), пп. 210-2011, та рішення у справі «Центр юридичних ресурсів імені Валентина Кемпяну проти Румунії» (<…>) [ВП], заява № 47848/08, п. 156, ECHR 2014, з подальшими посиланнями).
IX. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
196. Статтею 41 Конвенції передбачено таке:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
197. Заявник вимагав 100000 євро відшкодування моральної шкоди, понесеної внаслідок стверджуваного порушення його прав.
198. Уряд стверджував, що оскільки права заявника не було порушено, його вимога має бути відхилена. У будь-якому випадку Уряд вважав вимогу заявника надмірною та необґрунтованою.
199. Суд зауважує, що у цій справі ним були встановлені порушення статті 3, пункту 1 статті 5, пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Щодо порушення останнього положення, Суд не може розглядати результат провадження щодо заявника. Встановлення порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у цій справі не свідчить про помилкове засудження заявника. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 10000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
200. Заявник вимагав 850 євро відшкодування судових витрат у зв’язку з представництвом його інтересів у Суді. Він не надав жодних документів на підтвердження своєї вимоги.
201. Уряд не надав коментарів щодо зазначеної вимоги.
202. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд, беручи до уваги наявні в нього документи та зазначені вище критерії, а також зважаючи на те, що представнику заявника вже було сплачено 850 євро в рамках правової допомоги Суду, відхиляє вимогу заявника.
C. Пеня
203. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги щодо умов тримання заявника у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; умов тримання у дні судових засідань, зокрема у зв’язку із триманням його у металевій клітці в залі судових засідань та під час його етапування до суду і після закінчення судових засідань; незаконності тримання заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року та порушення його прав на захист з самого початку провадження, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47.
3. Постановляє , що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у дні судових засідань, зокрема триманням його у металевій клітці у залі судових засідань та умовами його етапування до суду і після закінчення судових засідань.
4. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року.
5. Постановляє , що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження.
6. Постановляє , що немає необхідності розглядати інші скарги щодо їх прийнятності та суті.
7. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 лютого 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
В.о. заступника Секретаря
Анна-Марія ДУГЕ
Голова
Фаріс ВЕГАБОВІЧ