Суд відхилив заперечення Уряду щодо невичерпання всіх внутрішніх засобів судового захисту і розглянув суть скарги.
Суд передовсім визнав, що засудження заявників становить "втручання" у здійснення ними свого права на свободу вираження поглядів. Суд також вважав, що, як цього і вимагає пункт 2 статті 10, таке втручання було "передбачене законом" і мало на меті захист репутації або прав інших осіб, а також захист від розголошення інформації, отриманої конфіденційно. Тому він мав встановити, чи було таке втручання "необхідним" у демократичному суспільстві як засіб досягнення зазначених цілей.
Підтвердивши необхідність застосування основних принципів, що випливають із прецедентної практики Суду, з метою встановлення можливості застосування пункту 2 статті 10, Суд розглянув питання, чи існували відповідні й достатні підстави, які б виправдовували визнання заявників винними.
Аргумент Уряду стосовно того, що розголошена заявниками інформація не була предметом загального інтересу, виявився для Суду непереконливим. Статтю було надруковано у період розгляду трудового спору, який широко обговорювався в пресі і стосувався одного з великих автомобільних заводів Франції. У статті розповідалося про те, що президент цієї автомобільної компанії у зазначений період значно підвищив свою заробітну плату, водночас відмовившись підвищити її своїм працівникам. Стаття була спрямована не на підрив репутації пана Кальве, а на поширення дискусії на тему, яка становила інтерес для громадськості.
Втручання у здійснення права на свободу преси суперечило гарантіям статті 10 Конвенції ( 995_004 ), якщо таке втручання не виправдовувалося переважними потребами, обумовленими інтересами суспільства.
Відзначаючи своє визнання важливої ролі, яку преса відіграє в демократичному суспільстві, Суд підкреслив, що, в принципі, журналісти не можуть бути на підставі гарантій, наданих ним статтею 10, звільнені від свого обов'язку додержувати загального кримінального закону. Насправді пункт 2 статті 10 визначає межі здійснення свободи вираження поглядів. Потрібно було встановити, чи існувала в конкретних обставинах справи потреба в інформуванні громадськості важливішою, ніж "обов'язки", які з'явилися у заявників внаслідок отримання ними документів із сумнівного джерела.
Суд мав, зокрема, визначити, чи становила мета захисту конфіденційності фінансової інформації, що сама по собі була законною, відповідне й достатнє виправдання такого втручання. Хоча Суд і визнає заборону опублікування податкових декларацій, інформація, яка містилася в них, не була конфіденційною. Інформація щодо заробітної плати таких людей, як пан Кальве, які керують великими компаніями, справді, регулярно публікувалася у фінансових оглядах. Причому, як сказав другий заявник - і це не оспорювалося, - він звернувся по таку інформацію для того, щоб приблизно встановити розмір заробітної плати пана Кальве. Отже, переважної потреби в захисті інформації як конфіденційної не існувало.
Якщо, як це визнає Уряд, інформація про щорічний дохід пана Кальве є законною і її розголошення дозволено, тоді обвинувачення заявників тільки на тій підставі, що вони опублікували документи, які містили таку інформацію, а саме - податкові декларації, не може бути виправдане в контексті статті 10. По суті, ця стаття залишала журналістам право самим приймати рішення щодо необхідності копіювання таких документів для забезпечення достовірності інформації. Вона захищала права журналістів на розголошення інформації щодо питань, які становлять загальний інтерес, за умови їхньої добросовісності, використання коректної фактографічної основи та оперування "надійними й точними" даними, відповідно до вимог журналістської етики.
Розглядаючи справу, Суд зазначив, що ні виклад паном Фрессо та паном Руаром подій, ні їхня добросовісність не викликали сумніву. Пан Руар, який перевірив достовірність податкових декларацій, діяв відповідно до норм журналістської професійної етики. Витяги з кожного документа мали підтверджувати достовірність інформації, що містилася в статті, про яку йдеться. Отже, опублікування податкових декларацій мало стосунок не тільки до предмета статті, а й було доречним для підтвердження достовірності поданої інформації.
У підсумку, Суд не виявив розумної відповідності між законною метою, яку було поставлено при обвинуваченні заявників, та засобами, використаними для досягнення цієї мети, беручи до уваги інтереси демократичного суспільства в забезпеченні і збереженні свободи преси. Тому мало місце порушення статті 10 Конвенції ( 995_004 ).
[Див. пункти 40-56 рішення Суду та пункти 1 і 2 резолютивної частини рішення].
Пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 )
Заявники стверджували, що французькі суди двічі не спромоглися застосувати право на презумпцію невинуватості. Суд вирішив, що в контексті його висновку про порушення статті 10 і з огляду на обставини, які він взяв до уваги, дійшовши такого висновку, окремого питання на підставі пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не виникає.
[Див. пункти 57-60 рішення Суду і пункт 3 резолютивної частини рішення].