Свобода діяльності громадських об’єднань визначається характером їх відносин з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами.
Із приводу меж втручання держави в реалізацію права на свободу об’єднання та контролю за діяльністю громадських об’єднань Конституційний Суд України висловив, зокрема, такі юридичні позиції:
– «Пункт 11 частини першої статті 92 Конституції України передбачає, що виключно законами визначаються „засади утворення і діяльності <…> об’єднань громадян“. Інші (що не є найбільш загальними) питання реалізації права на свободу об’єднання в громадянському суспільстві не підлягають державному реґулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів» (третє, четверте речення абзацу шостого пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2001 року № 18-рп/2001);
– «держава має створити такі законодавчі механізми для діяльності об’єднань громадян, які забезпечуватимуть вільний розвиток особистості, можливості реалізації нею свого творчого потенціалу та індивідуальних здібностей у політичній, економічній, соціальній, культурній або інших сферах суспільного життя. Водночас об’єднання громадян та їх члени у своїй діяльності зобов’язані неухильно дотримуватися вимог Конституції України, зокрема її статей 36, 37.
Будь-які обмеження права на свободу об’єднання, у тому числі покладання на громадян додаткових обов’язків у зв’язку з реалізацією цього конституційного права, повинні встановлюватися законом (доступним, передбачним і сформульованим з достатньою точністю), переслідувати одну чи кілька легітимних цілей, а також повинні бути потрібними у демократичному суспільстві, тобто обумовленими „нагальною суспільною потребою“, відповідати принципу пропорційності.
Конституційний Суд України вважає, що при запровадженні для громадян додаткових обов’язків, пов’язаних із реалізацією права на свободу об’єднання, законодавець має забезпечити досягнення справедливого балансу між інтересами осіб, які здійснюють своє право на свободу об’єднання, самих об’єднань та інтересами національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей, виходячи з яких згідно з положеннями частини першої статті 36 Основного Закону України допускаються певні законодавчі обмеження реалізації цього конституційного права. Потреба в застосуванні законодавцем відповідних обмежень конституційного права на свободу об’єднання повинна ретельно зважуватись та підкріплюватись переконливими підставами того, що за будь-яких обставин перевага надаватиметься заходам із мінімальним обмежувальним впливом і що ці обмеження застосовуватимуться у вузькій сфері» (абзаци п’ятий, шостий, сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 6 червня 2019 року № 3-р/2019).