Конституційний Суд України у своїх юридичних позиціях наголошував:
– „Громадські об’єднання як інститути громадянського суспільства є природним фундаментом конституційної демократії у забезпеченні політичного розвитку українського суспільства та держави, сприяють самореалізації громадян, надають їм можливість самостійно або разом з іншими реалізовувати та/або захищати свої права, свободи та інтереси, що визначаються та гарантуються Основним Законом України, а також брати участь у вирішенні суспільно важливих справ на місцевому чи загальнодержавному рівні“ (абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 6 червня 2019 року № 3-р/2019);
– „свобода об’єднання означає, зокрема, правову і фактичну можливість добровільно, без примусу чи попереднього дозволу утворювати об’єднання громадян або вступати до них“ (друге речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2001 року № 18-рп/2001).
Європейська Комісія з прав людини зазначала, що поняття „свобода об’єднання“ стосується права створювати або бути пов’язаним з групою або організацією, що має конкретні цілі [ухвала про прийнятність у справі McFeeley v. the United Kingdom від 15 травня 1980 року (заява № 8317/78), § 114].
Найважливішим аспектом визначення поняття „об’єднання“ і, по суті, основним аспектом права на свободу об’єднання є можливість осіб разом мати на меті спільні інтереси, під якими можуть розумітися інтереси членів об’єднання, широкої громадськості чи певних частин суспільства; засновники і члени об’єднання повинні мати право вільно визначати свої цілі й завдання; об’єднання повинні мати можливість вільно досягати поставлених цілей і вирішувати свої завдання без необґрунтованого втручання з боку держави чи третіх осіб [Спільні керівні принципи Бюро демократичних інститутів та прав людини та Венеційської Комісії щодо свободи об’єднань, ухвалені Венеційською Комісією на її 101-му пленарному засіданні 12–13 грудня 2014 року, CDL-AD(2014)046 (далі – Керівні принципи), § 47].