Задля ефективної реалізації повноважень, покладених Конституцією України на Уповноваженого, Верховна Рада України визначила обов’язок співпраці з Уповноваженим (стаття 22 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“), а також відповідальність за невиконання його законних вимог (стаття 188 - 40 Кодексу). Тобто обов’язок співпрацювати з Уповноваженим і надавати йому потрібну допомогу, покладений законодавцем на органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадових і службових осіб, забезпечений, зокрема, адміністративною відповідальністю.
Прислівник „зокрема“ у частині першій статті 22 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“ означає, що обов’язок співпраці з Уповноваженим не обмежується вимогами, що встановлені у пунктах 1–3 частини першої цієї статті, оскільки Уповноважений має право „здійснювати інші повноваження, визначені законом“ (пункт 14 статті 13 цього закону), яким кореспондують відповідні обов’язки адресатів його вимог. Водночас поняття „законні вимоги“, застосоване у статті 188 - 40 Кодексу, передбачає, що вимоги заявлені Уповноваженим у межах повноважень, визначених Конституцією України та законом, що робить їх обов’язковими до виконання.
Отже, держава створила цілісний нормативний механізм парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, чим забезпечила кожному можливість звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого, наділивши його владними повноваженнями, потрібними для здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією України та законом. Обов’язок співпрацювати з Уповноваженим, установлений статтею 22 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини“, є однією з гарантій права кожного звертатися до Уповноваженого за захистом своїх прав, визначеного частиною третьою статті 55 Конституції України.