Суд зазначив, що організація-заявниця мала у своєму розпорядженні засіб правового захисту. Адже її скарга на незаконне і свавільне втручання держави у внутрішню організацію мусульманської громади була розглянута по суті у Верховному адміністративному суді, який виніс рішення не на користь організації-заявниці, виходячи з національного закону і практики, згідно з якими розколота релігійна громада повинна мати єдине керівництво.
Суд знову звернув увагу на те, що гарантії статті 13 не настільки широкі, щоб дозволяти позивачеві оспорювати в національному органі закони держави, посилаючись на те, що вони суперечать Конвенції ( 995_004 ), яку вона ратифікувала. Тому Суд одноголосно постановив, що порушення статті 13 допущено не було.
Статті 6 і 14
Суд визнав, що немає необхідності в окремому розгляді скарг, які заявник подав з посиланням на статті 6 і 14.