Рішення, постановлені проти заявників, становили втручання у їхню свободу вираження поглядів. Це втручання було передбачене законом і мало легітимну мету захисту репутації та прав інших.
Суд вважав, що ті частини статті, які стали підставою для засудження заявників, а саме: твердження, що голова колегії адвокатів Арти - друг усіх трьох зазначених прокурорів, не виходили поза межі дозволеного коментаря з приводу нагального питання.
Враховуючи факти цієї справи, Суд не зміг не визнати, що безсумнівна заінтересованість прокурора, про якого йшлося, у захисті своєї репутації переважила надзвичайний публічний інтерес до отримання інформації з приводу питання, пов'язаного з функціонуванням судової системи. Отже, попри свободу розсуду, що надається національним органам влади, Суд вважав, що не було розумної рівноваги між обмеженням права заявників на свободу вираження поглядів та легітимною метою.