Суд зауважив, що не може бути сумніву в серйозності наслідків для P. і C. судового провадження стосовно наказу про опіку та наказу віддати їхню дитину на удочеріння. Їх було позбавлено можливості виховувати S. у своїй сім'ї, а також будь-яких подальших контактів з нею, що розірвало їхні правові відносини з дитиною. Незважаючи на це, P., як матері, довелося представляти саму себе в судовому провадженні, яке було надзвичайно складним і тривало 20 днів, а також перевіряти надзвичайно складні експертні докази. Підґрунтям цієї справи були її стверджувана схильність завдавати шкоди своїм дітям, риси характеру, а також її стосунки з чоловіком. Суд дійшов висновку, що складність справи, разом з важливістю питань, що розглядалися, а також надзвичайно делікатний характер предмета розгляду вимагали, в інтересах забезпечення ефективного доступу до суду і справедливості, надання P. юридичного представника. Суд визнав, що, навіть якщо P. була обізнана з численними документами у справі, від неї не можна було вимагати брати на себе тягар ведення власної справи. Суд взяв до уваги, що на одному з етапів провадження, яке відбувалося в той час, коли вона відчувала страждання через розлучення зі своєю дитиною при її народженні, вона затнулася в судовій залі і суддя, адвокат опікуна-представника в судовій справі та працівник соціальної служби мусили підбадьорити її на подальшу промову. Суд також взяв до уваги, що сам суддя висловився про те, що справа P. велася б інакше, якби P. була представлена адвокатом. Суд також не вважає переконливим те, що важливість розгляду справи в невідкладному порядку виправдовувала такий суворий захід, як повне і складне слухання справи, через тиждень після якого вже відбувся розгляд заяви про надання можливості удочерити S. При цьому на обох слуханнях заявники не мали юридичних представників. Хоча, безсумнівно, було бажаним вирішити долю S. якомога скоріше. Суд вважав, що встановлення крайнього строку протягом одного року, починаючи від моменту народження, відбивало дещо негнучкий і беззастережний підхід, який застосували без особливого врахування конкретних фактів цієї справи. S. повинні були віддати під опіку, план якої не передбачав жодних заходів у разі виникнення утруднень з пошуком підходящої сім'ї для її удочеріння (на 2 лютого 1999 року вже визначили вісім таких сімей). Втім, хоча суд видав наказ про віддання S. під опіку 15 березня 1999 року, насправді її віддали в сім'ю названих батьків лише 2 вересня 1999 року. При цьому стосовно затримки понад п'ять місяців жодних пояснень надано не було, а сам наказ про віддання під опіку, яким питання було остаточно оформлене в юридичній формі, було видано лише через рік, 27 березня 2000 року. Отже, у будь-якому разі віддання її під опіку не відбулося до того, як у травні їй виповнився рік.
Що стосується можливої відстрочки слухання, суддя мав усі можливості встановити для будь-яких адвокатів, ознайомлених з матеріалами справи, суворі граничні терміни, а також розпорядитися про перереєстрацію справи з належним урахуванням пріоритетів. Саму S. успішно влаштували під опіку в чужу сім'ю, і судове провадження, яке відбувалося в той період, її не зачіпало. Суд визнав, що можливість відстрочки остаточного висновку в цьому провадженні на кілька місяців не завдало б шкоди її інтересам, що виправдовувало б захід, який, за словами самого судді суду першої інстанції, нагадував "засудження" її батьків за хибними обвинуваченнями.
Визнаючи, що суди докладали зусиль для добросовісного забезпечення рівноваги між інтересами батьків та інтересами добробуту S., Суд, незважаючи на це, дотримується думки, що вжиті заходи не лише мали ознаки несправедливості, а перешкодили заявникам представити свою справу в належний і ефективний спосіб, порушивши важливі для них питання. Наприклад, Суд взяв до уваги, що рішення судді про віддання S. під опіку не містило жодного пояснення стосовно припинення будь-яких безпосередніх контактів дитини з батьками чи неможливості "відкритого" удочеріння, коли дозволяються такі подальші безпосередні контакти. Тобто це - питання, можливість чи необхідність порушення яких на цьому етапі провадження заявники, очевидно, не усвідомлювали.
Суд дійшов висновку, що допомога адвоката під час слухання в суді цих двох заяв, які мали вирішальні наслідки для взаємин заявників зі своєю дочкою, була необхідною вимогою. Отже, P. і C. не мали справедливого та ефективного доступу до суду, і це означає, що було порушено пункт 1 статті 6.