Конституції України встановлює здійснення народними депутатами України своїх повноважень на постійній основі та забороняє їм мати інший представницький мандат чи бути на державній службі; вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом. Народні депутати України, які входять до складу Міжвідомчої комісії, не припиняють здійснювати своїх повноважень на постійній основі і не порушують передбачених у статті 78 Конституції України вимог щодо несумісності депутатського мандата, зокрема не вступають на державну службу.
Тому частина перша статті 5 Закону має бути визнана такою, що відповідає Конституції України.
2.1. Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що частина третя статті 6 Закону, якою заборонено вносити зміни до затверджених в установленому порядку переліків ділянок надр (родовищ корисних копалин), передбачених цією статтею, стосовно ділянок надр, щодо яких укладено угоду чи оголошено конкурс на укладення угоди про розподіл продукції або щодо яких Міжвідомчою комісією чи її робочим органом велися переговори з питання укладення такої угоди, суперечить статтям 6, 8, 75, 85, 91 Конституції України, оскільки згадана норма Закону обмежує конституційні повноваження Верховної Ради України.
Як стверджується у поясненнях Голови Верховної Ради України, оспорювана норма Закону не обмежує конституційних повноважень Верховної Ради України. Адже частиною другою статті 6 Закону передбачено, що Перелік ділянок надр (родовищ корисних копалин), які можуть надаватися у користування на умовах, визначених угодами про розподіл продукції, затверджується Кабінетом Міністрів України, а Верховна Рада України затверджує тільки Перелік ділянок надр, що становлять особливу наукову, культурну або природно-заповідну цінність і не можуть надаватися у користування на умовах угод про розподіл продукції. Представники Президента України, Кабінету Міністрів України так само вважають, що зміст положення частини третьої статті 6 Закону полягає у забороні Кабінету Міністрів України вносити зміни до затверджуваного ним відповідно до першого абзацу частини другої цієї статті Переліку ділянок надр (родовищ корисних копалин), які можуть надаватися у користування на умовах, визначених угодами про розподіл продукції.
2.2. На основі аналізу тексту статті 6 Закону Конституційний Суд України встановив, що положенням її частини третьої "внесення змін до затверджених в установленому порядку переліків ділянок надр (родовищ корисних копалин), передбачених цією статтею... забороняється" охоплено обидва передбачені (названі) в цій же статті переліки, а саме: "Перелік ділянок надр (родовищ корисних копалин), що можуть надаватися у користування на умовах, визначених угодами про розподіл продукції", який затверджується Кабінетом Міністрів України (перший абзац частини другої), та "Перелік ділянок надр, що становлять особливу наукову, культурну або природно-заповідну цінність і не можуть надаватися у користування на умовах угод про розподіл продукції", який затверджується Верховною Радою України (останній абзац частини другої).
Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюване положення частини третьої статті 6 Закону обмежує законодавчі повноваження Верховної Ради України (стаття 75, пункт З частини першої статті 85, стаття 91 Конституції України) і, зокрема, передбачає обмеження повноваження Верховної Ради України змінювати (доповнювати) затверджуваний нею Перелік ділянок надр, що становлять особливу наукову, культурну або природно-заповідну цінність і не можуть надаватися у користування на умовах угод про розподіл продукції, відносячи до таких ділянок ті, які міститимуться у затверджуваному Кабінетом Міністрів України Переліку ділянок надр (родовищ корисних копалин), що можуть надаватися у користування на умовах, визначених угодами про розподіл продукції.
Зазначене обмеження у частині третій статті 6 Закону також може унеможливити виконання державою конституційних обов'язків щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, сприяння розвиткові науки, збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність (стаття 16, частини третя, п'ята статті 54 Конституції України) в аспекті захисту ділянок надр, що становлять особливу наукову, культурну або природно-заповідну цінність, від використання на умовах угод про розподіл продукції.
Тому положення частини третьої статті 6 Закону, що обмежує законодавчі повноваження Верховної Ради України, має бути визнане неконституційним.
3.1. Суб'єкт права на конституційне подання стверджує, що стаття 32 Закону, згідно з якою "в угодах про розподіл продукції, що укладаються за участю іноземного інвестора, передбачається відмова держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення", не відповідає статтям 8, 24, 124 Конституції України ("не забезпечує її верховенства"), а тому ця норма є неконституційною.
У поясненнях Голови Верховної Ради України спростовується таке твердження: стаття 32 Закону є правомірною і логічною, оскільки однією із сторін угоди про розподіл продукції є держава в особі Кабінету Міністрів України, а отже, як одна, так і інша сторони матимуть можливість вирішувати спори в судовому порядку. Представники Президента України і Кабінету Міністрів України підтримали думку про те, що підстав для визнання неконституційною оспорюваної норми не вбачається, і пояснили, що ця норма спрямована на реалізацію положень статті 31 Закону, згідно з якою спори між сторонами угоди про розподіл продукції підлягають розгляду в судах України, якщо інше не передбачено умовами угоди про розподіл продукції. Представник Міністерства закордонних справ України відзначив, що як у міжнародному праві, так і в національному законодавстві багатьох держав та їхній судовій практиці допускається ряд винятків із загальної норми щодо імунітету держави на основі її згоди; безумовно, імунітет поширюється на відносини, в яких держава виступає носієм суверенної влади (acta jure imperii), але поширення імунітету на відносини комерційного характеру (acta jure gestionis) може призвести до того, що юридичні та фізичні особи, котрі вступлять у такі відносини з державою, будуть позбавлені можливості судового захисту своїх прав.
3.2. Конституційний Суд України зазначає, що імунітет держави випливає із засад державного суверенітету (статті 1, 2 Конституції України), хоча прямо не закріплений в Основному Законі України. Імунітет іноземної держави полягає у тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так, іноземна держава не може бути притягнена до суду іншої держави як відповідач, крім випадків безпосередньо наданої на це згоди (відмови від імунітету). Положення щодо імунітету держав містяться у законодавстві України (стаття 425 "Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет" Цивільного процесуального кодексу України ( 1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06, 1505-06 ), стаття 125 "Судовий імунітет" Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).
Виходячи з норм розділу 1 "Загальні засади" Конституції України ( 254к/96-ВР ) держава діє не тільки в порядку здійснення суверенної влади, а також як суб'єкт цивільно-правових відносин (зокрема в реалізації відносин права власності - статті 13, 14 Конституції України). Можливість відмови держави від імунітету у відносинах цивільно-правового характеру, в тому числі зовнішньоекономічних і господарських, в яких держава виступає стороною як суб'єкт цивільно-правових відносин, цілком відповідає конституційній засаді рівності усіх суб'єктів права власності перед законом (частина четверта статті 13 Конституції України).
Тому положення статті 32 Закону про відмову держави в угодах про розподіл продукції від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення не може розглядатися як таке, що суперечить статті 8 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу.
Оспорювана стаття не порушує принципів рівності конституційних прав громадян і рівності громадян перед законом, закріплених у статті 24 Конституції України, оскільки норма статті 32 Закону не стосується громадянських прав.