Аналіз абзацу сьомого підпункту 1, підпункту 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону дає підстави для висновку, що ці приписи Закону не встановлюють спеціального регулювання щодо справ про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення, а саме не передбачають ані окремих ставок судового збору, ані пільг щодо його сплати.
Конституційний Суд України зазначає, що відповідно до статті 1 Закону судовий збір є збором, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених Законом. Цей припис Закону має дефініційний і рамковий характер та не встановлює обов’язку сплати судового збору в кожному випадку звернення до суду; він підлягає тлумаченню і застосуванню в системному зв’язку зі статтями 3, 4 Закону, які конкретизують об’єкти справляння та розміри ставок судового збору. Стаття 2 Закону визначає коло платників судового збору, до яких належать, зокрема, особи, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалено судове рішення, передбачене Законом. Частина перша статті 3 Закону відносить до об’єктів справляння судового збору, зокрема, подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством, а частина друга цієї статті Закону встановлює перелік заяв, за які судовий збір не справляється.
Розміри ставок судового збору, найменування документів і дій, за які справляється судовий збір, визначені у статті 4 Закону. Аналіз частини другої цієї статті Закону свідчить про те, що законодавець визначив п’ять категорій випадків, коли справляється судовий збір у встановлених розмірах, а саме:
– за подання до суду позовної заяви та інших заяв процесуального характеру (пункт 1);
– за подання до господарського суду (пункт 2);
– за подання до господарського суду у справах про банкрутство (неплатоспроможність) (пункт 2 - 1 );
– за подання до адміністративного суду (пункт 3);
– за видачу судами документів (пункт 4);
– у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення (пункт 5).
Отже, у сфері адміністративної відповідальності Закон прямо встановлює лише один спеціальний випадок справляння судового збору – у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення. Пункт 5 частини другої статті 4 Закону не містить припису, який визначав би ставку судового збору за подання заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Структурне відокремлення пункту 5 частини другої статті 4 Закону від приписів, що регулюють сплату судового збору за подання до адміністративного суду позовної заяви, відповідних скарг (пункт 3 частини другої статті 4 Закону), свідчить про те, що законодавець виокремив категорію справ, пов’язаних із притягненням до адміністративної відповідальності, як самостійну і відмінну від загальних категорій справ адміністративного судочинства. Таке нормативне розмежування означає, що справи про накладення адміністративного стягнення не охоплені загальними приписами Закону щодо ставок судового збору, установлених за подання до адміністративного суду, їх слід оцінювати окремо в межах спеціального регулювання; застосування загальних ставок судового збору, визначених пунктом 3 частини другої статті 4 Закону, до заяви про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення Законом не передбачено.
Конституційний Суд України звертає увагу на те, що відокремлення пункту 5 частини другої статті 4 від інших приписів цієї статті Закону, які визначають випадки справляння судового збору, зумовлене змістом цього пункту. На відміну від пунктів 1–4 частини другої статті 4 Закону, які пов’язують виникнення обов’язку сплатити судовий збір зі зверненням особи до суду, пункт 5 частини другої статті 4 Закону пов’язує цей обов’язок з ухваленням судом постанови про накладення адміністративного стягнення; у разі закриття провадження у справі та відмови в притягненні особи до відповідальності обов’язок зі сплати судового збору не виникає. Отже, справляння судового збору прямо обумовлене визнанням особи винною у вчиненні адміністративного правопорушення.
Із наведеного випливає, що, на відміну від інших визначених статтею 4 Закону випадків справляння судового збору, судовий збір, передбачений пунктом 5 частини другої статті 4 Закону, справляється з особи, вину якої встановлено судовим рішенням, і за своєю функціональною спрямованістю є додатковим майновим обтяженням, зумовленим фактом притягнення особи до відповідальності. Однак перевірка пункту 5 частини другої статті 4 Закону на конституційність не є предметом конституційного контролю в цій справі.