Конституційний Суд України вважає за потрібне уточнити предмет конституційного контролю в цій справі.
Заявник у конституційній скарзі порушує питання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) абзацу сьомого підпункту 1, підпункту 5 пункту 3, пункту 5 частини другої статті 4 Закону.
Предметом спору у справі Заявника було визнання дій протиправними та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення. Суд першої інстанції, застосовуючи абзац сьомий підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, виходив із висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 543/775/17, за яким у справах щодо оскарження постанов про адміністративні правопорушення, що їх суд розглядає в порядку позовного провадження, слід застосовувати „статті 2–5 Закону“, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають. Суд апеляційної інстанції, застосувавши підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, залишив апеляційну скаргу Заявника без руху, а згодом повернув Заявникові. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 3 липня 2025 року, яка є остаточним судовим рішенням у справі Заявника, розглянула доводи Заявника про незгоду з підставами залишення його апеляційної скарги без руху в частині необхідності сплати судового збору.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду кваліфікувала вимогу Заявника як адміністративний позов немайнового характеру, за подання якого судовий збір справляється відповідно до абзацу сьомого підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону. Водночас закріплену в цій нормі Закону ставку судового збору – 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб – Верховний Суд не застосував.
Погоджуючись із наведеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, тлумачачи абзац сьомий підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, виходила з того, що розмір ставки судового збору у справах щодо накладення адміністративного стягнення становить 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Велика Палата Верховного Суду, виклавши в постанові від 18 березня 2020 року правову позицію, поширила ставку судового збору, установлену пунктом 5 частини другої статті 4 Закону для одного об’єкта справляння збору – ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення, на інший об’єкт – подання до адміністративного суду фізичною особою адміністративного позову немайнового характеру, визначений в абзаці сьомому підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону.
У такий спосіб Верховний Суд поєднав об’єкт справляння судового збору, визначений абзацом сьомим підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, з іншим об’єктом, ставка судового збору для якого установлена пунктом 5 частини другої статті 4 Закону, створивши de facto нормативну конструкцію, яку жодна із цих норм Закону окремо не передбачає.
Аналіз судових рішень у справі Заявника свідчить про те, що пункт 5 частини другої статті 4 Закону не був застосований судами системи судоустрою України; застосовано лише ставку судового збору, установлену цією нормою Закону, тоді як об’єкт справляння збору, на який Верховний Суд цю ставку поширив, визначається іншим приписом Закону – абзацом сьомим підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4.
Відповідно до частини четвертої статті 63 Закону України „Про Конституційний Суд України“ сенат Конституційного Суду України закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання будуть виявлені підстави для відмови у відкритті конституційного провадження, передбачені статтею 62 цього закону.
Оскільки пункт 5 частини другої статті 4 Закону не був застосований в остаточному судовому рішенні у справі Заявника, Заявник, оспорюючи його, не дотримав вимог частини першої статті 55 Закону України „Про Конституційний Суд України“, що є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 4 статті 62 цього закону – неприйнятність конституційної скарги.
З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що предметом конституційного контролю в цій справі є абзац сьомий підпункту 1, підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону.