Зв’язок з іншими правовими інструментами
1. Без обмеження їх застосування у відносинах між державами-членами та третіми державами, це Рамкове рішення з 1 січня 2004 року замінює собою відповідні положення зазначених нижче конвенцій, що застосовуються у сфері екстрадиції у відносинах між державами-членами:
(a) Європейська конвенція про передачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, додатковий протокол до неї від 15 жовтня 1975 року, другий додатковий протокол до неї від 17 березня 1978 року та Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом від 27 січня 1977 року стосовно питань екстрадиції;
(b) Угода між 12 державами-членами Європейських Співтовариств про спрощення та модернізацію способів передавання запитів про екстрадицію від 26 травня 1989 року;
(c) Конвенція від 10 березня 1995 року про спрощену процедуру екстрадиції між державами-членами Європейського Союзу;
(d) Конвенція від 27 вересня 1996 року стосовно екстрадиції між державами-членами Європейського Союзу;
(e) розділ III, глава 4 Конвенції від 19 червня 1990 року, що імплементує Шенгенський договір від 14 червня 1985 року про поступове скасування перевірок на спільних кордонах.
2. Держави-члени можуть продовжувати застосовувати чинні на момент ухвалення цього Рамкового рішення двосторонні або багатосторонні угоди чи домовленості тією мірою, якою такі угоди чи домовленості дають можливість розширити цілі цього Рамкового рішення та допомагають додатково спростити процедури передачі осіб, щодо яких видаються європейські ордери на арешт.
Держави-члени можуть укладати двосторонні або багатосторонні угоди чи домовленості після набуття чинності цим Рамковим рішенням, якщо такі угоди чи домовленості дають можливість розширити приписи цього Рамкового рішення та допомагають додатково спростити процедури передачі осіб, щодо яких видаються європейські ордери на арешт, зокрема шляхом встановлення строків, коротших за строки, встановлені в статті 17, збільшення списку зазначених у статті 2(2) злочинів, додаткового обмеження підстав для відмови, що викладені у статтях 3 та 4, або шляхом зниження граничної межі, передбаченої в статті 2(1) або (2).
Угоди та домовленості, про які йдеться у другому підпараграфі, в жодному разі не можуть впливати на відносини з державами-членами, що не є їх сторонами.
Держави-члени протягом трьох місяців після набрання чинності цим Рамковим рішенням повідомляють Раду та Комісію про зазначені в першому підпараграфі чинні угоди та домовленості, що їх вони мають бажання продовжувати застосовувати.
Держави-члени також повідомляють Раді та Комісії про будь-яку нову згадану в другому підпараграфі угоду чи домовленість протягом трьох місяців після її підписання.
3. Якщо дія конвенцій або угод, зазначених у параграфі 1, поширюється на території держав-членів або на території, за зовнішні відносини яких відповідає держава-член, до якої це Рамкове рішення не застосовується, то ці інструменти продовжують регулювати відносини, що існують між цими територіями та іншими державами-членами.