СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 02.02.2000
(Витяг)
У вересні 1997 р. С. пред'явив позов до К. про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Позивач зазначав, що згідно з договором купівлі-продажу, укладеним 8 травня 1996 р., він став власником 3/4 жилого будинку в м. Старобільську Луганської області, 1/4 якого належить К. Посилаючись на те, що між ним та відповідачкою виникають конфлікти з приводу користування присадибною земельною ділянкою, С. просив установити такий порядок користування нею, який відповідає їхнім часткам у праві власності на будинок.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Старобільського районного суду від 18 грудня 1998 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду від 1 лютого 1999 р., позов було задоволено. Постановлено виділити в користування С. земельну ділянку площею 411 кв. метрів, К. - 137 кв. метрів, а 426 кв. метрів залишити у спільному користуванні.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених судових рішень як постановлених із порушенням вимог закону. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.
Задовольняючи позов, районний суд в основу свого рішення поклав висновок будівельно-технічної експертизи, якою співвласникам було запропоновано порядок користування земельною ділянкою загальною площею 974 кв. метри відповідно до їхніх часток у праві власності на будинок. Судова колегія обласного суду із цим погодилась.
Проте такий висновок не є обгрунтованим, оскільки суд дійшов його на порушення вимог статей 15, 30, 62 ЦПК ( 1501-06 ) і без урахування роз'яснень, даних у постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. N 13 ( v0013700-96 ) "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (далі - постанова), згідно з п. 24 якої у справах про встановлення порядку користування земельною ділянкою необхідно витребувати документи про її надання, план земельної ділянки, відведеної в натурі, та план цієї ділянки із зазначенням її частин, що перебувають у фактичному користуванні кожного із співвласників.
Хоча в матеріалах справи зібрано суперечливі відомості про розміри земельної ділянки (910, 977 і 974 кв. метри), районний суд уваги на це не звернув і без витребування та перевірки необхідних документів закріпив у постійному користуванні співвласників ділянку площею 974 кв. метри.
Відповідно до п. 19 постанови у спільному користуванні сторін суд може залишити лише ділянку, роздільне користування якою встановити неможливо. Як вбачається з рішення районного суду, земельну ділянку площею 426 кв. метрів, зайняту двором, було залишено у спільному користуванні. Однак при цьому суд не звернув уваги на те, що в матеріалах справи (в тому числі у висновку будівельно-технічної експертизи) немає даних про неможливість роздільного користування двором.
Із показань свідків Л. і Т., колишніх власників 3/4 будинку, видно, що спір у них із К. виникав саме з приводу користування двором. Разом з тим ці свідки зазначали, що з 1954 р. земельну ділянку під городом було поділено на дві рівні частини і з того часу однією з них користується К.
Згідно з довідкою фінансового відділу Старобільської районної ради, К. із 1975 р. до виходу на пенсію у 1981 р. сплачувала земельну ренту виходячи з того, що розмір її ділянки становив 487 кв. метрів (1/2 від загальної площі).
Незважаючи на те, що за ч. 3 ст. 42 ЗК ( 561-12 ) угода про порядок користування і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок, суд доводи відповідачки з цього приводу до уваги не взяв і представленим доказам належної оцінки не дав.
Як роз'яснено у п. 22 постанови ( v0013700-96 ), в резолютивній частині рішення про встановлення порядку користування земельною ділянкою суд повинен вказати розміри й межі тих ділянок, якими має користуватися кожна зі сторін, і тих, котрі виділено для спільного користування, а також те, як сторони мають проходити до будинку, будівель, споруд та на вулицю.
На порушення згаданих вимог районний суд у резолютивній частині рішення обмежився лише зазначенням загального розміру земельних ділянок, які були виділені сторонам і залишені у їх спільному користуванні.
За наявності таких недоліків рішення районного суду не може залишатися в силі. Судова колегія в цивільних справах обласного суду не взяла до уваги допущені судом першої інстанції помилки і залишила його рішення без зміни. За наведених обставин ці судові рішення не можна вважати законними й обгрунтованими.
При новому розгляді справи суду слід врахувати викладене, вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін і залежно від установленого вирішити спір. Оскільки даний спір тривалий час не знаходить свого вирішення у Старобільському районному суді, справу має бути передано до провадження Луганського обласного суду для розгляду по першій інстанції.
Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Старобільського районного суду та ухвалу судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд в Луганський обласний суд по першій інстанції.
"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.