ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09.02.2006 Справа N 2/450-14/309
(ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 30.03.2006 відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого: Першикова Є.В.
суддів: Савенко Г.В., Ходаківської І.П.
розглянула касаційну скаргу Міністерства економіки України (далі Міністерство)
на постанову Київського апеляційного господарського суду
від 08.11.05
у справі N 2/450-14/309
господарського суду міста Києва
за позовом закритого акціонерного товариства науково-виробничої компанії "Віраж" (далі Товариство)
до Міністерства
про стягнення 469 418,43 грн.
та зустрічним позовом Міністерства
до Товариства
про визнання угоди неукладеною
В засіданні взяли участь представники
- Товариства: Яценко В.Ф (голова правління, паспорт)
- у судовому засіданні 02.02.06, 09.02.06;
- Міністерства: Кондратов А.В. (за дов. N 84-16/80 від 05.10.05)
- у судовому засіданні 02.02.06.
Ухвалою від 10.01.06 колегії суддів Вищого господарського суду України касаційна скарга Міністерства N 24-17/17 була прийнята до провадження, справа була призначена до розгляду на 02.02.06.
Відводів складу колегії суддів заявлено не було.
За згодою сторони, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), у судовому засіданні 02.02.06 було оголошено перерву для виготовлення вступної та резолютивної частини постанови Вищого господарського суду України, які було оголошено у судовому засіданні 09.02.06.
Рішенням від 23.03.04 господарського суду міста Києва (суддя Домнічева І.О.) первісний позов було задоволено повністю.
З Міністерства на користь Товариства стягнуто 420 000 грн. основного боргу та 23 182,81 грн. "інфляційних" і 26 235,62 грн. 3% річних, а також 1 700 грн. державного мита та 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні вимог, викладених у зустрічній позовній заяві було відмовлено повністю.
Постановою від 07.06.04 Київського апеляційного господарського суду (колегія у складі: головуючого - Алданової С.О., суддів Рябухи В.І., Гольцової Л.А.) рішення від 23.03.04 господарського суду міста Києва було залишено без змін, а апеляційна скарга Міністерства без задоволення.
Постановою від 03.03.05 Вищого господарського суду України касаційна скарга Міністерства була задоволена частково. Рішення від 23.03.04 господарського суду міста Києва та постанова від 07.06.04 Київського апеляційного господарського суду були скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду перший інстанції.
Рішенням від 30.09.05 господарського суду міста Києва (суддя Калатай Н.Ф.) у задоволенні первісного позову відмовлено повністю. Провадження у справі по зустрічному позові припинено.
Постановою від 08.11.05 Київського апеляційного господарського суду (колегія у складі: головуючого - Отрюха Б.В. суддів Верховця А.А., Тищенко А.І.) апеляційна скарга Товариства на рішення господарського суду міста Києва від 30.09.05 задоволена частково.
Рішення господарського суду міста Києва від 30.09.05 змінено, резолютивну частину рішення викладено у наступній редакції:
"Первісний позов задовольнити частково.
Стягнути з Міністерства економіки та питань європейської інтеграції України (м. Київ, вул. М. Грушевського, 12/2; код 2005502) на користь закритого акціонерного товариства Науково-виробнича компанія "Віраж" (м.Київ, вул. Івана Кудрі, 34; код 30214587) 420 000,00 (чотириста двадцять тисяч) грн. основного боргу, 1 700,00 грн. витрат по сплаті державного мита та 105,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Видати наказ.
В іншій частині позову відмовити.
Провадження у справі за зустрічним позовом припинити".
Стягнуто з Міністерства на користь Товариства 850,00 грн. витрат по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги.
Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, Міністерство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою вважаючи, що при прийнятті оскарженої постанови було допущено порушення вимог ст. 105 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), оскільки невірно вказано, що відповідачем по первісному позову є Міністерство економіки та питань європейської інтеграції України, оскільки матеріалами справи доведено, що вказане Міністерство не існує.
Також, скаржник зазначає, що всупереч вимог ст. 101 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) судом апеляційної інстанції були прийняті нові докази, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Водночас скаржник вказує, що апеляційним судом не було взято до уваги та не надано належної правової оцінки додатку до договору, як окремій угоді, що не містить всіх істотних умов, необхідних для договорів даного виду, як це визначено ст.ст. 4, 41, 153 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) 1963 року.
Міністерство також стверджує, що додаток до контракту підписаний не уповноваженою особою, а саме Генеральним комісаром України Гончаруком А.І., який не є представником Міністерства, проте цим обставинам апеляційною судовою інстанцією не було надано належної правової оцінки під час вивчення питання щодо виникнення цивільних прав та обов'язків сторін.
У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить постанову від 08.11.05 Київського апеляційного господарського суду залишити без змін, а касаційну скаргу Міністерства без задоволення.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін та суддю-доповідача, встановила, що 21.01.2000 Міністерство (замовник), товариство з обмеженою відповідальністю "ЕКСПО-2000 Україна" (розпорядник) та Товариство (підрядник) уклали контракт N 001 на проектування та забудову "під ключ" експозиції України на Всесвітній виставці "ЕКСПО-2000" у м. Ганновер, ФРН.
Відповідно до умов зазначеного контракту підрядник - Товариство було зобов'язано виконати проектування забудову "під ключ" експозиції України на Всесвітній виставці "ЕКСПО-2000" в м. Ганновері, ФРН, а замовник - Міністерство оплатити виконані роботи в порядку та на умовах контракту.
01.06.2000 сторони склали акт здачі об'єкту "Павільйону України на Всесвітній виставці "EXPO-2000" в гарантійну експлуатації, згідно якого виконали свої зобов'язання за контрактом.
Судовими інстанціями також встановлено, що в доповнення до контракту сторони уклали додаток, в якому додатково було доручено виконання роботи, не передбаченої тендерним завданням, а саме:
- облаштування VIP-залу та прилеглих приміщень;
- виготовлення 1 800 кв. м. повнокольорових зображень, банерів та лайтбоксів;
- підготовка спецекспозицій: Етнографія, Культура, Спорт, Наука та інші згідно тематичного плану.
У додатку до контракту вказано, що замовник сплачує підряднику додатково до контракту 420 000,00 грн. по факту виконаних робіт, згідно кошторису на додаткові роботи.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає правомірним посилання Міністерства на те, що додаток до контракту є окремою угодою, оскільки пунктом 23.2 ст. 23 контракту сторони передбачили, що всі зміни та доповнення до контракту вважаються дійсними, якщо вони оформлені в письмовому вигляді та підписані сторонами.
Матеріалами справи підтверджено, що вказаний додаток було оформлено у письмовій формі та підписано не всіма сторонами, які укладали контракт.
Згідно контракту N 001 від 21.01.2000 його було підписано представниками Міністерства, Товариства та товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКСПО-2000 УКРАЇНА", в той же час, додаток до контракту підписаний представниками Товариства, товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКСПО-2000 УКРАЇНА" та Генеральним комісаром на ЕКСПО-2000.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки тим обставинам, що відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ), який діяв на момент виникнення правовідносин, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Матеріалами справи підтверджено, що додаток до контракту не містить даних про час та місце його укладання та не визначено строки виконання робіт та оплати за них, що є істотними умовами для договору підряду, у відповідності до вимог глави 28 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) 1963 року.
В той же час суд першої інстанції, при вирішенні спору, взяв до уваги, що відповідно до ст. 63 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) 1963 року угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженої на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.
Щодо кола повноважень Генерального комісара України на ЕКСПО-2000 стосовно укладання додатку до контракту, то судом першої інстанцією було встановлено та взято до уваги, що відповідно ст. 44 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) 1963 року та п. 23.2 ст. 23 Контракту письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають та мають на це повноваження.
Згідно Розподілу функціональних повноважень керівництва Міністерства економіки України (Додаток до наказу Мінекономіки України від 27.10.98 N 138, якій діяв на дату укладання Контракту, та Розподілу функціональних повноважень керівництва Міністерства економіки України (Додаток до наказу Мінекономіки України від 16.05.00 N 77), роботою Міністерства керує Міністр економіки України або один з його заступників за дорученням або окремим наказом Міністра.
Матеріалами справи доведено, що на дату підписання спірного Додатку Гончарук А.І. не виконував обов'язки Міністра, оскільки Указом Президента України від 19.01.00 N 77/2000 ( 77/2000 ) був призначений заступником Міністра економіки України.
Доказів того, що Гончарук А.І як генеральний комісар України на Всесвітній виставці "ЕКСПО-2000" або як заступник Міністра мав повноваження представляти Міністерство у взаємовідносинах з іншими підприємствами і приймати від імені Міністерства будь-які майнові зобов'язання матеріали справи не містять. Згідно ст. 63 ЦК УРСР ( 1540-06 ) угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.
Акт здачі-приймання виконаних робіт по додатку до контракту N 001 від 21.01.00 та Акт здачі об'єкту "Павільйону України на Всесвітній виставці "EXPO-2000" в гарантійну експлуатацію від 01.06.2000, якими підтверджується факт виконання Товариством зазначених у Додатку робіт (копії долучені до матеріалів справи), також не підписані уповноваженою особою Міністерства як сторони Контракту N 001 і тому не можуть вважатися підтвердженням виникнення у Міністерства перед Товариством договірного майнового зобов'язання в розмірі 420 000 грн.
Як свідчать матеріали справи, при підписанні Додатку сторонами не зазначено дату його підписання, не узгоджено строків виконання робіт, порядку приймання робіт і строків їх оплати, що є істотними умовами договору підряду, без узгодження сторонами яких договір підряду не може вважатися укладеним.
З огляду на викладене, Додаток до контракту N 001 про проектування та забудову "під ключ" експозиції України на "ЕКСПО-2000", м. Ганновер, ФРН визнано попередніми судом неукладеним, оскільки відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) 1963 р. цивільні права і обов'язки виникають за законом, а також за угодою, хоч і не передбачених законом, але суперечать вимогам діючого законодавства.
Укладений договір не породжує жодних прав та обов'язків сторін, порушення яких може бути предметом судового розгляду, вимога про визнання договору неукладеним не може розглядатися в окремому судовому провадженні.
Також, відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) кожна особа має право на захист свого цивільного права, у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
- визнання права;
- визнання правочину недійсним;
- припинення дії, яка порушує право;
- відновлення становища, яке існувало до порушення;
- примусове виконання обов'язку в натурі;
- зміна правовідношення;
- припинення правовідношення;
- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
- відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
- визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Отже, обраний Міністерством спосіб захисту, а саме, визнання договору неукладеним, не передбачений цивільно-правовими актами України.
Відповідно до вимог статті 12 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:
- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Отже, господарським судам не підвідомчі справи у спорах про визнання договору неукладеним.
З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає підставним висновок суду першої інстанції, що провадження у справі по зустрічному позову Міністерства про визнання Додатку до Контракту неукладеним підлягає припиненню з підстав п. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ).
Щодо вимог Товариства по первісному позову про стягнення основного боргу в сумі 420 000,00 грн. за виконані роботи за додатком до контракту N 001 від 21.01.2000, збитків від інфляції в сумі 23 182,81 грн. та 3% річних в 26 235,62 грн., то касаційна інстанція враховує, що договірних відносин між Товариством та Міністерством з питань виконання Товариством додаткових робіт на суму 420 000,00 грн. не виникало, а тому у вимоги первісного позову про стягнення з Міністерства основного боргу в сумі 420 000,00 грн., а також на підставі ст. 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) збитків від інфляції в сумі 23 182,81 грн. та 3% річних в сумі 26 235,62 грн. задоволенню не підлягають, як такі, що не ґрунтуються на вимогах закону.
Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з доводами, що містяться у касаційній скарзі про недоліки, які містяться у постанові апеляційної інстанції вважаючи, що при прийнятті оскарженої постанови допущено порушення вимог ст.ст. 101, 105 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), оскільки в постанові невірно вказано, що відповідачем по первісному позову є Міністерства економіки та питань європейської інтеграції України, адже матеріалами справи доведено, що вказане Міністерство не існує і відповідачем по справі є Міністерство економіки України.
Також, у процесі перегляду справи судом апеляційної інстанції, всупереч ст. 101 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) були прийняті нові додаткові докази, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції за умови відсутності обґрунтування неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від сторони по справі.
На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що постанова від 08.11.05 Київського апеляційного господарського суду підлягає скасування, а рішення від 30.03.05 господарського суду міста Києва, прийняте за умови повного з'ясування обставин справи та правомірного застосування норм матеріального та процесуального законодавства, підлягає залишенню в силі.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), колегія суддів ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Міністерства економіки України задовольнити частково.
Постанову від 08.11.05 Київського апеляційного господарського суду у справі N 2/450-14/309 господарського суду міста Києва скасувати.
Рішення від 23.03.04 господарського суду міста Києва у справі N 2/450-14/309 залишити в силі.
Судові витрати покласти на закрите акціонерне товариство науково-виробничу компанію "Віраж".
Видачу наказу доручити господарському суду міста Києва.
Головуючий Є.Першиков
Судді: Г.Савенко І.Ходаківська